Посестри. Часопис №50 / «Північ, розливчасті червневі сутінки...»

Північ, розливчасті червневі сутінки, що витягують 

руки до світанків, смуга збляклого світла, протягнута 

одразу за задвірками горизонту. бродіння сосен 

в піску, по-старому у вудилах пляжу шарпається 

 

кінь моря, сірого моря. збіжжя піднімається 

на пагорб, переступає підвищення, 

увіходить до лісу. де кострубаті 

кашубські гноми в захисних шапках з вересу 

 

всмоктують із сичанням лісові просвіти, понімецькі 

доми з понівеченими дахами. видмухують їх 

куди оком сягає. і знову. раз за разом 

злизуєш дивовижно дрібні кристалики солі 

 

на березі губи, западаюсь поглядом, 

кладу диню-голову на плато твого 

живота, що піднімається, опускається, раз 

за разом. твоя шкіра – з моху, ціла 

 

в одному кавалку, помаранчева, 

неймовірна. сонце спирається на лікоть, 

опадає, з плюскотом, йому голова у воду. 

не хоче закінчувати. не хоче виринати 

 

з піску, радше закопатися, вкрутитись, 

як котрась із тих гвинтових конусних 

 

мушель, почекати аж поки присиплять нас події 

світу, скаменіти поволі, через мільйони 

 

років, на радість щасливого враженого 

знахідця, не в одну мить, в оцю мить ні! –