Посестри. Часопис №44 / У пастці буття (тематика)
Дивлячись на весь поетичний доробок Віслави Шимборської, ми ризикуємо дійти до спрощення, бо може виявитися, що не вийдемо за узвичаєні способи прочитання. З’явиться щонайбільше повторення, а поспішний перегляд художніх ідей щоразу виявляє недомовленість, пробіли в описі, оминання важливих проблем. Надзвичайно малі шанси, щоб фрази узагальнення могли заступити детальні роздуми, присвячені мові поезії Шимборської, рафінованим діалогам із читачем чи творенню поетичних світів, у яких немає нічого звичайного. Але я вірю, що хоч якоюсь мірою вдасться вийти за стиль шкільної шпаргалки.
У цьому нарисі, а водночас і вступі до першої частини пропонованої читачам книжки, я хотів би розгорнути кілька антропологічних, культурологічних, філософських, естетичних питань, показуючи ситуацію буття людини у світі, незручної участі в історії, зустрічі з таємничою природою буття, зрештою, окремої позиції стосовно інших людей у боротьбі з незрозумілою цілістю існування, що складається з незліченних і розмаїтих конкретних видів буття.
Традиційний хронологічний порядок дасть змогу уловити зміни й тематичні варіації в поезії Шимборської – від відкритості, що надихає, тобто віршів, опублікованих після закінчення Другої світової війни та відносної згоди з ідеологічними закликами та взірцями поетизування в часи соцреалізму, до формування неповторної художньої мови, що розвивалася аж до пізнього періоду творчості. Варто звернути увагу на роль заперечення у грі значень, «методичний сумнів», інтелектуальний гумор, а також іронію та самоіронію.
Антропоцентричну узурпацію віддалено, як і будь-які впевнені знання, що встановлюються в життєвій практиці й передаються в трактатах теологів і філософів. Несподіванка, випадок і неспокій пізнання – ось важливі виразники поезії Віслави Шимборської. Не можна випустити з уваги контрапункт із екзистенційних медитацій та елегійного смутку. В останніх збірках поетеси важливим є підсумовування біографічного й мистецького досвіду, порушення раніших тем у новому освітленні. Варто зауважити, що тут слабкішим стає вплив віртуозності слова, поетичного гумору, іронії. Неприкритим залишається сум пошуків, розповіді, пригадування, прощання.
У написаних після закінчення Другої світової війни творах, починаючи з дебюту «Szukam słowa» («Шукаю слова»), оголошеного в періодичному виданні «Walka» («Боротьба»), Шимборська розмірковує над наслідками історичної травми. Спадок, який дарує насмішницька історія, важкий для прийняття. У поезіях, що відсилають до здобутків авангардної поезії, поетеса зводить порахунки з воєнним досвідом, звертаючись до загрози й травми, лічачи спустошення в людському умислі й у світі, а також роздумуючи над мовою, якою ми не можемо передати межового досвіду. Натомість упізнаючи повоєнний стан, бачимо, що колективний оптимізм тих часів у Шимборської заломлюється через тривогу, бо ж важко забути про жертви історичних катаклізмів й остаточно повірити у світле майбутнє.
Сучасна форма й катастрофічний тон раніших віршів Віслави Шимборської входили в конфлікт із принципами соцреалізму, тому після 1949 року поетична книжка, яка готувалася до друку, вже не могла з’явитися. За часів панування соцреалістичної доктрини поетка опублікувала дві збірки віршів: «Тому й живемо» (1952) та «Питання до себе» (1954). Насправді там легко можна знайти агітаційне спрямування, підпорядкованість газетній публіцистиці, участь у суспільних ритуалах (до цієї категорії належить епітафія генералісимусу Сталіну), апологію «великої епохи», уроки ворожості, але важко поставити Шимборську на першу лінію ідеологічної боротьби. Із художнього погляду її твори перевищували посередню, а зазвичай і слабку соцреалістичну літературну продукцію. Поетична й моральна помилка важливим способом дала плоди у зрілій ліриці. Тож поетка вже більше не улягала спокусам ідеології чи стадним реакціям, відкидала готові істини, широко вживану мудрість. У цій творчій практиці найбільш шанованими були індивідуальні пошуки думки й художності.
Справжнім дебютом Віслави Шимборської критики одностайно вважають збірку «Волання до Єті» (1957). Відтоді важливим виразником зрілого поетичного мовлення стає боротьба багатьох поглядів, діалоги з читачами, іронія, блискучий гумор, риторичність запитань, потреба в сумніві. Окреме місце у ній займають розрахунки після жовтневих подій 1956 року. Поетка сміливо пише про те, що повторні поховання сталінських жертв були освячені тією самою владою, яка раніше виносила вироки. Слів, які прирікали на смерть, не можна повернути назад, можна тільки перервати організоване мовчання («Друзям», «Реабілітація», «Похорон»).
У збірці «Волання до Єті» кристалізується тематика, яка розвиватиметься у наступних збірках – «Сіль» (1962), «Сміх та й годі» (1967), «Всяк випадок» (1972), «Велике число» (1976). Згадаймо рефлексію про історію, яка розуміється як історія поневолення («Дві мавпи Бройгеля», збірка «Волання до Єті»; «Урок», збірка «Сіль»), покажімо захист прав окремої особи й відкидання прав суспільства маси («Фотографія натовпу», збірка «Всяк випадок»; «Велике число», збірка «Велике число»), незвичне в сучасній поезії зацікавлення природничими науками, відчуття вигнання людини з універсуму природи («Мавпа», «Розмова з каменем», збірка «Сіль»), роздуми про антропогенез («Нотатка (І)», збірка «Сіль»; «Печера», «Сміх та й годі», збірка «Сміх та й годі»). Історію не можна визнати за вчительку життя, бо ж у кожній епосі – не має значення, варварській чи освіченій – людина постає як бестія, яка прагне крові, як така, що сіє загрозу і смерть, що, знищуючи, підпорядковує собі Землю. Попри замовляння моралістів, діагноз усе ще є актуальним – переміни знову потрібно буде перенести у невизначене майбутнє («Схилок століття», збірка «Люди на мосту»). У вірші «З невідбутої мандрівки на Гімалаї» (збірка «Волання до Єті») Шекспір і музика – принаймні у формі надії – повинні урівноважити зло, що поширюється. Натомість у творі «Томас Манн» (збірка «Сміх та й годі») у кінці еволюційного ланцюга розміщено ссавця, який здатен створювати окремі світи, ставлячи знаки на папері.
Не можна випустити поетичних студій Шимборської, які стосуються вразливої сторони окремого існування. Віддана жорстокості історії й на забавку долі, людина, яка не знаходить опертя в трансценденції, бере участь в екзистенційній грі з незрозумілими правилами. Природа, що захоплює, не знає міри у створенні й знищенні («Приліт», збірка «Сміх та й годі»), непроникним є місце людських істот у страхітливих космічних просторах. Чому ми з’явилися у світі – зараз, саме тут і в такому образі? чи збіг обставин, яким є життя, має прихований сенс? як обмежене в часі людське існування стосується вічного тривання? – такі запитання увесь час снуються в аналізованих віршах. Першоджерела невідомого вимагають упорядкування, але ж відповідь, яка зобов’язує, ніколи не надійде. «Неосягненне життя» («Утопія», збірка «Велике число»), що заскакує щомиті, є неустанним викликом для розуму. Підхід Віслави Шимборської видається підступним, тому що в діалоговій формі, на перший погляд, несуттєвій, часто жартівливій, записано складні метафізичні питання.
В основі поетичної думки Шимборської лежить зачудування різноманітністю створених речей, захоплення феноменом існування, яке, якщо заглибитися в метафізичну таємницю, оточене усепануючим «ніщо» (наприклад, «***І для мене ніщо теж перевернулось навиворіт...», збірка «Всяк випадок»). Тому незаслужено отриманий – як подарунок на день народження – дар життя повинен бути точно упізнаний («Зачудування», збірка «Всяк випадок»). Щоправда, більшість явищ і подій «проминає у недогляд / у неуявність» («Велике число», збірка «Велике число»)
У згаданих тут віршах до колекції дивовижних винятків потрібно додати любов, про яку багато говориться, але мізерна кількість людей насправді може її відчути. Любовне зачарування ламає стандарти спостережень, провокує, відбирає спокій, але й вивищує також, тому зв’язок закоханих потрібно розуміти як змову проти всього світу («Щасливе кохання», збірка «Всяк випадок»). Однак закоханій людині загрожує втрата міцної самототожності, коли вона стає кимось іншим, вигаданим («За келихом вина», збірка «Сіль»). Безумство Офелії може розігруватися на сцені, але трагічне любовне акторство Шимборська оцінює тверезо («Решта», збірка «Сіль»). Поетка відкидає романтичні й сентиментальні міти, не довіряє патетичним скаргам. В історіях про відхід і залишання вона звертається до щоденного мовлення й популярних літературних жанрів («Балада», «Тінь», збірка «Сіль»). Міцні міжлюдські зв’язки швидко переходять у рутину й байдужість, а розставання супроводжує параліч можливості комунікації, драма безпорадної мови («Несподівана зустріч», «На Вавилонській вежі», збірка «Сіль»). «Нелюбов» стає зворотним боком любові, при цьому ерозії підлягають заклинання, умовляння, зізнання, обіцянки. Слова вже непотрібні, вони входять у сферу мовчання, а водночас нічого не можна ані відмінити, ані пояснити («Без назви», збірка «Сіль»). Позбування ілюзій – болісна терапія, але й успішна в тому сенсі, що самотня людина в повному світлі бачить виклики екзистенції.
Захоплення окремими світами мистецтва – чергова важлива тема Шимборської. У живописі «неосягненне життя» підлягає законам умовності, тому хаос подій опановується, піддається умовним правилам естетики. Більше того – рука художника спрямовує прагнення досконалості, яке заперечує повна помилок практика людських дій («Помилка», збірка «Всяк випадок»). У віршах, у яких поетка створює чудові відповідники стилів живопису («Середньовічна мініатюра», збірка «Велике число»; «Жінки Рубенса», збірка «Сіль»; «Візантійська мозаїка», збірка «Сміх та й годі»), доходить до невпинної боротьби: мистецтво не охоплює різноманітності існування, але стає над свідомістю того, що є спонтанним досвідом. Екфрази Шимборської відсилають до нідерландського реалістичного мистецтва («Пейзаж», збірка «Сміх та й годі»; «Вермер», збірка «Тут»), скульптур доісторичних часів («Фетиш плодючості з палеоліту», збірка «Сміх та й годі»), японського деревориту («Люди на мосту», збірка «Люди на мосту»), авангарду ХХ століття («Образ», збірка «Сіль»).
Додаймо, що твори мистецтва у поетки формують «мистецтво пам’яті», проникають у просторінь снів («Нарешті пам’ять», збірка «Сміх та й годі»; «Похвала снам», збірка «Всяк випадок»), моделюють міжлюдські стосунки. Живопис, музика, кіномистецтво, фотографія творять альтернативні світи, можливо, кращі й прекрасніші, але позначені плямою відірваності від реальності. Пишучи про шедеври, Віслава Шимборська не забуває про тривогу існування, бо ж у раю естетів немає місця для людини, яка страждає. Великий композитор повинен бути втіленням досконалості, а тому в ритуалах сприйняття витіснено розповідь про тіло, яке страждає. Після смерті митця: «Музика визволиться із полону обставин, / Стихне кашель маестро поверх менуетів»
Контемпляція мистецтва – це для Шимборської своєрідне виключення з екзистенції, вид нелегальної свободи, коли ми призупиняємо щоденні обов’язки («Пейзаж», збірка «Сміх та й годі»). Митець протидіє впливові часу, що знищує, у двох різних вимірах: зупиняє мить, що ось триває, та забезпечує собі місце в культурній пам’яті («Люди на мосту»). Натомість у пізнішому вірші «Вермер» зі збірки поезій «Тут» шедевр живопису стає певним метафізичним мірилом часу, надаючи ваги нашим звичайним годинам і дням. Уважне око митця вхопило дрібну подію, яких багато, а рука майстра увічнила на полотні розповідь про звичайне життя. Тому якщо триває велике мистецтво, то і світ (гірший за той, що представлений на картині) не заслуговує на знищення.
Стриманість охоплює також літературні питання. З огляду на припущення, що поезія сама повинна захищатися, Шимборська прямо не коментує свої твори, лиш інколи розсіває в ліриці фрази про мову і стиль («позичаю слова патетичні, / а потім докладаю зусиль, аби здались легкими» («Під однією зірочкою», збірка «Всяк випадок»)
У різні періоди настають зміни в цій поезії мудрості й досвіду. В останніх збірках Віслави Шимборської («Кінець і початок» (1993), «Мить» (2002), «Двокрапка» (2006), «Тут» (2009), «Досить» (2011)) виразніше, ніж досі, виявляються роздуми про час, проминання і смерть, першопланове місце займає елегійна поезія жалю, повертається питання про те, чи існує вічний спостерігач за нашими вчинками й нашим вибором, чи наше життя часом не є об’єктом експерименту позаземних надприродних сил («Може, це все», «Ко-медійки», збірка «Кінець і початок»), у якому похмурий тон поетичних висловлювань про остаточні розрахунки часом ніби лиш на мить роз’яснює гумор, згладжує іронія, зброя радше безуспішна в боротьбі з тим, що є неминучим.
Лінія філософського сумніву й зламу обґрунтованих уявлень продовжується. Наприклад, у вірші «Небо» (збірка «Кінець і початок») нерозгадана райська сфера ототожнена з повітрям, вона є чимось повсякденним, але, наповнюючи людину, виносить також екзистенційний вирок. Існує реальне, якого не можна ані відвернути, ані втекти від нього в сни чи у створювані онтологічні фантазії, а отже, й довершення життя у смерті («Ява», збірка «Кінець і початок»). Людина Шимборської виявляється заручником існування, кимось зловленим у пастку буття, боржником природи, лиш ненадовго мешканцем провінційної планети.
У віршах пізнього періоду творчості традиційні жанри плачу та епіцедії зазнають змін. Ми маємо справу зі щоденною метафізичною арифметикою, із бухгалтерією смерті, а не з дефінітивним підсумовуванням. Поки що можна обмінятися з Паркою на позір легковажними й умовними словами «до побачення», але гарантія повторної зустрічі є певною («Інтерв’ю з Атропос», збірка «Двокрапка»). І так колись – розповідає поетка – за віддане в користування тіло доведеться заплатити тілом («Ніщо не дар», збірка «Кінець і початок»; «Тут», збірка «Тут»). Великим викликом для уяви є світ після відходу людини («Завтра – без нас», збірка «Двокрапка»), повсюдній у світі природи ганьбі умирання можна протиставити безсилий жаль («У кожного колись», збірка «Досить»), бо ж здійснюється біологічний закон, і тільки наша свідомість надає смерті трагічного значення. Щоб неприсутність була вловлена драматично, смерть рідної людини спостерігається із перспективи кота («Кіт у пустій оселі», збірка «Кінець і початок»). Варто додати, що виклад, який помножує перифрази й нагромаджує домисли, не годиться для того, щоб про смерть сказати щось таке, що зобов’язує («Елегійний рахунок», збірка «Кінець і початок»). Можна витворювати приватні (ґрунтовані на домислах) статистичні розрахунки, у яких окреслювалася б якась риса людської можливості чи характеру, але найпевнішою, стопроцентною власністю кожної людини є її смерть («До питання статистики», збірка «Мить»).
Думка й людська діяльність усе ще повертаються (нерозсудливо) у бік життя. Знищувана земля відроджується після кожної стихії, поля бою заростають рослинністю, люди заново оселяються на руїнах («Дійсність вимагає», «Кінець і початок», збірка «Кінець і початок»). Людина – смертна істота – шукає замінник безсмертності, виходячи за «тут і тепер». У нещасті існування не потрібно гордувати утішливою роллю мистецтва, яке не раз видається повідомленням із вищого світу («Елла у небі», збірка «Тут»). Інтенсивно пережита мить, у якій затримується час, що біжить, вільна від екзистенції тривоги («Можна без назви», збірка «Кінець і початок»; «Мить», збірка «Мить»). Повертаються поетичні розповіді про земну, планетарну адресу людини («Неуважність», збірка «Двокрапка»; «Тут», збірка «Тут») і її незрозумілу екзистенцію в закутку всесвіту («Бал», збірка «Мить»). Проблематика буття у світі, позиції людини щодо таємниці існування, космічних відсилань людського життя, остаточного призначення і смерті у збірках «Всяк випадок» і «Велике число» зміцнюється поетичною філософською медитацією, але питання про можливість існування Абсолюту, про незнаний Вічний Розум, який (можливо) керує людськими діями й страждає від дошкульного відчуття випадковості існування, з більшою інтенсивністю з’являється у збірках «Кінець і початок», «Мить», «Двокрапка», «Тут», «Досить».
Гіпотетичність невідомої істоти, яка має силу творити та «контролювати» людське життя, формулюється досить незвично, бо ж у віршах Шимборської переважає сумнів і припущення. Зафіксовані відчуттями межі того, що спостерігається безпосередньо, здаються занадто тісними, а тому може існувати «щось більше», що зблизька ми могли б окреслити словом sacrum. Як я вже підкреслював, на перший план поетка виносить пізнавальну невпевненість, тому читання світу й «засвіту» не дає задовільних результатів. У мисленні Шимборської про трансценденцію, у пошуках із призупиненими висновками важливою є космічна віддаленість пунктів спостереження чи розташування їх поза сферою людського досвіду.
Візьмімо за приклад вірш «Може, це все», у якому з’являється недоокреслена постать «Шефа», який на віддалі спостерігає за земними порядками й керує «лабораторними» дослідами над людиною та суспільствами. Якийсь Він, можливо, цікавиться також винятками і дрібними епізодами. Ці поетичні роздуми не вирішують, чи існує Великий Експериментатор або невсипущий деміург, безсонний невідомий Творець («Ява»), і чи можна його описати згідно з релігійним розумінням Божої Істоти. Радше людина бореться за сенс свого існування й прагне до несформованої надії, що хтось інший, украй чужий, турбується про нас чи хоч би нас помічає; можливо, тільки допускає до того, що замикання в реальному бутті не стане остаточною в’язницею. Більше того, з’являється домисел, що Божий Лаборант бачить наше життя як життя мурашок чи термітів, яке закінчується зменшеним Страшним Судом: «Може, [...] нас [...] спостерігають чимось більш ніж оком, / кожного окремо / беруть на кінець щипцями?»
У версії, створеній Шимборською, людина – на посміх Богові – це продукт експерименту з невідомою метою, статист у великому театрі всесвіту, комедіант із трагічним заточенням. «Нелюдські» Ангели, які поодаль спостерігають життєву гру, не співчувають ні піднесеній розчахнутості, ні представленому у високому стилі екзистенційному виборові. Вони можуть поплескати крилами тільки фарсу чи бурлеску, жанрам, у яких, як іронічно виголошує поетка, людина виявляється у своїй справжній природі, тобто в безпорадності й небезпеці через численні труднощі («Комедійки», збірка «Кінець і початок»). Зрештою, у цьому вірші знайдемо визначення людини, тілесно й духовно роздвоєної, істоти піднесеної й одночасно комічної: «Від пояса догори – манишка і претензії, / а нижче – здивована миша»
У зустрічах Шимборської з Таємницею нашого існування неодмінно зобов’язує граматичний умовний спосіб. Метафізичні роздуми у творах нобелівської лауреатки охоплюють також часові переміщення, протистояння миті й тривання, зіткнення обмеженостей екзистенції з нескінченністю, а також недоступне людському розумові, вигадане уявлення вічності. В описуваних тут пізніх віршах поетичні дослідження Космосу відіграють надзвичайно важливу роль. Поетка увесь час повертається до теми периферійності й випадковості життя, якщо ми уявимо собі обшир усесвіту («Неуважність», збірка «Двокрапка»; «Бал», збірка «Мить»), нетривалого укорінення людини на маленькій планеті – обертанні разом із Землею, участі в незвичайному спектаклі «на цій арені / зоряній і підзоряній» («Список», збірка «Мить»)
Варто зауважити, що поетка уникає філософської термінології, відкидає серйозність екзистенційного дискурсу. Це місце займають метафори карнавалу, танцю, театру, польоту літаком, банкових оплат кредиту. У цьому є багато несправжності й гумору, але ж серйозність неминучих питань зовсім не зникає. Не вдається ухилитися від думки про відхід, але захистом від невчасних ламентацій стає апологія миті, прив’язаність до дрібниць і конкретики, кожен спалах захвату й кожна дрібка часу прожита з увагою, хоч би й навіть сповнена якимось банальним заняттям. Усе, що стається, усупереч стереотипам про вікопомні жести й слова, міститься, якщо ми про це подумаємо в такий спосіб, у великій цілості існування. Шимборська показує тріумф (щоправда, миттєвий) буття над «ніщо», а байдужому космосові протиставляє земне тяжіння власного приватного краєчка простору («Метафізика», збірка «Тут»). У цих віршах вправляння космічної уяви пов’язується не тільки з пошуками на предмет чужості інших видів буття, із неослабним метафізичним подивуванням і вивченням власного незнання («Тут», «Мікрокосм», збірка «Тут»), а й із пізнавальними питаннями, з усестороннім баченням проблем. Щоб переконатися в багатомірності «точок зору» й умовності нашого пізнання, достатньо подивитися на зоряне небо («Старий професор», збірка «Двокрапка»).
Зріла творчість синтезує досвід, не створює поетичних світів заново, радше доповнює вже порушені теми, розширює шкалу повідомлюваного. Наприклад, повертаються роздуми про історію, долю, злочини й жорстокість («Якісь люди», «Фотографія з 11 вересня», збірка «Мить»; «Монолог собаки, вплутаного в історію», збірка «Двокрапка»), про двозначність часу, що зцілює («Складне життя з пам’яттю», збірка «Тут»), дивні дії випадку («Сеанс», збірка «Кінець і початок»; «Відсутність», збірка «Двокрапка»), близькість і віддаленість від іншого природного виду буття («Мовчання рослин», збірка «Мить»; «Лісове мораліте», збірка «Двокрапка»). Лімітовані фрагменти автобіографії у Шимборської мають узагальнюючу вимову. «Я» з минулого постає як хтось чужий, бо, напевно, протяжність життя є ілюзією («Кільканадцятирічна», збірка «Тут»), а зображення страхів дитинства стає вихідним пунктом рефлексії про зрілий розум, який відрізняє фантастичні жахи від небезпеки реального світу («Калюжа», збірка «Мить»).
Людина втрачає опертя у власній пам’яті, протяжність біографії піддається сумніву, спогади не вкладаються у прозорі розповіді, а сентиментальній ілюзії, що пам’ятки з минулого говорять щось суттєве, протиставляється бачення давніх подій (повторно й схематично опрацьованих), ув’язнення в колишньому світі, стримування розвитку, коли зменшується інтерес до того, що наближається («Складне життя з пам’яттю», збірка «Тут»). Відчуття ймовірності чи, інакше кажучи, гра випадків, які могли б інакше скомпонувати порядок будь-якого життя, ламають переконання про певну осідлість у даному нам часопросторі: навіть у наївному шкільному малюнкові, у приємній розповіді про сімейну генеалогію виявляється тривожна умовність усіх безсумнівних фактів («Відсутність», збірка «Двокрапка»).
Віслава Шимборська додає епілоги до своїх роздумів про щасливе й нещасливе кохання, бачачи цю проблему з віддаленої перспективи, а водночас із дистанцією зростає емпатія до любовного захоплення та розчарувань, які переживають інші («Перше кохання», збірка «Мить»; «Розлучення», збірка «Тут»; «Перспектива», збірка «Двокрапка»; «На летовищі», збірка «Досить»). Уважні спостереження за життям у цих віршах невіддільні від досліджень на предмет митців і мистецтва. Поетка трактує великі постаті з минулого як приятелів, що не має нічого спільного з відсутністю поваги й захоплення. Матеріал для роздумів обширний, а види коментування, які часто руйнують прийняті критичні дискурси, знову й знову дивують. Наприклад, образна розмова зі Словацьким стає претекстом, щоб здійснити роздуми про роль уяви, яка тільки компенсує неможливість повної участі в подіях минулого («У диліжансі», збірка «Тут»). Минуле в зображенні чуттєво пізнаваної конкретики воскресає в поетичному слові, але, що важливо, величі романтичного поета – із прийнятої перспективи (очевидно, з 1834 року, тобто подорожі до Швейцарії) – упізнати не можна: Словацький «іде такий невеликий із тією своєю скринькою, / [...] ніхто його тут не чекає». Зі свого боку дивовижна праця Пруста про віднайдений час, пошукуваний у пам’яті й у писанні, викликає (насмішницькі й серйозні) зауваження про швидкі зміни, про брак думки в масовій культурі в наш позірно щасливий час, у який прочитання багатотомного шедевру стає неможливим («Нечитання», збірка «Тут»).
Поетка продовжує тему дарвінівських «поганих новин» про боротьбу видів, жорстокість природи й парадоксальну невинність тварин, позбавлених почуття моралі, про що читаємо у вірші «Подія» (збірка «Двокрапка»). Від закону поїдання зовсім не звільнені люди – невиправні м’ясоїди з «вразливими серцями» («Принука», збірка «Досить»). Загадкою стають великі злочинці, бо ж біологічна обумовленість нічого не говорить про схильність до зла, анатомічна будова людської руки – це достатня умова, «щоб написати “Mein Kampf” / чи “Пригоди Вінні-Пуха”» («Долоня», збірка «Досить»). У пізніх віршах неможливо обминути звіти про сни й роздуми про оніричні світи (сконструйовані так, що вони створюють цікавіші версії життя) зі своєрідною окремою логікою й драматургією. Диво сновидіння перетворює і компенсує хаос яви (найкращим прикладом може бути вірш «Сон», збірка «Тут»). Вирізняється також поетичний нарис, присвячений повторюваному «малому створенню», розташованому на межі ночі й дня, бо ж ми є свідками творення світу заново, коли з мороку виринають контури речей («Рання година», збірка «Мить»).
До огляду тем Шимборської додаймо лінгвістичні трактати – про можливості слова, узурпацію мови, дивні літературні процедури, діалог із читачем і непевну долю віршів («Все», збірка «Мить»; «Задум», збірка «Тут»; «До власного вірша», збірка «Досить»). У ліричних творах «Три найдивніші слова» (збірка «Мить») і «Насправді кожен вірш» (збірка «Двокрапка») можна вловити контур поетичної програми: митець слова може передати тільки якийсь відблиск існування, продовжити мить, записати миттєве переживання. Він повинен зважати на леткий характер існування, змінність подій, призупиняти дефінітивні оцінки, вдосконалювати мистецтво ставити запитання. Митець, який вдає, що охоплює цілість буття, запевне є літературним шарлатаном. Уміщене в назві вірша погірдливе слово «все», на думку поетки, не може мати семантичного й філософського покриття:
Вдає, що нічого не оминає,
що зосереджує, обіймає, включає і має,
А тимчасом є тільки
клаптиком завірюхи.
(«Все», збірка «Мить»)
В. Шимборська, Версія подій, пер. А. Савенця.., с. 295. [8]
У збірці «Досить» Шимборська протиставляє елегіям і прощаванням неослабне зацікавлення світом, навіть якщо сучасні звичаї здаються мовцеві незрозумілими, а сьогоднішню культуру, яка вибудовує замкнений устрій, не можна ні зрозуміти, ні прихилити до себе. Якби невсипуща присутність була відкинута, а у віршах ми знайшли б відмову, поетка повинна була б заперечити найважливіші етичні й естетичні принципи своєї творчості. Спеціалізовані способи аналізу, прекрасні комп’ютерні програми можуть пояснити все, прочитати будь-що сказане, окрім почуттів і таємниці конкретного існування («Зізнання машини, яка вміє читати»). У цій збірці розгортається антропологічна дискусія, занепокоєння викликає відхід людини. У віршах «Той, за ким я спостерігаю якийсь час» і «Є такі люди» Шимборська повертається до захисту конкретного існування, пише про право на периферійність життя, обирає приватність, цінує скромні амбіції невідомих, анонімних людей, прославляє пошуки та вагання, проголошує апологію невпевненості й подивування. Вона відкидає сумну візію людини-кіборга – невільника прагматики, досконалого конформіста.
Життя було б дрібним, неглибоким, позбавленим цінності, якби зникли неспокій і таємниця («Жахливий сон поета», збірка «Двокрапка»). Людина, якій поетеса не перестає дивуватися, це істота, яка співчуває і яка чинить злочин, тривіальна й тендітна, загублена й така, що надає сенсу світові навколо, наскрізь тілесна й зіткана з абстрактних ідей. Представник виду, на виріст названого homo sapiens, споконвіку подає добрі надії, але не виправдовує їх; це постійна потенційність, індивідуум, суперечний сам у собі, загадковий монстр із реакціями й можливостями, яких не можна передбачити.
