Посестри. Часопис №6 / Щоб не самому на своїй дорозі

Щоб не самому на своїй дорозі

Черговий номер нашого часопису пов’язаний мотивом дороги й далекої мандрівки. Тож сьогодні пускаємося в дорогу до нашого читача в Україні й у всьому світі поза її межами, ступаємо до кожного, хто цікавиться літературою й перекладом, культурою й літературознавством, намагаючись здолати дорогу і відстань за допомогою слова.

Дорога – це не завжди приємна безтурботна подорож, ця сповнена невідомості мандрівка може бути лихою й жорстокою. Позначена неприкрито-правдивим досвідом і розумінням своєї іншості, а ще своєї бездомності, свого нескінченного горя. Це дорога, що йде по колу, повертаючи історію, актуалізуючи нелінійність людської долі, людського життя, звертаючись до пам’яті предків, до колективної пам’яті ожилих у нас поколінь, до інтуїтивного, неосмисленого, незбагненного розуміння себе поза власним коротким «знаю».

Це залізна нитка дороги в поезії Катерини Калитко, що змушує інакше побачити власне «я»: «Я тепер не поетка, я глина у печі горя». Ця підкреслена особовість звертається до відповідальності кожного з нас, до ваги кожного на життєвих дорогах, де «ні минулого, ні майбутнього поки що».

Ця дорога сплутується клубком переживань, ностальгії і смутку, напівпрозорого спогаду, спогаду про те, що проступає палімпсестами, і про тих, кого не можна забути. Тому Анна Фрайліх, котра добре знає щем туги за рідним краєм, припускає, що «найбільш досконала подорож – втеча». Тож ліричними нотками ностальгії падають нові «Нью-Йоркські елегії», що стають плачем і піснею всіх тих, хто зазнав розлуки.

Подорож, що знає початки й причини, розуміє, чим є втрата дому й пошук самого себе, розпорошеного на мандрівних дорогах убогості й вигнання, що прагне до кінцевого пункту, як до спасіння й рятунку. Подорож, що підставляє лице усім стихіям: вітру й воді, землі й сонцю, – поступово викристалізовується в самотню постать, яку вкриває подорожній пісок. Це молитва Еліни Свенцицької за всіх, хто в дорозі, це питання, на яке ще немає відповіді, це невідомість, що, як обличчя Бога, ховається в хмарах на горизонті. Це дороги, що прямують туди й назад, у такт ході подорожніх, у напрямках, вибраних ними випадково й невипадково.

Це дорога до райського саду, де ростуть золоті яблука спокою, і дорога, яку Катерина Девдера означує як дорогу до Бога, як дорогу-повернення до «міста в порфірі та шовку, сріблі й золоті» – до Києва-Єрусалима.

Ця дорога пролягає також ниткою єднання, тому вона біжить крізь ніч до світла підтримки й співпраці, до створення чогось нового і доброго, до творчості, розгортається стежками, якими земляки, опинившись далеко від дому, приходять до культурного осередку краківської кав’ярні «Nić».

На воєнних дорогах дивовижно-несподівано, страшно-трагічно переплітаються долі людей і тварин, живих і мертвих, загублених і знайдених. І такими історіями ділиться з читачами Олена Захарченко. Волонтерськими дорогами ступає Вікторія Андрєєва й розгортає у своєму репортажі філософські роздуми про незбагненність людського життя. Вчуваємо в них світлу українську надію, що ось саме зараз народжується разом із новим поколінням українців у Сімейному центрі підтримки породіль «Коала» у Кракові.

Літературно-критичну стежку часопису продовжує есе Яна Блонського про Тадеуша Боровського й Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського та рецензія на книгу перекладів Василя Махна поезії Анни Фрайліх.

Запрошуємо до нашої читальні!