Посестри. Часопис №3 / Що зродиться з утраченого часу?
Митець увіходить у дійсність, що намагається накинути йому свої правила, підпорядкувати й приземлити, спустошити і змусити відмовитися від художнього образу. Від образу, що здатен її переосмислити, зобразити у всій красі й потворності, незрозумілими зв’язками поєднати любов і ненависть, горе і радість, тугу ностальгії і привітання життя. Це митець намагається її усвідомити, зафіксувати найважливіші події, що за якусь мить стануть історією, опанувати себе у так нагло зміненій реальності, навчитися функціонувати у ній, спромогтися вимовити її разом зі своїми почуттями у слові й музиці, у живописі й фотографії. Це документ, який буде свідчити про нас навіть коли розмиється пам’ять тих, хто бачив і не бачив, коли зітруться знаки між тими, хто знав і не знав.
Тому на сторінках сьогоднішнього випуску розміщуємо щоденникові записи Анатолія Дністрового, у яких автор шукає себе на шляхах, позначених війною, робить спробу осягнути розумом абсурдність подій і осмислити їх, а ще зрозуміти, як жити далі. Погляд художника, автора відеофільмів, письменника й звичайної людини, що спостерігає зміни в природі й зміни у своєму житті і тужить за втраченим, за тим, що не знайшло себе у мистецтві.
Тут знайдеться місце для репортажу Юлії Бережко-Камінської, яка, опинившись у мирному Кракові, повертається думками (а може, звичайним краківським трамваєм!) просто додому, до Бучі, і промовляє голосом совісті усіх, хто страждає із тими, до кого прийшла війна.
Нотки ностальгії підхоплює поезія Анни Фрайліх. У ній відчуваємо щемливий сум за тим, чого ніколи не забути, проступаємо крізь спогад-сон про власну батьківщину, замислюємося над етичністю мовленого в поезії й занурюємося в елегійний настрій еміграційного Нью-Йорка. Таким Нью-Йорком для багатьох із нас стали міста нашого прихистку.
Звернеться до читача іще не затьмарений часом погляд на воєнну дійсність Ірини Шувалової, В’ячеслава Левицького, Олени Степаненко, Дмитра Лазуткіна. Представляємо також оригінальну творчість Василя Махна, його переклади та перекладацькі рефлексії.
Сіра, далека, безлика, бездомна, незрозуміла міграція, що говорить чужою мовою, набуває індивідуального обличчя, форми й голосу в проєкті «Розкажи свою історію міграції за допомогою мистецтва», із яким знайомлять Надія Мороз-Ольшанська та Христина Потапенко.
Мистецтво стає порятунком і для композиторки Олени Леонової, яка знаходить сили для натхнення й витворює образи колишнього мирного Ірпеня й Ірпеня воєнного.
Важливим матеріалом, який описує творення нової історії з погляду польського суспільства, є нарис Пйотра Авґустиняка, який повертається до польського колективного несвідомого, до привиду російської імперії, що мучить свідомість поляків своєю невідреагованою присутністю, своєю незадоволеною відповіддю. Роздуми на цю тему пропонує також Андрій Любка у нарисі «Інший світ».
Чи стоїть мистецтво на чатах нашої безпеки, нашого самоусвідомлення й саморозуміння, чи здатне воно запевнити спокій після того, що в’їлося в психіку, що лягло печаттю смутку і болю, що позбавляє сну? Це імперії не сплять, це історія світить розпанаханою раною, це люди в цій не такій весні ростуть, як дерева, у невідомість і темряву.
Що зродиться з утраченого часу? Покаже час.
