Посестри. Часопис №5 / Світ убирається в шати тексту
Світ убирається в шати тексту
Світ убирається в шати тексту, текст розширюється на увесь світ, розливається, розростається, розгалужується, прокладає свої гілки-стежки, якими ступають ноги, схиляється до кожного, хто стає на цю дорогу, приймає кожного, назначаючи його новим досвідом, болючим і величним, відвічно-правічним і таким індивідуальним, що аж, здається, ти вже все пізнав.
Світ хоче жити, тож проситься до життя, а текст дає йому можливість постати, існувати, зачепитися, набути обличчя, стати словом і тілом, записом і свідченням, стати самим автором.
У сьогоднішньому номері часопису «Посестри» традиційно розгортаємо перед нашим читачем нові сторінки поезії й прози, есе й мистецьких розмов, літературознавчих розвідок і перекладів. Запрошуємо також відвідати одну з найважливіших літературних і культурних подій мистецького Кракова – вручення медалей «Gloria Artis» за досягнення в культурі.
Наших авторів не відпускає біль воєнної дійсності, тож разом із ними спробуймо його виговорити в слові: немає жодної мови, у яку можна було б вмістити свідчення війни – так відчуває Ірина Шувалова. Мова сягає за свої межі, розливається «червоне молоко реальності», але про війну треба писати, щоб урешті побачити «зелене стебло життя». Вікова воєнна дійсність розгортається в картинах родинної історії, розказаної Іриною Марцинюк, Ірина Іванченко тихо шепоче «гімн усіх евакуацій: "Мій Боже, не полиш мене"». Доля загиблих до самого серця вражає Галину Петросаняк – аж так, що її вірш проривається із глибин і до глибин народного плачу-голосіння.
Несподівані, надзвичайно оригінальні поетичні образи В’ячеслава Левицького звертаються до пам’яті, що зафіксувала, як починалася війна, а ще – до важливої людської особливості: хотіти бачити своє майбутнє, уявляти його, планувати, мріяти про нього. Бачити його, щоб у ньому осісти, щоб хотіти постати з руїн і попелу й жити далі. Тому з саркастичним докором поет звертається до сумління тих, хто затіяв гру-не-гру у хованки посеред ночі, тих, хто вже давно вийшов за межі ночі й дня, позбавив відчуття реальності, поставив на межу божевілля. Але буде вона, буде нескорена Чорнобаївка!
На романтично-поетичну зустріч у нашому часописі ми запросили також подружжя Дмитра та Ірини Лазуткіних, яких війна розвела по різних кінцях України і Польщі. Сьогодні Дмитро знову розгортає жахливу картину молоху війни, а ще зворушує величезний міфологічний пласт, згадуючи усі часи й народи, предків і нащадків, вилущуючи з безіменного колективного досвіду провини й пророцтва. Натомість Ірина Лазуткіна емоційно-пружно звертається до кожного, хто шукає себе, хто питає про тепло й про звичайне людське щастя.
Про пошук і віднайдення себе пише й Жанна Слоньовська в романі «Дім з вітражем», повертаючи читача до усвідомлення власної самототожності, ступаючи вулицями Львова, витворюючи його особливу, неповторну дійсність і атмосферу. Усіх охочих закликаємо також на відеорозмову з авторкою «Дому з вітражем».
У есе-спогаді Володимир Рафєєнко міряє час, а особливо воєнний, веснами, приглядаючись до власних відчуттів-пророцтв, дивовижної поведінки природи, її голосу, що промовляє до людини як до свого брата, відкриваючи несподівані сторони життя.
Не залишаємо читача без літературно-критичних текстів і перекладів: цього разу заохочуємо до прочитання наукового дослідження Яна Блонського про Збіґнєва Герберта та оригінальної поезії Болеслава Лесьмяна в перекладі не менш оригінальних поеток Маріанни Кіяновської та Наталії Бельченко, які безпомильно відчувають тонку лірику польського автора.
Запрошуємо до нашої читальні й бажаємо гарного часу в ній!
