Посестри. Часопис №44 / «рядовий що міркує у напрямі болю» (Олександр Авербух. Жидівський король)
Збірка Олександра Авербуха «Жидівський король», видана «Духом і Літерою», потрапила у перелік видань-претендентів на здобуття премії імені Шолом-Алейхема та до короткого списку номінованих на Шевченківську премію 2023 року. Образи цієї збірки – той випадок, коли схиляння перед померлими межує з якоюсь середньовічною пристрастю (на якій знався Убертин із «Імені Рози»), коли рідна людина набуває богородичних рис, а Танатос і Ерос роду унаочнюються: «бабо – царице небесна/ хіба це – ти?// сповий мене у рештках себе/ і раною заколиши/ бо ти мій притулок/ і чрево твоє богородне затишне і м’яке/ і земля – усе тремтить до мене щомиті/ повне твоєї слави і болю».
Друга частина збірки нагадала мені своєю медіумічністю інтенції Маріанни Кіяновської у книжці «Бабин Яр. Голосами». Жодних порівнянь, бо сила поезій Маріанни – не піддається порівнянню. Йдеться радше про занурення, якому й сприяє епістолярна форма. Подеколи думаєш, навіщо автору літературно «привласнювати» ще й чиїсь складні долі? Що в цьому щільному демонструванні заплутаних і одночасно простих сенсів, які щось могли значити тільки для самих адресатів і адресантів («олі до мамуні та фросі слава ісусу христу/ дорогі мої мамуню та систричка/ фрося пиридаю я вам свій скучний привіт»)? Адже вибухової сили достатньо й від коротеньких і промовистих жахом записочок про загибель євреїв у Дашеві. Про це добре написала у передмові чутлива до болю Оксана Луцишина: «Напевно, цю збірку можна назвати дражливою. Напевно, вона ставить більше запитань, ніж пропонує відповідей».
Свого часу мені трапився на очі й влучний допис про цю книжку у фейсбуці Тамари Гундорової: «Кострубата мова, сакральна якась неграмотність і водночас інтимність послань остарбайтерів, серед яких десь був і мій дядько Іван, який так і не повернувся після бомбардувань Берліна, знайомий слобожанський суржик – все це детонує найглибшими почуттями. Можна сказати, підняте з глибин історії і пам’яті передвоєнне покоління, ще з елементами патріархального ставлення до родичів, покоління вийнятих зі свого середовища дівчат і хлопців, що намагаються утриматися від зникнення і забуття. Монструозна мова і неймовірна, зашкалююча щирість».
Тілесна інтимність текстів, у яких ідеться про бабцю, теж за межею: «сукня яка й досі/ паморочить запахом/ знайомого поту під пахвами/ і щоразу проймає/ коли сиджу на підлозі її шафи/ обличчям занурений/ у старече шмаття». І це також інтимність молитви: «і я прощаю вас бабці/ як і ви прощаєте мені/ бо моє царство – є ваше царство/ і сила і слава мої/ ваші – навіки. навіки». Можливо, щось подібне до такого одкровення відчував Микола Клюєв, коли писав у циклі «Спас» про те, як він народив Еммануїла – загуменного Христа. І в якомусь сенсі жидівський король – Цар Іудейський, який може народитися в кожному.
