Посестри. Часопис №50 / Бігуни/мандрівники vs утікачі/переселенці. (Ре)інтерпретація роману Ольги Токарчук із проекцією на український контекст. Частина друга
Продовження. Початок у номері 49
Безперечно, топіка Ольги Токарчук становить сукупність топосів, що промовляють про «внутрішньо впорядковану сукупність» (за Яніною Абрамовською), структуровану авторською свідомістю. При цьому можемо говорити про їхні тематичні групи, тотожні чи співзвучні темі руху/пересуванню/подорожі, які організовують фрагментований, «пазловий» текст у художню цілісність. Топіка просторовості формує насамперед поетику відкритого твору, що передбачає не тільки свідчення/фіксацію «місць», а й зчаста сповідь, експресію, суб’єктивність, нерідко навіть виклик. Чи не тому у наративах російсько-української війни бачимо нині такий потужний вихлюп мас-медійних «щоденників» українців слідами вимушених подорожей, сповідальних емоційних блогів тощо?
Українці сповідаються через соцмережі, мас-медіа, сторінки вже написаних і ще не дописаних книг – і це не тільки масова фіксація (живі свідчення) воєнних злочинів проти цивілізованого світу, а також своєрідна терапія, спосіб ментального виживання й осмислення переоцінки цінностей. Так «жива реальність» рішуче втручається у художній текст, створюючи дивний симбіоз свідомості письменницької й свідомості мільйонів переселенців – саме про них спостереження й роздуми «німецької лікарки з Одеси, одеської письменниці з Дрездена, української волонтерки» Ірини Фінгерової, зафіксовані на сторінках інтернет-видання «Українська правда» Михайлом Кригелем у публікації «Цукерка від війни зі смаком дюшеса. Лікарка з Німеччини про українських біженців, ліки від бездомності, страх смерті та силу любові» – чи не найяскравіший приклад таких щемливих сповідей, прочитаних упродовж останнього часу. Тому й хочеться зацитувати бодай кілька рядків:
«На що спертися, якщо немає своїх стін?
Немає місць сили, нема спогадів про перший поцілунок на розі двох вулиць і концерт, де гоцала всю ніч на стадіоні.
Нема нічого, що підказало би: дивись, які різні часи у тебе були. Тобі було легко, безтурботно, весело. Це все колись було, а отже, буде знову.
Я часто бачу, що пацієнтки знайомляться в кімнаті очікування й обмінюються номерами.
Напевно, коли немає дому, шукаєш притулок у людях. Напевно, коли немає стін, шукаєш плече.
Але на людей також не можна виписати рецепт».[1]
Безперечно, топоси Ольги Токарчук мають свою ієрархію цінностей та інтересів, еспресію і навіть імпресію. Більше того, героїня роману «Бігуни» відчуває якусь тотальну «зрідненість» із тими місцями, куди приводили її подорожі: «Острови й піщані пляжі належали їй так само, як її руки й ноги; море, що згорталося біля берегів пінястими рулонами, цятки кораблів і човнів, м’яка, звивиста й пливка берегова лінія, зелені нутрощі острова – все це було її власністю».[2] Попри певну «зрідненість» із чужою – іншою – землею тимчасового притулку (адже час працює саме на це) навряд чи подібне тотальне відчуття може прийти до українських «бігунів», надто тоді, коли на рідній землі гинуть люди й руйнуються міста й села. І це також проблема присутності/неприсутності людини в чужому просторі – як фізичної, так і ментальної.
Якщо в одній із попередніх статей я означила топосферу Ольги Токарчук фразою Г-Ґ. Ґадамера як «топоси (не)присутності», які покликані реабілітувати «правду простору» (посилаючись на його аналіз поезії Ернста Майстера), то нині рефреном звучить німе запитання: а яка ж «правда простору» в моїх співвітчизників, змушених покинути власні домівки? Як вона проявяється й чи проявляється взагалі? І ключовим топосом тут залишається топос дому (рідних стін), простір, обжитий людиною матеріально й духовно: і чи не в цьому полягає його правда? У цю «правду простору» вписується також дуалізм, завважений письменницею: «…чи можна подвійно існувати в одному місці?», інспірований тезою «топосів (не)присутності» в контексті теми копіювання. «Гадаю, що таких, як я, – багато. Зниклих, неприсутніх […]. Без сумніву, вони вже збагнули власну непостійність, залежність від місць, пір дня, мов, міст і їхнього клімату».[3] Залишається ще збагнути «правдивий сенс його (її – Л.Т.) мандрівки».[4]
І множаться запитання, звернені до трагічного сьогодення: чи може людина, викинута війною за межі рідного дому/міста/країни, котра таки вже збагнула мінливість власного існування й свою залежність від чужих місць/мов/звичаїв, «подвійно існувати» в одному просторі? І як тут переплітається/модифікується віртуальне? Чи відбувається (і коли?) тотальне зріднення? Це питання лише часу чи індивідуального сприйняття? І чи допасовуються до українських «бігунів» такі характеристики, як «зниклі й неприсутні»? Звісно, радше ні, аніж так, але в буквальному сенсі це якоюсь мірою близьке до «правди простору», бо ця присутність у просторі рідному зовсім не тотожна присутності в просторі чужому.
Імперативна теза письменниці «Бути – це бути в русі» (що дослівно перегукується з тезою Ґ. Марселя «…бути – це бути в дорозі», яка апелює насамперед до людської душі, яку філософ називає одвічною мандрівницею) поступово поглиблюється іншими виразними предикатами, як-от: «…бачити – значить знати» і оберненим «Знати – бачити», а також «…я стаю тим, у чому беру участь» і «Я – те, на що дивлюся», суголосні із предикатом «Говорю, отже існую» (зафіксоване підтвердженням «Я є») Кожна з цих тез, які переплітаються у просторі тексту в потужний філософський наратив подорожування як способу буття, може апелювати до нового світовідчуття українського «бігуна».
Це можна нині перефразувати на іншому, повсякденно-буттєвому рівні й окреслити нову, більш банальну парадигму, як-от від «Бути/вижити – це бути в русі/дорозі», «Бачити/знати – значить бути утриваленим у нову реальність» до «Стаю тим, у чому беру участь», де фактично зафіксовано нові соціальні реалії та проблеми, якими зустрічає українських біженців хоч і гостинний, але чужий світ. І теза «Говорю, отже існую» є тут серцевинною. А вже десь насподі цієї філософськи наснаженої ієрархії глибоко захована пронизлива істина, яка, за Ольгою Токарчук, не потребує ані доведення, ані спростування: «Люди – це діти». Хіба ж не так?.. Особливо тоді, коли відчувають свою вразливість і незахищеність від наглої біди.
Співзалежність часу й простору в романі антропологізується з виходом у психологію (адже авторка має психологічний фах). Пропонований топографічний психоаналіз, зрештою, потребує лише одного потвердження: «Я є» – двічі повторена назва розділку роману: нею відкривається «простір» тексту твору і нею ж, практично, замикається (за розділом із такою ж назвою слідує ще три наступних). Це письменниця називає третім етапом – як остаточною метою: «…куди б ми не рухалися, ми подорожуємо лише до неї. «Байдуже, де я». Не має значення, де я перебуваю. Я є».
Так, із погляду філософії виживання ця екзистенційна проблема обертається для українського «бігуна» пошуком місця і відчуття безпеки – і тоді саме місце начебто й не має значення. Однак ця теза віддзеркалює й інше: нове середовище існування як спонуку до пристосування: з погляду мови, комунікування, місця праці/навчання тощо. Першим же етапом у репрезентованій психології подорожі Ольга Токарчук називає відчуття, коли де б ти не прокинулася, скрізь відчуваєш себе нібито ти «вдома»; другим етапом/фазою – це коли прокидаєшся «цілком дезорієнтована» – з відчуттям «не знаю, де я».[5] Так оце констатуюче «Я є» набуває статусу не лише «плинного», змінного за відчуттями, а й антропологічно життєствердного, яке дає сенс усім попередньо зафіксованим сентенціям, однак у випадку українського «бігуна», очевидно, має інші проекції й віддзеркалення.
Якщо в Ольги Токарчук подорож – не тільки рух, а й зазвичай ритуал, символ, метафора, містифікація, зрештою, некороноване свято (хоча й нерідко перетворюється на повсякденність, банальну рутину), то в українського «бігуна» це насамперед рух (бо перебування у сховищі це передусім знерухомлення/звуження життєвого простору) – як утеча від загрози/хронічного стресу, що також дорівнює знерухомленню. Однак дорога – у трактуванні письменниці як виклик буденності/самій собі, уявна мета, екзистенційне випробування, психологічна цінність, спосіб терапії та адаптації – зберігає для біженців ті самі конотації у контексті спроби захистити себе та дітей.
Соціальна топологія, як тлумачить це філософія, тяжіє до такої моделі соціальності, яка була би шляхом між психологічним самозануренням і абсолютизацією соціальної структури, а тому поміщає «суб’єкта в тіло», і робить це тіло елементом таких відносин, де індивіди стають «об’єктами-позиціями» в ланцюжку різних соціальних комунікацій і взаємодій. Тож із «топічної матерії» народжується й топічний опис тіла, тому простір «Бігунів» максимально антропологізується через тіло, адже, може, «людське тіло поєднує все зі всім – оповіді й героїв, богів і тварин, царство рослин і гармонію мінералів?». А може, запитує письменниця, в «нашому тілі міститься цілий світ, ціла міфологія?» – у цьому вона відштовхується від універсальної думки, що, може, «усе велике віддзеркалюється в малому».[6]
Тож часом «у повітрі віє те», що авторка називає «істиною тіла», дивне усвідомлення того, що покинуте напризволяще людське тіло, хоч і позбавлене духу, лишається якоюсь інтенсивною цілістю – у «чергуванні між межею (визнаною за необхідну для неперервності шляху) і безкінечним бажанням позбутися її в мандрах, коли ти втрачаєш мову, тіло, час, і зберігається тільки дискурс, що усвідомлює те все, – дискурс, фрагментований, як і Я мандрівниці».[7] Зрештою, у цьому пошуку «істини тіла» відчувається апеляція до тіла як дому, де «живе» дух, бо дім – не лише стіни/межі/обмеження, натомість тіло – відкритий Усесвіт. «Володіти тілом – значить царювати над життям і смертю. Це більше, ніж правити найбільшою з імперій»,[8] – розгортає свою тезу письменниця – і ця нібито складна істина перетворюється на гостро відчуту українськими біженцями істину жорсткої реальності.
«Я» мандрівника, чітко фрагментоване на мову, тіло і час, оприЯвнюється в романі між тезами «Говорю, отже, існую» та «Я є» – як фундаментальними для творчого самовираження письменниці. Така нібито ефемерна пов’язаність мови/тіла/часу при занурюванні у чужоземний світ із його миготінням країн/мов/дискурсів – випливає зі спостереження Юлії Крістевої («Мандри», 1973-1976 рр.), котра звертає увагу на виникнення вихору, який «починає розбивати вам не тільки мову, синтаксис, лексику і склади, а й саме тіло». Відповідно, «простір розбивається, збурений могутніми хвилями, що падають згори-вниз і навскіс, гострими суперечностями, що відлунюють, наче музика Веберна».
А далі вмикається антропологічний чинник, який, зрештою, і керує рухом: «Сновиддя першим засвідчує і показує, що хвороба опановує розбите тіло. І тоді втручається Я, конституює простір дискурсу, що виявляє та поєднує поділ тіла, голосу, мови; я постаю перед хворобою, запобігаю їй і вирушаю далі.[9]У такому підході до структурування мандрівних спостережень і вражень, віддзеркаленому в романі Ольги Токарчук, криється не тільки потужний потенціал дискурсу, який пов’язує людину/простір/час/відчуття/мову в єдине взаємозалежне ціле, розгортаючи образ мало не божевільного у своїй непередбачуваності світу, а й послідовність узаємозалежностей, над якими звичайний «бігун» навіть не замислюється, однак відчуває це через власне тіло, здатне транслювати химерні сновидіння.
Див. продовження у номері 51
