Посестри. Часопис №40 / Пісня XXIV (із першої книги)

Дзиґарі б’ють години –
Щезни в присмерку днини,
Смутку! Дня тобі досить –
Ніч хай радість приносить.

 

Всі ми блазні Господні,
Хоч шановні сьогодні;
Ті, що лізуть зі шкіри,
Тільки хиблять без міри.

 

Хто дійшов розуміння
Цього світу сплетіння,
Робить висновки схожі:
Люди – іграшки Божі.

 

Служба, почесті сану
Люд заводять в оману,
Бо й причетних до влади
Косить смерть без пощади.

 

А найбільш непринадні –
Ті, що надто ощадні,
Бо для інших збирають
І голодні вмирають.

 

Керувало б синами
Те саме, що батьками, –
Світ наш, замість багатства,
Мав би купу жебрацтва.

 

Та Господь лихо згладить: 
Що один нагромадить,
Другий миттю все збуде,
Щоб не гинули люди. 

 

Мертвим правити трудно;
Жив ти, отче, облудно –
Син мішки порахує,
Та ума не вспадкує.

 

Отже, к бісу нікчемні
Всі турботи даремні!
Хай їх, в скриню сховавши,
Фокар візьме назавше.

 

А для нас несіть вина,
Хай весела година
Безтурботна настане
І журба, як лід, тане!