Посестри. Часопис №6 / Особовий займенник

Прийде час подякувати, що сталася доля така

і що ми віддавали одне одному більше,

ніж насправді могли. Що тримали землю в руках

серед попелу і гнилого м'яса, дати і дні згубивши.

 

Я любила Європу наприпочатку весни,

цей залитий сонцем порядок, шляхетний присмак усталеності.

Я могла би приїхати і лишитися.

 

Ось тільки залізна нитка,

що за мною тягнеться, на шматки розітне міста.

 

Я й скучаю за часом, коли не любила його,

не відгадувала модуляції голосу, не думала взагалі,

не ходила туди, де щем і високий вогонь.

Та велика історія шкіриться, і зуби у неї гнилі,

і різець у неї у вузлуватих пальцях.

А у нього потріскані губи і довгі вії.

Він сміється.

Різець здіймається, опускається.

Отже, це зі мною, ще раз.

 

Тепер ніде не спокійно.

 

Вже за місяць війни забувається, як раніше було.

Я тепер не поетка, я глина у печі горя.

І не вірш це, а коридор, пробитий крізь безголосся,

це ось, чуєте, він сміється у коридорі.

 

Прийде час подякувати, що все сталося саме так,

що була безладна ніжність розмов

між сиренами, попід градами.

 

Уві сні він стріпується, як накритий хусткою птах -

я не не вмію більше молитися, тому отаке пригадую.

 

Очі наших двохсотих. Обвуглені прапори.

Дикі гуси вертаються з вирію.

Річки у кривавій піні.

 

Ні минулого, ні майбутнього поки ще.

І я прошу лише: говори,

хай ця мова не зникне.

Хай вона буде

спільною.