23.03.2023

Посестри. Часопис №51 / Бігуни/мандрівники vs утікачі/переселенці. (Ре)інтерпретація роману Ольги Токарчук із проекцією на український контекст. Частина третя

Продовження, початок у номерах 49, 50

 

За М. Фуко, в кожній культурі/цивілізації знаходяться особливі місця, так звані гетеротопії, котрі хоч і залишаються постійними для кожної групи людей, однак набирають різних форм, впливаючи на весь інший простір – і це прозоро прочитується в «Бігунах».  Ольга Токарчук показує такі гетеротопії як своєрідні «акумулятори часу» – музеї (зокрема, кунсткамера, анатомічний театр, колекція воскових фігур як синонім застиглого часу тощо), менше – бібліотеки та ін. Помітно, що письменниця радше дотримується думки Ж. Дельоза й Ф. Ґваттарі, котрі в описі свідомості надають першість просторові, а не часовості, однак вектор часу простежується в неї через виразні гетеротопії, якими є відповідні музеї як колекції «законсервованого тіла». Така гетерохронія, впливаючи на  свідомість читача, безперечно, залишає емоційний слід, що може порівнятися за силою відчуттів хіба з фантомним болем, описаним у цьому творі письменницею («Листи до ампутованої ноги»). Паломництво українських «бігунів» до таких гетеротопних місць, як музеї, історично-культурні пам’ятки тощо – явище відрадне й свідчить про розширення простору нашої присутності у світовій цивілізації.

 

На власне запитання «Що таке подорож?» Юлія Крістева  відповідає, що це вихід за межі «більш-менш знайомих рамок», де вона «засвоїла звичку міркувати, пишучи, щоб натрапити на інших». І додає дуже промовисті слова: «Розуміти дискурс інших – це виставити «власну» мову під удари найжорстокішого насильства. Інші перешкоджають моєму дискурсові стати «абсолютним кодом» і спонукають мову витворювати інший механізм, іншу «форму» (концептуальну, дискурсивну). В цьому другому періоді інших знову вигнано, і я повинна бути сама разом із мовою».[1] При цьому мова (у згаданому випадку мова писемна, фіксована, але в інших випадках – мова як промовляння вголос чи поза голосом) перетворюється на своєрідні ліки, бальзам, яким виліковують хворобливий «спогад», намагаючись закрити якийсь персональний гештальт. За Юлією Крістевою, подорож «завжди штовхає нас углиб мови».[2] І це щонайбільше потверджує досвід українських переселенців, яких, особливо дітей/підлітків, переїзд, і справді, штовхає «углиб мови», а для старших, очевидно, рідна мова і є тим бальзамом, ліками, що вирятовують у новій, незвичній ситуації, залишаючись неспростовним кодом рідної землі.

 

Тотальне подорожування, що набирає подібності до масової культури як утечі від реальних проблем, «радикального спрощення проблематики життя»,[3] насправді виводить на глибшу проблему: невкоріненості сучасної людини, її розчинення в часі й просторі, засобом якого і є рух. Це проблема від супротивного: адже незрідка людина вирушає у мандри саме в пошуках власного коріння («Подорож до власного коріння»). Однак тут маємо й обернену проекцію: розмивання, зрештою, втрати вкоріненості, розчинення людини у просторі неосідлості, проминальності, коли «місце» перетворюється на тимчасовий притулок як аналог знайденого (хоч і короткотермінового) раю тощо – ці проблеми в контексті російсько-української війни ще будуть осмислюватися українськими фахівцями.

 

Роман Ольги Токарчук не тільки про пересування/рух/мандри/втечу/повернення, а й про комунікацію (для українських «бігунів» переважно дискретну, у парадигмі рідні – нові люди), подорож як глобальний формат буття людства, в контексті якого здійснюється діалог/полілог людського «Я» зі світом. Ідеться також про варіант комунікації зі зламаними кодами, інспірований відчуттям світу як «великого села». З одного боку – це про «велику втечу» – як ілюзію «іншого життя», нібито «зовсім вільного від проблем  як своєрідних «вакацій» від реального життя,[4] коли хочеться «надягти собі пов’язку на очі, аби щонайменше бачити й бути якнайменше баченою»[5] у звичному середовищі, а з іншого – про перепрограмування власного самопочуття.

 

Найважливішу роль відіграє тут топос дому (як аналог безпеки й гармонії) /антидому (аналог небезпеки й дисгармонії) /псевдодому (як вияв мімікрії й обману, а отже, розгортає дискурс бездомності /позадомності як зовнішньої і внутрішньої розбалансованості: всі ці проекції по-новому зазвучали в наративах українських «бігунів» від війни (омовлених і /або лише внутрішньо пережитих). В ілюзії комунікації час від часу звучить: «Де ми є?», оскільки йдеться про комунікацію дискретну, яка ні до чого, зрештою, не зобов’язує (виняток становить хіба наратив про давнього друга часів молодості з його дивним проханням звільнити його від мук пекельної хвороби). Коли ж очікування від уявних моделей міжособистісного спілкування не справджуються,  залишається  надалі лише вибудовувати не так прогностичні, як попереджувальні моделі, звужуючи простір комунікації, зводячи його до звичної у середовищі подорожуючих мовної тріади: звідки, куди й навіщо? – питання загалом риторичне для українських утікачів, бо тут усе гранично зрозуміло.

 

При цьому мовленнєва складова ландшафтних наративів письменниці несе особливе смислове навантаження: вона моделює не тільки тему вкоріненості /невкоріненості, а й тему самоусвідомлення /самооцінки, адже простір із погляду спів-буття окреслює питання про межі творчої дії самої людини. Невкоріненість, за Ольгою Токарчук, набуває в новому екзистенційному досвіді «переселення» української людини нових сенсів і потребує особливого перепрочитання в контексті останніх подій, потверджуючи аксіому, що людина, звіяна вітрами воєнного часу, ризикує втратити саму себе, розчинитися в чужому часопросторі, лише поглиблюючи дискретність існування як спів-життя з колись обжитим світом і людьми.

 

Тут, власне, йдеться про алгоритм «Я – Інший», адже місце/виклики/обставини змінюють людину, розширюючи її досвід, адже навіть у звичайних мандрах людина постає щораз іншою, не тією, що була вчора, і кардинально іншою, коли позаду – пережите екзистенційно 24 лютого 2022 року. Зрештою, і саме людське «Я», за Ґ. Марселем, не може мати точного визначення кордонів, і це  стає очевидним від тієї миті, коли ми доходимо розуміння, що «я» – «це в жодному випадку не місцезнаходження»; з іншого боку, наголошує філософ, аж ніяк не буде зайвим нагадати, що «я» це, попри все, «тут і тепер»: «Або принаймні між цими даними існує така подібність, що їх справді не можна роз’єднати».[6]

 

Героїня роману відчуває нерозривний часопростір дуже діткливо: «…вона летіла на захід, і здавалося, ніби час розрісся»,[7] як і відчуває зв’язок матерії й часу, оскільки, за її відчуттями, час тече вузенькими «каналами матерії»   попри те, що той саме час видається простим інструментом для вимірювання дрібних перемін «шкільною лінійкою зі спрощеною шкалою, на якій є лише три поділки: було, є й буде».[8] І водночас ситуативно він «спливає інакше, петляє, він густий і терпкий», коли здається, «ніби це було кілька століть тому».[9] Мабуть, таке відчуття знайоме й українським біженцям, чиє життя також поділене на три поділки «було, є й буде», де оте недавнє «було» за межею 24 лютого 2022 року й справді відчувається як те, що «було кілька століть тому».

 

У романі Ольги Токарчук ідеться не про «топіку впорядкованого часу» (Яніна Абрамовська), а радше візуалізацію часу, яка відбувається через топоси, як-от топос невеличкого порту з його зупиненим часом, звідки той «розчаровано завертає назад, на континент»,[10] або ж через призму просторовості: «Теперішність – величезна, спокійна й безкрая, наче Сибір»[11] («Сибір неісходима», за Григором Тютюнником) чи навіть тактильно: «Усередині торбинка була гладенькою й прохолодною, і якщо вкласти туди руку, здавалося, ніби там вселилося мертве відгалуження часу».[12] Апеляція до топосу безкрайнього Сибіру – особливо дітклива алюзія для українських утікачів: тут повною мірою спрацьовує генетична памя’ть, що дуже різко проектується на воєнну агресію імперії зла, котра намірилася не тільки анексувати впорядкований український простір, доточивши його до своїх азіатських «сибірів», а й перемолоти у воєнному молоху кожного свідомого українця.

 

Але повернімося до Юлії Крістевої, котра, сама того не знаючи, висловила передбачливу думку, яка нині зазвучала з особливою актуальністю (принаймні для українського читача): «…за нинішньої жіночої доби Одіссей скидається на жінку» («Мандри»). І це свята правда, химерно виснувана нашою новітньою історією, яка вигнала поза межі рідної землі передусім жінок із дітьми. Зрештою, тут не досить обмежитися самими лише візуальними спостереженнями, що й робить Юлія Крістева, зазираючи углиб досить непростої проблеми пізнання: «Слід, безперечно, бути жінкою – або вдавати її, – щоб не ототожнювати себе з розривом, який гарантує новий початок подорожі, щоб не почуватися тягарем під час переходу, щоб не грати роль господаря, який усюди почувається як удома, або актора, що постійно вимагає визнання», – підкреслює вона й розкриває  психологічний механізм мандрів: «Хитрощі мандрівниці, на відміну від еллінських хитрощів, полягають у тому, щоб не мати «дому», розглядати кожен «дім» як місце – про це вже казали – Іншого, і, дійшовши відчаю внаслідок його непорушності, відмовитись від нього, втекти звідти, щоб піддати його випробуванню, перш ніж переробити десь-інде, тобто в собі самій, і, не гаючись, знову спробувати зруйнувати його».[13] *

 

Оте «не мати дому» надто болюче для втікачів від війни, бо вимушена втеча тотожна руйнуванню доти існуючої гармонії упорядковано внутрішнього й зовнішнього світу, хоча, звісно, «дім у собі» поза межами тимчасовості: свідомість зберігає його у візуальних спогадах, а жіноча свідомість – тим паче: ці спогади не тільки очуттєвлені, а й оречевлені, сповнені численних алюзій та асоціацій. Водночас топоси роману «Бігуни», позначені як дім/антидім/псевдодім, що розгортають дискурс бездомності/позадомності, можна (ре)інтерпретувати  як дім/тимчасовий прихисток/притулок, що увиразнює дискурс позадомності з наголосм на першому. І, водночас, дають інший, глибинний вимір топосу рідного дому, який «завжди з тобою». Адже проекції покинутого зумисне й залишеного вимушено, а тим паче зруйнованого ворогом дому – дуже різні й апелюють до глибинних відчуттів людини.

 

Художня стратегія авторки (природна для письменниці-психологині за фахом) підпорядкована фреймовій організації тексту, де використано поняття фреймів-образів, фреймів-сценаріїв (скриптів), а також динамічних фреймів як опису стереотипних ситуацій. Такий спосіб засвоєння/переробки/актуалізації знання/інформації, що передбачає використання вже набутого досвіду (знань) через своєрідні схеми/сценарії/сцени/скрипти як інформативні «відбитки», які виявляють себе «за замовчуванням», виступає засобом організації досвіду і спрацьовує не тільки у площині адекватної візуалізації простору, а й у царині комунікації (і особливо тут).

 

Читацьку увагу тримає в напруженому очікуванні кілька сюжетів-загадок, сюжетів-розслідувань, які подаються в романі нібито окремими файлами з продовженням – це, скажімо, «московський сюжет» про Анну, котрий, попри нібито логічну сюжетну розв’язку, все ж залишається з відкритим сюжетом, та про пошук чоловіком «загублених» дружини й сина («Куніцький. Вода І»; «Куніцький. Вода ІІ»; «Куніцький. Земля») та ін.

 

Персонажі Ольги Токарчук, подорожуючи, зазвичай постійно стикаються з різними очікуваннями й несподіваними враженнями, що не відповідають цим очікуванням (уже наявним фреймам) і пропонують інший набір вражень, які формують фрейми нові. Причому кожна ситуація дає розуміння, що насправді може бути таким «указівником». «Сканування» простору у них відбувається обома способами: як активним, так і пасивним. При цьому більшою чи меншою мірою ситуативно активуються різні види пам’яті: генетичної, прижиттєвої, емоційної, зорової, образної, іконічної тощо. Якщо можливе таке порівняння, то варто зазначити, що в українських «бігунів» стається вимушене «перемикання» з одних звичних фреймових структур (поведінкових кліше/схем) на інші – нові чи оновлені – включно з ландшафтами, комунікуванням, побутом; сканування ж чужого простору відбувається, можу здогадуватися, переважно пасивно, однак інтенсифікуються всі види пам’яті, яка служить певною охоронною субстанцією.

 

[1] Крістева Ю. Мандри… С. 451.

[2] Там само. С. 451.

[3]  Менцвель А. Антропологічна уява… С. 283.

[4] Менцвель А. Антропологічна уява. Есе й нариси. Пер. з польськ О. Вознюк. Київ, 2012. С. 283.

[5]Токарчук О. Бігуни…С. 257.

[6]Марсель Ґ. Homoviator… С. 21.

[7] Токарчук О. Бігуни…С. 300.

[8] Там само. С. 190.

[9] Там само. С. 31.

[10] Токарчук О. Бігуни…С. 84

[11] Там само. С. 233.

[12] Там само. С. 289.

[13] Крістева Ю. Мандри… С. 435.

* Про перегуки між романом О. Токарчук «Бігуни» та прозою О. Забужко див.: Крупка М. У пошуках власного часопростору: хронотоп подорожі у творчості українських і польських письменниць [w:] Studia Ukrainica Posnaniensia. Uniwersytetim. AdamaMickiewiczawPoznaniu. Vol. ІІ. 2014. С. 135-145. 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Тарнашинська Л. Бігуни/мандрівники vs утікачі/переселенці. (Ре)інтерпретація роману Ольги Токарчук із проекцією на український контекст. Частина третя // Посестри. Часопис. 2023. № 51

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...