Посестри. Часопис №61 / 1396. Повернення. Частина друга

Продовження. Початок у номері 60

Зранку Стас сів за стіл снідати з перекошеним обличчям. Нервово рубав виделкою яєчню, попросив п'ятдесят грамів.

– Нам їхати скоро, – не дозволила Олена Миколаївна. – Що сталося?

– Світ із розуму з'їхав, мамо! – Стас, зазвичай спокійний, розсудливий чоловік, офіцер, який побував у багатьох гарячих точках у складі миротворчого контингенту і який вмів тримати себе в руках, виглядав не схожим на себе. – Я дядьку Антону до Ростова зараз подзвонив: добридень, кажу, дядьку Антоне! Як, запитую, діти, як здоров'я? Давно не бачилися… А він такий: нічого, скоро наші танки до Києва зайдуть – побачимося! Я подумав, що це він жартує так оригінально, відповідаю йому: мовляв, що там нам ділити? Крим віддайте назад, і все нормально буде. \

А він як заволає на мене: Кримнаш!!! Фашисти, бандерівці, ми вас всіх скоро переб'ємо! Я кажу: дядьку Антоне, мене, свого племінника, і моїх дітей – ви теж переб'єте? Ви ж мене з дитинства знаєте, як облупленого, ну, який з мене фашист? А він: а ти зі зброєю проти росіян воювати підеш? А я говорю: я ж солдат, я присягу давав, я повинен свою землю захищати! А він: значить, і ти здохнеш! Мамо, ця людина мене на руках носила! Ми до нього в гості скільки разів їздили, він у нас бував, стільки років родичалися. Що відбувається?! Я йому слова поганого не сказав, а він зі мною, як із ворогом народу говорить! Він же українець, чистокровний хохол, козарлюга, ось такі вуса у нього! – Стас виделкою зі шматком яєчні показав, які у дядька Антона вуса.

– Треба їхати, – сказала мати. – Шукати переселенців. Може, хто погодиться. Треба Андрія додому повертати, – у неї від напруги побіліли губи. – Стасе, та не звертай ти уваги, вони там всі в росії, як з ланцюга зірвалися. Кого в селі не послухаєш, хто родичів там має, майже всі пересварилися.

Переселенці жили на квартирах, і знайти їхні адреси виявилося можливим лише через соціальну службу районної адміністрації. У цьому їм допомогли у військовій частині, так би, звичайно, адрес вони так швидко не дізналися.

– Дзвони, – Стас і Олена Миколаївна стояли перед недбало пофарбованими дверима в багатоквартирному будинку.

Стас натиснув кнопку дзвінка. Відгукнулися швидко: зашаруділи в передпокої целофаном, невміло заклацали незнайомим замком. Двері відкрила жінка середніх років, з її обличчя Олена Миколаївна відразу зрозуміла, що справи не буде.

– Даруйте, ми могли б із вашим чоловіком поговорити? – запитала вона. – У нас термінова справа.

– Яка справа? 

– Мого сина двадцять дев'ятого числа під Н. убило, він там лежить, місцеві жителі прикопали. Ми б хотіли поговорити з вашим чоловіком… Ви ж з Донецької області, переселенці?

– Так, переселенці. Я сюди сама з дітьми приїхала, чоловік вдома залишився, квартиру стереже, на шахті працює. Так що, вибачте, – і закрила двері.

– Зі зброєю він там бігає по блокпостах! – кип'ятився, вийшовши на вулицю, Стас. – А сім'ю сюди відправив, укропам у тил. Знаю я цю публіку! Сидять тут, жеруть, соціалку отримують, а нас ненавидять.

– Не треба, Стасику. Може, і справді людина на шахті горбатиться, а ти їх так… проклинаєш. Їм теж жити за щось потрібно.

– Мамо, я не розумію, вони що, в Україні мало грошей заробляли? Їм погано жилося? Заради чого треба було все це затівати, б…ь, по референдумах бігати? Щоб люди гинули? Чого їм не вистачало?

Наступні п'ять або шість візитів виявилися такими ж безрезультатними. У всіх переселенців знаходилися причини уникнути прямої відповіді. Лише один прямо сказав, що не хоче зв'язуватися – дуже небезпечно.

Нарешті, їм пощастило. Павло, переселенець зі Сніжного, погодився хоч би вислухати, в чому суть справи. Проте дізнавшись, що потрібно терміново їхати на окуповану територію, став упиратися руками й ногами:

– Я не можу! Не можна мені туди! Мене батько з матір'ю прокляли на все життя, укропом називають за те, що я – за єдину Україну. Розумієте? Вони особисто готові мене в комендатуру здати, на дітей – онуків своїх, не зважать. Ви просто не розумієте, що там у головах у людей відбувається, яка каша: вони кретиноскопу надивляться, Кисильовим із Соловйовим три хвилини подихають – і весь світ ненавидять. Якщо мене там спіймають, мені ж кінець.

– У тебе яка машина? – не відступав Стас.

– «Копійка». Зовсім убив, поки сюди доїхав, ґума лиса. І підвіска вся сиплеться, куди там їхати.

– Я тобі машину зроблю. Слухай, поїхали, нову ґуму купимо, а потім відразу на естео, у мене там товариш працює.

– Нову ґуму? – здивувався Павло.

– Ну так, ґуму поміняємо і ходову до завтрашнього ранку точно зробимо. Вночі хлопці попрацюють.

– А запчастини?

– Запчастини зараз на базарі купимо, це не проблема знайти. 

– Та не поїду я нікуди! Не хочу повертатися, хоча все життя там прожив, я…

– Десять тисяч, – сказала Олена Миколаївна. Заради мене, заради матері, Христом Богом прошу, поверни мені сина! 

– І гроші на бензин дамо, само собою, – додав Стас. – Із запасом. До українських блокпостів удвох доїдемо, а далі сам що-небудь придумаєш.

Наступного ранку вони прикручували дротом до металевого багажника на даху відремонтованої «копійки» труну. У труні лежав костюм, в якому Андрій одружувався чотири роки тому, біла сорочка, шкарпетки і весільні ж черевики. На питання, навіщо це все потрібно брати з собою, Павло пояснив свій план: на блокпостах він казатиме сєпарам, що у нього в Сніжному загинув родич, і він їде забирати тіло. Щоб його нормально впустили і випустили, потрібно, щоб небіжчик лежав у цивільному – тоді буде менше запитань і набагато дешевше обійдеться при перетині лінії розмежування, ніж везти військового. На допомогу в Сніжному він знайшов собі Петруху – однокласника, з яким разом малолітками бомбили продуктові кіоски і магазини, а останнім часом працювали на копанках. Їх так і називали свого часу за нерозлучність, що тих святих: Петро-і-Павло. Петруха давно спився і важко працювати ніде не хотів, але старому другу за невелику винагороду готовий був допомогти. Щоправда, Павло втаїв, що шукати потрібно тіло українського солдата, але великої біди в тому не бачив – чи не все одно, кого викопувати, однаково небіжчик.

– Як могилу шукатимеш? – поцікавився Стас.

– Знайду спочатку ту жінку, яка дзвонила командирові. Дізнаюся, де поховала. 

– Як ти її знайдеш?

– Та якось знайду. Не вона, так хтось інший скаже. Скрізь же люди живуть, навіть там.

Білий «жигуль» із труною на даху не міг не привертати уваги на дорозі. Але ця увага одночасно служила і перепусткою через українські блокпости. Дізнавшись про мету візиту і поглянувши документи, солдати, як правило, пропускали їх без зайвих розмов, чому Павло дуже радів. Зате Стас засмутився: він не думав, що в зону бойових дій можна потрапити так легко, і не міг зрозуміти, чому на блокпостах так неуважно оглядають машини, на жодному блокпості навіть не відкрили труну.

– Так ми ж туди їдемо, – пояснював Павло. – Що ми можемо туди провезти, чого там немає? Ось якби ми звідти їхали, тоді інша справа.

Стасу все одно така постановка питання не подобалася. Як людина військова, він звик нести службу інакше, і до всіх заходів, навіть формальних, завжди підходив ретельно, життя його навчило, що в подібних ситуаціях дрібниць немає.

Доїхавши до останнього українського блокпоста, вони попрощалися.

– Я тебе в С. чекатиму. У мене там друг живе, заночую у нього. А ти, як виберешся, одразу дзвони.

Далі Павлові належало їхати самому, і він відверто боявся перетинати цей, нехай умовний, але кордон між двома світами. З одного боку, його тягнуло в рідні місця, з іншого – щеміло під серцем від того, що там відбувається. Втім, він придумав план, якого мав намір дотримуватися. Павло погодився на цю авантюру не лише заради грошей, хоча грошей його сім'я – дружина і двоє малих п'яти і трьох років – украй потребувала. Після початку військових дій копанку, на якій він працював, закрили, а більше жодної нормально оплачуваної роботи для нього в Сніжному зроду не водилося. Коли почали воювати серйозно, денеерівці оголосили мобілізацію: спочатку звали добровольців, потім обіцяли гроші, а потім стали ходити по хатах, вести бесіди і забирати на риття окопів.

Подовбавшись трохи за їжу і воду в твердій, не камінь, землі, Павло зрозумів, що цим справа не обмежитися і скоро його загребуть воювати. Тимчасом батьки щосили докоряли, що він досі не в «ополченні» і тримає сім'ю на голодному пайку, не стоїть на блокпостах, не тягне нічого в дім із «віджатого» в переселенців, що виїхали до України. Батьки дружини нічого не казали – мовчали, зітхали, інколи брали до себе дітей і трохи допомагали продуктами з садової ділянки. Місяць тому підвернувся, нарешті, зручний випадок. Заробивши трохи грошей – покликали нарубати вугілля на старе місце – він швидко зібрав сім'ю, завантажив усе, що влізло, в автомобіль, і рушив до росії, звідки транзитом повернувся до України.

Заздалегідь домовившись, вони оселилися в живописному районному центрі, невеликому зеленому містечку на березі невеликої річки на Слобожнщині у далеких родичів дружини, а потім, після оформлення допомоги – вийняли квартиру. Павлу тут подобалося – чисте повітря, свіжа річка, поруч ліс. Хіба що люди зовсім інакше влаштовані, ніж удома, але до людей із часом можна прилаштуватися. Отож він погодився взятися за цю справу саме тому – йому хотілося стати корисним і потрібним в новому житті, серед незнайомих і місцями не дуже зрозумілих йому людей.

На першому денеерівському блокпостові тримали пів години, хоча прописка показувала, що він місцевий: перевіряли документи, шмонали машину, навіть залізли в труну.

– Що за ящик у тебе на даху, братанчику? – запитував золотофіксий ополченець. – У нас тут без трун ховають, прямо бульдозером засипають. Чи ти не для себе везеш? Ги-га-га!

За вимовою Павло визначив, що ополченець – росіянин, аж занадто сильно акав. Він ніяк не міг збагнути одну річ про таких людей: що змушує їх жертвувати часто навіть достатньо благополучним життям, кидати сім'ї і роботу і брати до рук зброю, щоб поїхати вбивати в чужу країну? Він знаходив для себе єдину відповідь: вони хотіли саме вбивати – або бути, відповідно, вбитими. Це Її Величність смерть поманила їх сюди, в мирні міста Донбасу, своєю кістлявою рукою, немов доступна дешева повія, що пахне тисячами безневинно занапащених душ, і вони з готовністю впали в її обійми, щоб упиватися кривавою оргією.

Ні, не тільки через гроші – заради насолоди, звісно. Їхнє повсякденне життя втратило внутрішній сенс, тому вони намагалися його реанімувати, воскресити за рахунок життів інших, їм стало нудно жити просто так, бути найкращими і найсильнішими в світі лише на словах. А чужа країна – наче чуже життя або телесеріал, де гріхи не зараховуються, бо які можуть бути гріхи в акторів серіалу?

– У мене родич помер. Попросили рідним його відвезти. 

– Паспорт є?

– Так, ось, тримай.

– Та не твій, а небіжчика!   

– На.

– А де сам небіжчик? Де він помер?

– В Сніжному. У будинку вибухом завалило, коли укропи обстрілювали. Він там на копанці працював. 

– А, ну добре. Сніжне – це де?

– Це там, – Паша махнув у бік кордону.

– Проїжджай, братанчику. Ти, я так зрозумів, скоро назад?

– Завтра вранці, якщо все нормально. Ось візьми: блок сигарет, вода.

– О, братанчику, спасибі! З цього ж розмову починати і треба!

Паша витер піт із лоба і заїхав на територію «денеер». Дивні відчуття переслідували його по дорозі. Він нібито їхав по своїй батьківщині, дорогами, які знав, як свої п'ять пальців, і всі тут люди були свої, донецькі хлопці, з якими він пройшов вогонь і воду. Але сьогодні він став для них чужим. Добре якби просто чужим, він став для них ворогом лише тому, що думав інакше, і вони, не замислюючись, можуть його вбити, якби запідозрять недобре. Що змогло розділити їх так різко, поставити на різні сторони барикади за такий короткий термін? Що сталося з ними, в їхніх головах? Як так сталося, що вони, не замислюючись, почали вбивати людей?

До Н. Павло проїхав із перемінним успіхом ще три блокпости, і на кожному довелося відповідати на запитання про труну. Він кілька разів набирав номер жінки, що повідомляла командиру частини про смерть Андрія, але кожного разу слухавка прогнозовано відповідала, що абонент поза зоною досяжності. В'їхавши в село, скинув швидкість до мінімуму.

Вечоріло, спека трохи спала, люди сиділи на лавках і лускали насіння. «Як запитати? Де живе Тетяна? А якщо її не Тетяною звати? І як сказати, що відповісти, якщо запитають, навіщо мені потрібно: шукаю могилу укропа? Візьмуть же і здадуть відразу в комендатуру, і тоді – прощай, свобода, привіт, війна!» – сумно думав він, шукаючи правильне рішення. Нарешті набрався сміливості, зупинив машину і підійшов до лавки, на якій сиділо п'ять-шість чоловіків, в основному, люди похилого віку.

– Добрий вечір, – почав Павло. – Я сам зі Сніжного…

На лавці схвально заколихалися хустини і картузи.

– Сестри моєї чоловік тут днями загинув, коли колону палили. Солдат, контрактник. Його десь тут під селом жіночка місцева поховала. Начебто її Тетяною звати. Нічого не чули?

Хустинки і картузи загойдалися: «…ні-ні-ні».

– Це для нього, чи що, труна? Тобі до голови сільради потрібно. Він позавчора там із кимось ходив, могили відмічав.

– А як його знайти?

– Сільрада закрита вже, так ти прямо додому шуруй.

Великий будинок голови з високим парканом було важко пропустити, та й розповіли, як доїхати, детально і зрозуміло. Голова, здоровий сивий дядько з великим кендюхом, вийшов на стук і оглушливий гавкіт двох вівчарок, витираючи долонею від жиру пухкі червоні губи:

– Так, є могили, але де чия, як я можу знати? Гості у мене, не можу з тобою зараз піти, та й дозвіл спеціальний потрібний, зрозумів? – голова активно заворушив пальцями, імітуючи перерахування грошових купюр. – Просто ж так нічого не робиться, хіба що пташки літають, еге ж?

– Добре, – зміркував Павло. – Я тоді додому, в Сніжне, пташкою метнуся, а завтра зранку заїду до вас у сільраду, за дозволом, так?

– Давай, я з сьомої на місці, – голова, задоволений собою, розвернувся широкою спиною до Павла і пішов, човгаючи рваними капцями по тротуарній плитці, до будинку. – Лопату не забудь узяти! – крикнув, не обертаючись, бадьоро.

Кирку і лопату повинен був узяти Петруха. Вони домовилися зустрітись на околиці Многопілля, але Павло вже спізнювався на пів години.

– Ти посидь ще трохи, я скоро тут, – умовляв він товариша в телефон. – Я ще сотку зверху накину.

Їхати за Петрухою, не розвідавши по світлому, де точно могила солдата, не мало сенсу. Але хто може сказати напевно? Та ще й піти наперекір голові? Він повільно рушив селом, поки не виїхав на околицю і не зупинив машину неподалік від двох спалених вантажівок. Усе правильно: бій ішов, судячи з описів, десь тут, із цього краю. Павло вийшов із машини, вдихнув повітря в груди, і лише тепер зрозумів, як утомився. Закурив сигарету, обпершись на капот, і став прикидати різні варіанти. Єдине він знав напевно – йому абсолютно не хотілося залишатися тут більше, ніж на одну ніч.

– Доброго вечора! – до нього тихо озвався літній чоловік у світлому піджаку.

– І вам доброго вечора, – обернувся, вдивляючись у сутінки.

– Я – чоловік Тетяни. Вона вам дзвонила. Можливо, не вам, а комусь іншому. Так?

– Так. А де вона сама?

– Її зараз в селі немає, довелося поїхати, щоб не відповідати на зайві запитання. Голова… неважливо. Мені сказали, ви шукали її?

–  Та-ак, – протягнув Павло. – Шукав. Мені потрібно…

– Так-так, я зрозумів, – сказав чоловік. – Ходімо, тільки швидко. Я вам покажу.

Вони спустилися від дороги вниз на узбіччя, пройшли, спотикаючись, метрів п’ятсот випаленим полем і вийшли знову на дорогу, ближче до перехрестя.

– Ось там, дивіться. Бачите? Це одна могила, там двох солдатів Тетяна прикопала, неглибоко, щоб легко викопати, але  і щоб собаки не дістали. Там хрест із гілочок, легко знайти. Просто запам’ятайте це перехрестя і цей старий колодязь.

– А тут вода є? – у Павла пересохло в горлі.

– Ні, тут води давно немає, висохло все. Воду для пиття нам привозять.

– Ага, я в курсі, я місцевий, зі Сніжного, – Павло не чув себе від радощів, як вдало все вийшло. Він хотів швидко сісти в машину і їхати за Петрухою, але чоловік його зупинив:

– Ви краще труну з даху згвинтіть і приховайте тут у посадці поки. А то в пітьмі можуть за бетеер або танк прийняти. Та і навіщо зайві запитання?

Удвох вони акуратно розмотали від багажника дріт і віднесли труну за старий колодязь, надійно заховавши під кущі.

– Спасибі вам, – подякував Павло. – Допомогли. 

– Нема за що. Я – вчитель у місцевій школі, викладаю історію України. Плинна дисципліна у нас, – сказав і гірко посміхнувся. – Але я вірю в людей! Людям потрібно допомагати.

«А я – ні! – в думках відповів Павло, вже сідаючи за кермо. – Я вірю в техніку. За нею потрібний лише правильний догляд, руки та інструменти, а людей хоч доглядай, хоч ні, все одно ламаються, хєр потім відремонтуєш!»

Розтираючи щоки і позіхаючи, він майже засинав за кермом і тому сильно не газував. Всю дорогу фари вихоплювали на узбіччі залишки спаленої і розбитої техніки: танки, бетеери, вантажівки, легковики – все перетворилося на купу металобрухту, і навіть страшно уявити, що сталося з людьми, які їхали в них. Але Червоносільське Павла вразило по-справжньому – колись він там працював, ремонтував батькам якогось донецького підприємця будинок.

Тепер цього маленького села практично не існувало. Павло відчув, як по спині пробігли мурашки. Він уявив, як із кожним днем із лиця землі зникає по одному селу, по одному місту, як війна, наче гниль розповзається по яблуку, розповзається по планеті, а він разом із дружиною і малими дітьми біжать – прокидаються кожного ранку у новому місці, збирають поспішно речі і знову їдуть світ-заочі, під ухання артилеристських канонад і спалахи пожеж. Стало по-справжньому страшно, чоловік здригнувся і зі всієї сили натиснув на педаль газу так, що вже хвилин за п'ять дістався околиці Многопілля і підібрав в обумовленому місці вже добряче зарядженого горілкою Петруху:

– А де лопата й кирка? – суворо запитав, обійнявши старого кореша.

– Все тут, хе-хе. Не хвилюйся, шеф! Ось воно, ціле і неушкоджене, – Петруха дістав обмотані ганчірками, щоб не дзвенів метал, інструменти з кущів. – Змерз, як собака! Де тебе носило пів ночі, дебіл?!

Далі буде...