Посестри. Часопис №43 / Ким може бути критик? Про Єжи Квятковського

Речник краси

Щоразу, коли я пізньої ночі проходжу під вікнами Є., на столі в його робітні світить лампа. Є. — дослідник літератури (...) Я люблю проходити вночі повз його будинок. Часто-густо навіть зумисно обираю довшу дорогу, аби побачити це темно-жовте сяйво. А може, перевірити, чи ще горить? Бо допоки Є. вивчає метафори парнасців, я вірю, що світ іще не остаточно вийшов із ладу: що нічого по-справжньому поганого не станеться. Певної ночі, розмірковую я, на четвертому поверсі старої міщанської кам’яниці я побачу темне вікно — це мене лякає. Ніби планета втратила свій ритм, а за найближчим рогом уже чується гуркіт рудого коня (...)Flaszen L. Rękojmia ładu / [у його ж:] Cyrograf. — Kraków, 1971. — C. 199.[1].

Тепер вікно темне, жовта лампада згасла. Мені вже ніколи не дізнатись, чи жартівливі приязні слова Фляшена не образили Квятковського... Адже він ніколи не займався метафорами парнасців! Мав відважні вподобання, а його четвертий поверх не мав нічого спільного із вежею зі слонової кості! Поза цим Фляшен — окреслюючи підхід Єжи — вцілив у яблучко. Підхід людини, для якої направду не було нічого важливішого за поезію, мистецтво, культуру. Так вважали впродовж століть, так Єжи був вихований. Він не припускав, що криза такого підходу могла би не мати тимчасового характеру. А якщо й могла б, то тим гірше для світу... Отже, метафори парнасців завжди лишатимуться важливими.

Маючи таке ставлення, він не вважав терпляче супроводжування польської поезії марнуванням часу, який можна було би присвятити лекціям, дослідженням, виступам. Воно було найпершим обов’язком, що він його виконував упродовж тридцяти років. Уважно читав дебютантів, встрягав до езотеричних дискусій, майже всім поетам, чий голос лунав голосніше, присвятив замальовку, статтю або фейлетон. Були серед них надзвичайно точні, як-от — мало коли цитовані! — думки про Грохов’яка, Ружевича чи, особливо, Бялошевського. Були ще й одноденні зачіпки, полеміки, спростування. Інколи зворушливі, як похвала літньої поетки, вже майже цілковито забутої, але чиї вірші нічим не поступались творам знаменитих дебютантів...

Загалом — дбанню про розуміння, якість і тяглість сучасної поезії Квятковский присвятив п’ять книжок. Свідоцтво терпеливої відданості, мудрої любові! Єжи хотів бути тим, завдяки кому дозріває щось вище за нас усіх. Ця мрія найповніше втілювалась у нього в поезії, у мистецтві... Може, навіть і в професори він подався тому, що інакше не міг віднайти спокою і незалежності. Підозрюю, найкраще він почувався би в ролі опікуна, садівника у літературному вертограді. Був момент, коли це прагнення майже втілилось. Тоді, коли — у 1981 році — він редагував часопис «Pismo». Однак це тривало недовго, позаяк можновладці надзвичайно рідко знаються на літературі.

Як він сам написав, у поезії вище поціновував «образи», ніж «формули», буяння уяви вище за словесну майстерність. В оцінках міг помилятись, як усі; але не перехвалював та не розкидався анафемами. Якщо трохи кепкував, то з бевзів або чваньків... Він не був фанатично вибагливим. Шукав радше справедливої оцінки, ніж яскравого судження, котрого, зрештою, література таки потребує (взірцем тут є критична діяльність Анджея Кійовського). Річ у тім, що Єжи не хотів брати на себе роль провідника у літературі. Їй він хотів служити. Але тверезо, вимогливо... І цілком безкорисливо. Не боровся за посади та почесні звання, цього не дозволяло йому почуття власної гідності, котре було в ньому так само дразливе, як і дискретне. Вмів чекати, поки його почують, умів промовчати у відповідь на несправедливість. За допомогу дякував лаконічно, поразки переживав без нарікання. Про посади, нагороди, гроші не згадував. Не любив світитись на сцені, випинатися. Ще й більш од того — навіть виступати, викладати. До масової культури був настільки байдужим, що я просто не можу уявити його перед телевізором. Людина з іншої планети, з іншого часу, — скажете ви... Словом, не намагався вполювати одним літературним пострілом двох зайців, один із яких приніс би йому привілеї. Беріг літературний порох із вірністю, і водночас із рішучістю. Опирався на глибоку віру — у що? Ми всі це відчували, — віру в вищість духовних справ. Саме так це можна — й треба — сказати. Старомодно? Так, власне, старомодно.

При цьому розводитися про цю віру він також не любив. Як не любив пояснювати свої літературні переконання. Якщо його питали, то говорив, що, мовляв, на колір і смак товариш не всяк. А смак передбачає повагу до різноманітності. Спілкуючись із затятими сперечальниками, котрі не приймали, що «подобається йому дуже різна поезія», казав, що «критик має обов’язки перед щирістю поетичного переживання, перед щирістю смаку». Не може її «змінити жодна зовнішньопоетична система цінностей, ані жодна штивна естетична теорія. Всі теорії занадто сірі супроти зелені і золота дерева поезії»Kwiatkowski J. Wrażliwość zamknięta i wrażliwość otwarta czyli przepraszam, że lubię poezję [w:] tegoż: Notatki o poezji i krytyce. — Kraków, 1975. — S. 7–19.[2]. Це істина, але — як це часто трапляється з істинами — її незле було би пояснити... Чим був для Єжи досвід поезії, досвід краси? Не знаю, але, гадаю, був досвідом найфундаментальнішим. Наведу кілька слів, майже останніх, які я від нього почув. Він розмірковував над нещодавно виданою книжкою і раптом зізнався: «Властиво, я не знаю, чи він (автор) правий. Але може, це й не надто важливо. Бачиш, — додав він, — я не є речником правди. Я є речником краси».

Бриніла в цьому дещиця суму, але, крім цього, — гордощів... Бо в Єжи було таке внутрішнє мірило якості, згідно з яким те, що стосувалося етики, особливим чином змішувалось із естетичним. Він гидував як вульгарними ефектами у мистецтві, так і хитруванням чи лакейством у житті... Коли він оцінював книжки, червона лампочка завжди спалахувала там, де щирість перетворювалась на цинізм, а оригінальність — на нігілізм. А коли доходило до публічного морального вибору, він не вагався ні секунди, завжди можна було на нього покластись. Можна би ще додати, що, ставлячи високі вимоги до себе, він бував доволі жорстким в оцінці інших... Воювати не вмів чи не хотів, проте на компроміси не йшов. Волів мовчати, замкнутись у собі. Його мужність була тихою. Замолоду вмів — краще за ровесників — відмежуватись від панівної у п’ятдесятих глупоти, сповненої пихи і зловтіхи. Вдавався до скромних занять, єдиних, де був іще сенс... І на літературному ринку з’явився лише тоді, коли повважав це за можливе морально й інтелектуально. Так само він поводився і під час смертельної хвороби, що про неї ніколи не оповідав. Намагався будь-що закінчити книжку — історію міжвоєнної літератури, — над якою працював. І коли закінчив, помер.

Також зізнався колись, що він «схильний найбільше цінувати поезію, яка зі сміливою, неочікуваною уявою [...] і з оригінальністю поетичної мови [...] поєднує — найуніверсальнішу — екзистенційно-метафізичну проблематику»Kwiatkowski J. Wrażliwość zamknięta i wrażliwość otwarta czyli przepraszam, że lubię poezję [w:] tegoż: Notatki o poezji i krytyce. — Kraków, 1975. — S. 7–19.[3]. Однак не написав, чому і яка саме «метафізика» була йому найближча. Тож залишається цитувати Міцкевича: «існують істини, яких мудрець [...] відкрити не може нікому»Йдеться про вірш «Stopnie prawd» Miцкевича з тому «Zdania i uwagi»: «Są prawdy, które mędrzec wszystkim ludziom mówi, / Są takie, które szepce swemu narodowi; / Są takie, które zwierza przyjaciołom domu; / Są takie, których odkryć nie może nikomu» (Прим. ред.)[4]. Чи можна ризикнути з коментарем? Єжи Квятковський не раз здавався мені заблукалим у сьогоденні представником особливого духовного стилю (сьогодні охочіше вживають — етосу), поширеного серед гуманітаріїв родом зі «старої інтелігенції». Насамперед, він характеризувався (часто панічним) страхом забруднитися грошима, успіхом, владою. А також вірністю принципам особистої гідності, моральної та інтелектуальної порядності... Додаймо ще почуття відповідальності, пов’язане з усвідомленням приналежності до еліти. І врешті — сором’язливість духовного єства, яка змушувала відносити сферу віри, переконань і найглибших виборів до суто приватних, особистих справ. Отож, переконання, що треба самому давати раду із собою, світом і Богом, і що судитимуть нас не за слова, а за вчинки... Щось таке, власне, я відчував у Єжи. Може, помилково? Хай там як, «речник краси» ще й мислив ту красу як невід’ємну від гідності, порядності, чесності... Більше, здається, й не скажеш.

Я збирався писати про критика, вченого, а говорю єдино про людину... Читацькій людності Квятковський не був докладно знаний, хоча би з тієї причини, що писав майже винятково про поезію. Він звертався радше до гурточка шанувальників мистецтва, серед яких переважали художники, дослідники, одержимі мистецтвом... Утім, може, саме завдяки цьому ті happy few — жменька щасливців — могли здогадатись, із ким мають справу. І при ближчому спілкуванні поривчаста, може, трохи таємнича особистість привертала значну увагу... Стаючи голосом, який конче треба почути чи з яким слід просто співвіднести себе. Що не означає, що Єжи ніколи мене не дратував. Нервувала, як мінімум, його клята скромність... тим нестерпніша, що поєднувалась із ваговитим і вичерпним огромом знань. Він був, наприклад, витонченим, рафінованим знавцем живопису. Але знову ж таки — лише для самого себе. Раз лишень, ще у 1961 році, він відмахнувся книжечкою про графіка Даніеля Мруза. Мруз був тоді ледве знаний. Кілька тижнів тому він мав ювілей, тож я звернувся до шкіцу Квятковського. Книжечка без жодного загину! Ніби вчора видана, лише з ілюстрацій можна здогадатись, коли вона побачила світ. Шкода, що потім Єжи не відважувався на такі живописні мандрівки... Коли я його навертав на це, він казав, що начебто бракує йому освіти, що замало сидів по бібліотеках та відвідував музеї. «Нині, — казав, — вимоги зросли». Проте вони зросли в ньому, а не довкола. І в день кінця світу він шліфував би свої думки — і перевіряв примітки.

З такою ж перебільшеною скромністю він ставився до своєї компетентності у романістиці. Він знався на всій європейській поезії ХХ століття, і особливо глибинно — на французькій. Вона ж упродовж кількох десятиліть відігравала роль ліричного локомотива, всюди інспіруючи авангардні починання. Єжи міг би заввиграшки викладати сучасну французьку літературу, однак лише виручив наших (нездар) неофілологів, опрацьовуючи для Національної Бібліотеки багату підбірку віршів Аполлінера. Написав до неї вступ на сто п’ятдесят сторінок (!), себто, по суті, окрему книжку, яка могла би функціонувати як літературна монографія... Те саме можна сказати й про «Поезію без кордонів», присвячену чотирьом французьким лірикам (Сандрар, Деснос, Мішо, Сюперв’єль).

Я трохи глузував із Єжи, що, мовляв, долий він трохи води, вистачило би на чотири дисертації з романістики. Але він обурювався у відповідь на такі дотепи... Добре, що трапляються такі люди, як він! Хоча засмучує і сердить те, як до них ставиться оточення. І як пізно до них приходить — якщо взагалі приходить — визнання. Я не сказав іще про найважливіші книжки Єжи. Їх три — про Стаффа, Івашкевича, Пшибося. Я додав би ще досконале опрацювання Павліковської для Національної Бібліотеки. Дивне товариство, чи не так? Представники поколінь не лише різних, а й пересварених між собою... Але це лише доводить, що піввікова поезія для Квятковського вже тоді була єдиним цілим! Як поєднати осінній дощ, що дзвонив по шибах Стаффу, пиятики Івашкевича та всі ті шурупи, вертикалі, формули, завдяки яким Пшибось хотів влізти у майбутнє? Як ними одночасно захоплюватись? Чи Єжи був у своїх смаках еклектиком? Аж ніяк: він дивився глибше за ці дощі, шурупи і пиятики, ознаки проминання і «жетони» поетичності. Відкривав глибоку структуру особистої уяви, і від неї вмів перейти до більш істотних проблем, універсальніших за заклики поетичних товариств і навіть — за літературні програми...

В усіх цих книжках вражає передусім нечувана точність, глибина тексту. Зазвичай Квятковский починав з відокремлення повторів, нав’язливих порівнянь, незмінних образів. Потім переходив до непомітних (нетренованому оку!) стилістичних фігур та фантазій, які впорядковують тему і пронизують творчість поета. Вважав, що їх найлегше описувати і розуміти завдяки етно- і релігієзнавству, вони ж бо відсилають до скарбниці міфів і серцевини людської уяви... З них він конструював модель тієї чи іншої поезії. Але ж при цьому вона залишатиметься дитиною свого часу! Звідси цитування історії ідей, позаяк думка вирізняє і раціоналізує рух образів... Однак Квятковського більше цікавила поезія, ніж філософія, уява, ніж думка, творча особистість, ніж дух епохи. Тому він відвертався від усіляких детермінізмів, психо- чи соціологічних. Його вирізняла налаштованість на кожен конкретний твір або на окремішню творчу особистість. Вхопити, про що вона мріяла, які мала ілюзії, як змінювалась і себе переробляла — це його тішило найбільше.

Так він відкрив нам зовсім іншого Стаффа, цілком нового Пшибося. Івашкевича вивчив так само (або й більш) докладно, а можливо, що й заблизько для того, щоби — sit venia verbo (з лат. «якщо так можна висловитися») — повернути назад... У перших кроках Стаффа розпізнав почуття провини і страх самозаглиблення (до підсвідомості?). В такий спосіб він розвінчав поширену думку, ніби Стафф є штукарем, котрий одягає і скидає чергові маски. Так звана аполлонівська рівновага Стаффа — стверджував Квятковський — «походить із парадоксів і на парадокси спирається. Слабкість — сила, ява — сон, правда — брехня, мрія — мета, такими є антитези цієї поезії. З антитез народжуються парадокси: слабкість створює силу, ява є сном, і так далі»Kwiatkowski J. U podstaw liryki Leopolda Staffa. — Warszawa, 1966. — C. 95[5]. Учителем стає Ніцше, однак позбавлений трагізму. Поезія Стаффа помаленьку звертається до побудови практичної мудрості, зосередженої навколо «мрії про повернення до Раю»Kwiatkowski J. U podstaw liryki Leopolda Staffa. — Warszawa, 1966. — C. 95[6]. Цей Рай означатиме то пізнання ідеї, то розчинення в первісній праєдності, то форму моральної рівноваги, яка дозволяє здолати плин часу... Ніхто молодого Стаффа так глибинно й розкішно не прочитав.

Ще більш несподіваний образ Пшибося. Квятковський не переймався ні програмою, ні словесною майстерністю поета (прекрасно вже описаними Славінським). Він зайнявся образами, мотивами, особистими міфами, які можна вирізнити в його «поетичному світі». Пшибось був — на думку багатьох — майстром техніки, розсудливим раціоналістом, аматором форм настільки ж прозорих, як і функціональних... Квятковський побачив у ньому спершу прометеївського титана, відтак — ліричного жерця культу сонця, ще й більш од того! — майже містика світла, якому підвладне воскресіння! Аби сказати це і довести потрібні були і відвага, і проникливість... Талановита поезія завжди має більше, ніж одне обличчя. Що скоріше поталанить розгледіти її приховані лики, то сильніше заб’є енергія — тобто розвій — літератури.

Як видно, в дослідницькій практиці Єжи прослідковується послідовність.  Тут я мушу ще раз пожуритись над долею рідної культури. Народжений у 1927 році, Квятковський почав писати у момент, котрий міг би бути найкращим, але став — найгіршим. Бо польське літературознавство вже в 1945 році було готове взяти творчу участь у теоретичній революції, яка після війни мала відновити мислення і писання про літературу! Спробувало трохи російського формалізму, празького структуралізму, німецької герменевтики, психоаналізу і марксизму... Також мало під рукою великого Інґардена. Але натомість відважно рушити вперед, мусило кільканадцять років ходити доокруж найтупішої, найбільш доктринерської схеми суспільного детермінізму, нав’язаної адміністративним штибом! Коли зарадили з нею, було вже трохи пізно... Звичайно, Єжи не мав амбіцій теоретика. Він не брав участі в соцреалістичних шабашах. Був однак — як усі — відрізаним від джерел. Мав лише передчуття методу, який дозволив йому стати видатним представником тематичної (і міфографічної) критики. Згадував якось напівжартома про свою «формалістично-тематичну» магістерську роботу... До повного усвідомлення свого інтерпретаційного таланту мусив, однак, доходити навпомацки, у напівмороці. І не так швидко дійшов до своїх «товстих книжок».

Але все ж дійшов. Завдяки своїм здібностям? Звичайно. Але також завдяки своїй духовній незалежності, внутрішньому порядку, який у собі виплекав. Як це Фляшен назвав фрагмент про дослідника метафор на ймення Є., який я цитував на початку? Запорука ладу.