22.12.2022

Посестри. Часопис №39 / Вежинський. Сенс понад поразкою. Біографія поета

Воля в полоні

 

У зв'язку з початком cвітової війни країни-загарбники почали шукати прихильності поляків. Командувачі німецької та австро-угорської армій, згадуючи у промовах про “стогони Сибіру” та “криваву різанину у Празі”, вважали, що нині час “об'єднаними зусиллями вигнати з-поза кордонів Польщі орду азійців”. Натомість головнокомандувач російської армії Миколай Миколайович Романов, посилаючись на традиції, закладені Грюнвальдською битвою [1], доносив “благу звістку” про те, що надходить “година воскресіння польського народу для братерського поєднання з Росією”[1].

 

У серпні 1914 року, коли Перша кадрова рота вирушила з краківської вулиці Олеандр [2], руйнувала російські прикордонні стовби і входила до міста Кельці, Казимир Вежинський уже перебував у Дрогобичі, де брав участь у навчаннях об'єднаних сил Польських стрілецьких загонів та “Сокола” [3]. Наприкінці місяця, так само, як більшість його колег по полігону, він вступив до добровольчих лав Східного Легіону [4], якими номінально керував генерал Адам Петрашкевич, а фактично — капітан Юзеф Галлер. Капрал Вежинський отримав наказ організувати пошту для легіону на шляху Стрий — Санок — Ясло — Новий Сонч. Наступ росіян, однак, не дав йому успішно виконати цю місію. З Ясла він мусив повернутися до Стрия, звідки щойно евакуювався його підрозділ.

 

“Ми марширували містом, — писав поет пізніше, — оточені натовпом, засипані квітами. На вокзалі я попрощався з мамою та батьком. Ішов на війну(див. Pamiętnik poety.Оprac. P. Kądziela, Warszawa 1991. С. 364. Тут і далі в дужках вказані посилання автора на бібліографію К. Вежинського).

 

Криза випала на час постою у Мшані-Дольній. У селянських халупах, де були розквартировані солдати, почалися пристрасні суперечки щодо сенсу воювати на боці Австро-Угорщини. Хтось цитував звернення Миколая Миколайовича, в якому йшлося про возз'єднання польських земель і відродження під началом царя “Польщі, вільної у своїй вірі, мові та самоврядуванні”[2]. Хтось перелічував військові успіхи росіян. У результаті більшість легіонерів відмовилися складати присягу на вірність цісарю Францу Йосифу.

 

Після того, як Східний Легіон був розформований, Вежинський поїхав до Закопаного, де формувалася 1 Бригада польських легіонів [5] під керівництвом Юзефа Пілсудського. Якби йому тоді пощастило, він, можливо, дослужився б до Virtuti Militari [6]. На жаль, йому тоді не пощастило. Його затримали жандарми — і забрали до австрійської армії.

 

Спершу він потрапив до школи офіцерів резерву у Базіні біля Пресбургу, а потім — до частини, що розташовувалась у місцевості Лева[3], звідки у квітні 1915 року його вислали на фронт.

 

Під час наступу фельдмаршала Августа фон Макензена поет брав участь, поміж іншими, у битвах під Риманівом та Горлицями, у завоюванні Перемишля і у протистоянні по лінії річки Сян. Під Івоничем він потрапив під обстріл російської артилерії і дивом зумів уникнути найгіршого. Вежинський був свідком тріумфу смерті, коли проходив безлюдними містечками, минаючи спалені костели:

Тут їх вчора знищили. Залишки халупи,

Дорога й чисте поле свідки розставання.

Не безформні грудки, покинуті трупи

Тут лежать смердючі, здуті, невпізнанні.

Мухи в чорних ранах, витягнуті ноги,

У землі обличчя, пози, повні страху.

Тут обабіч шляху дві людські дороги:

Хрест, що виріс в місці надлюдського жаху.

 (Вірш “Попковичі” зі збірки “Велика Ведмедиця”. Варшава, 1923. Прим. автора)

У неділю 4 липня Вежинський писав у листі до Софії Бервідовни, свого гімназійного кохання: “Від позавчора ми безперестанку під вогнем. Щойно здобули Красник, місто, відоме з першого нашого наступу, іще з серпня. Тепер маємо хвильку, — це означає три чверті години вільного часу; я нажираюсь у польовій кухні і з піднесенням купаюсь[4].

 

Це була лебедина пісня фронтового солдата. За три дні після того, як лист був відправлений, поет разом зі своєю частиною був змушений здатися в полон, що зафіксувалося у його пам'яті у досить оригінальний спосіб:

 

“7 липня, що означає — сьомого місяця року, сьомого дня після битки за Красник, о сьомій годині вечора я потрапив в російський полон як офіцер 77 Полку австрійської піхоти. На цих сімках закінчилась моя активна участь у цій війні(див. Pamiętnik poety... С. 30–31. Прим. автора).

 

Наступного дня росіяни розподіляли полонених. Вежинський опинився у групі з кількох десятків офіцерів, яких конвоювали через Демблін до Луківа, а згодом потягом перевезли до Рязані — губернського міста, розташованого понад річкою Ока, за двісті кілометрів від Москви. Там полонених розмістили у великому дерев'яному будинку, де колись була школа унтер-офіцерів. Від міського парку їх відгороджував високий паркан, додатково укріплений підпірками з колючим дротом.

 

Двічі на тиждень під пильним наглядом конвоїра вони могли гуляти довколишніми полями та березовим гаєм, а в неділю відвідували богослужіння, що відбувалося в католицькому костелі. Попри статус військовополонених, вони отримували офіцерську платню. Їжа теж була не найгіршою: білий та чорний хліб, м'ясо, риба, картопля, капуста, горох, макарони, каші, морква, буряки, огірки, ріпа, цибуля, сушені гриби, масло та чай.

 

Час минав переважно у спогадах із фронту. Життя у таборі набуло дещо яскравіших барв, коли виявилось, що дошки на паркані відсуваються. Негайно знайшлися офіцери, готові вдосконалювати свою російську в розмовах із жінками, що часто прогулювалися міським парком. А позаяк більшість охоронців вирішили не перешкоджати їхньому особистому розвиткові, наукові та емоційні стосунки почали формуватися біля кожної щілини у паркані.

 

Вежинський також записався до цього своєрідного філологічного лекторію.  

“Мої бесіди відбувалися з чарівною двадцятирічною особою, студенткою Московського університету, яка вивчала російську літературу. Ми познайомились, не будучи представленими одне одному, і наше знайомство протривало два з половиною роки, — що означає протягом усього терміну мого полону. Взимку ми писали одне одному листи; функції поштаря виконував один із конвоїрів, послуги якого оплачувалися по обидва боки паркану. Я отримував від моєї знайомої книжки та часописи, і вона була моїм першим cicérone російської літератури” (див. Pamiętnik poety...С. 37. Прим. автора).

 

Чарівну особу звали Єлена Єстафовна Маслова. Вона приїжджала до Рязані з Москви на вихідні, свята і канікули. Завдяки їй поет вивчив російську мову ледь не за три місяці! З російської поезії найбільше враження на нього справила творчість Олександра Блока, що приваблювала його тонкими пейзажами та специфічним містицизмом. Однак головним об'єктом зітхань стала сама Єлена[5]. Почуття було до такої міри сильним, що коли у 1917 році в Рязані з'явився посланець від Єроніма Вежинського, споряджений 500 рублями, цивільним убранням і фальшивими документами[6], Казимир відмовився тікати з табору! “Я не можу втекти негайно [...] — звірявся він враженому кур'єрові, — бо я пов'язаний з певною людиною, тож не можу втекти, якщо попередньо не побачуся з нею. І взагалі все це починання залежить від того, погодиться вона чи ні”. (Див. Pamiętnik poety...С. 48. Прим. автора).

 

Після лютневої революції офіцери, яких утримували у таборі, втратили свої привілеї. Табірну кухню замкнули. На столі з'явилася холодна рибна юшка, доставлена з бараку; пізніше залишився лише часник. Офіцерська платня зменшилась до рівня солдатської. З іншого боку, нагляд над полоненими фактично припинився, і Казимир міг відвідувати Єлену в її власному будинку. Ті дні зображені у написаному понад тридцять років по тому вірші “Російський романс”:  

[...]

Це було в Росії, у снігу, в неволі,

дим понад комином голубів поволі,

черемха стояла кригою на дачі,

лише ти тоненько мовби пасма диму

день по дню переплітала рими,

нашийник для меланхолії,

календарний розпач.

І була, здається, заметіль і wjuga,

Kagda czeławiek tak użasno skuczajet,

вона писала вірші, що зима надовго,

мов порожня й біла, мов степова смуга,

аж їх накопичилось із зошит.

Унизу під вікнами — ці вишневі скрипки,

клітка із канаркою й сильний запах липи

щось співали про хандру погибельну.

Зорі над вокзалом, де поїзди щодуху

сипло дихали, й навіть розклад руху

на станції, під олеандром

помирав із мухами,

непотрібний.

[...]

(див. Збірку “Korzec maku”. Лондон, 1951. Прим. Автора)

Під час перебування у Рязані Вежинський також писав вірші (на час виїзду з табору мав їх у валізі “понад сотню”), тільки вони були витримані в іншій інтонації. Спершу він намагався відновити основне з реквізованого росіянами блокноту, що супроводжував його на фронті. Сімнадцять відновлених таким чином творів, просякнутих воєнним песимізмом, пізніше увійшли до збірки “Велика Ведмедиця”[7].

 

Потім — хоча в це важко повірити — він написав багато погідних віршів, котрі увійшли до збірки “Весна і вино”! В неволі, в нетрях краю, який сам по собі був величезною в'язницею, з'являлися дивовижні фрази:  

Шумить мені в вухах, мов в зеленім бору,

У волоссі радість стала димом щезним,

Яма всуціль синього, небесного кольору

Мов випила неба келих величезний.

Золотим моноклем сонце маю в оці,

Місяць — у перстенику, зорі в бутоньєрці.

І з сім кілометрів в кожнім моїм кроці,

Й чотирнадцять років тут моєму серцю.

[...] 

(Шумить мені в вухах... Зі збірки “Весна і вино”. Варшава, 1919. Прим. автора)

Як бачимо, кохання виявилось досконалими ліками від депресії. На жаль, протягом останніх тижнів 1917 року стосунки з пані Масловою почали псуватися. Вежинський припускав, що це було пов'язано з розформуванням табору, із “у значній мірі поверненою свободою” (див. Pamiętnik poety.. С. 49. Прим. автора).

 

В оповіданні “Смертельний вирок” читаємо: „Ми повертались додому пізно вночі і потім ще довго засиджувались у великому залі казарми. Була зима, день тривав шість, сім годин, — ми мали достатньо сутінків для довірених розмов”.(Див. Granice świata. Opowiadania, Warszawa 1933. С. 52. Прим. автора).

 

Міцна російська горілка? Нова вчителька російської мови, котру зустрів під час чоловічих вилазок до міста? Чи, можливо, просто притуплення чутливості? Існувало щонайменше кілька потенційних причин для охолодження їхніх стосунків, а потім — розставання.

 

У січні 1918 року Казимир Вежинський був скерований до Києва, де повинен був поступитив розпорядження командування військового округу. У пальті, отриманому раніше від шведського Червоного Хреста, зі шматком бекону в кишені таіз “серцем, зраненим коханням”, він дістався морозним вечором до рязанського вокзалу:

 

Кого там тільки не було? Демобілізовані і недемобілізовані солдати, бундючні червоноармійці з рушницями через плече, гендлярі з контрабандним продовольством, селяни в довгих ватниках, розгублені родини, крикливі жінки, безпритульні діти. Курсували потяги, що складалися лише з товарних вагонів, причому ніхто не знав, коли і куди який потяг вирушить. Натовп раптово виливався зі станційного будинку, біг у напрямку потягу, великою хвилею бився об нього і так само раптово відхлинав, розсіяний, назад, бо виявлялося, що цей потяг далі не їде” (див. Pamiętnik poety...С. 50. Прим. автора).

 

Однак поету вдалося доїхати до Москви, а звідти — у товаристві веселих чекістів [7] — до Києва, де якраз тривали більшовицько-українські бої. Котрогось вечора його побили прикладами на вулиці двоє “петлюрівців” [8]. На щастя, все обмежилося переляком та синцями.

 

Для поляків, що марили про федерацію з Австрією та Угорщиною, лютий став місяцем болісного розчарування. Згідно з Берестейським миром [9], Австро-Угорщина віддавала щойно створеній українській державі Східну Галичину зі Львовом і Перемишлем. “Добрий цісар” уже помер — у прямому й переносному сенсах. Краківські політичні діячі, мов блазні [10], рвали на собі волосся. Засніженими Плантами [11] бігали собаки, обвішані австрійськими орденами.

 

У Києві, де в той час перебувало багато його співвітчизників, Вежинський вступив до підпільної Польської військової організації (POW) [12]. Навчанням керував капітан Леопольд Лис-Кула, що мав у військових виняткову пошану.

 

“Це був легіонер, що прибув із Польщі, — двадцятирічний молодик велетенського зросту, із вродливим обличчям, в якому поєднувались вираз аскетичної, страхітливої серйозності з цілком дитячою чарівністю. У нього була репутація безстрашного солдата; хтось сказав про нього, що це був новий Сулковський. Тож ми вирушали за цим Сулковським у пересічену місцевість під Києвом, слухали його лекції на свіжому повітрі і тренувалися, мовби й не було закінчення війни, а був лише початок Стрілецького союзу [13].

 

Пізніше, вже у Польщі, я довідався, що Лис-Кула був улюбленим солдатом Пілсудського. Він загинув у 1919 році під Корчином, під час битви з українцями” (Див. Pamiętnik poety... С. 55. — Прим. автора).

 

Від підпільників поет отримав фальшиві документи, в яких фігурував під дівочим прізвищем матері, як учитель, що народився у м. Ломжі. Він отримав також направлення на роботу в інтернаті для хлопців, організованому Польським шкільним товариством [14]. Він оселився у маленькій однокімнатній квартирі на другому поверсі великої кам'яниці. Якогось дня у коридорі Вежинський натрапив на свого сусіда. “Дунін-Вансович”, — представився викладач. “Кушелевський”, — відповів йому молодий військовий. Так відбулася перша зустріч Казимира Вежинського з Ігнацієм Матушевським, пізніше — міністром уряду Польської Республіки, а передусім — легендою польської еміграції, що відстоювала незалежність Польщі[8] (див. Pamiętnik poety... С. 56. — Прим. автора).

 

Подібна ситуація повторилася за кілька тижнів, коли підпільники з Польської військової організації вирішили оселити в пансіонаті стомленого мандрівкою гостя. Спершу приїхали елегантні валізи, а рано-вранці з'явився власною персоною “доктор Мар'янський, офтальмолог із Парижа”. З нічної розмови з інтелігентним і дотепним квартирантом Вежинський зробив висновок, що той мусить добре знати Пілсудського. Врешті, під час дискусії, присвяченої поезії, пан “доктор” розкрив свою справжню особистість. Його звали Болеслав Венява-Длугошовський.

 

Примітки перекладача

[1] Грюнвальдська битва відбулася 15 липня 1410 р. між Тевтонським орденом та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Вона закінчилась перемогою об'єднаних військ, які зупинили експансію тевтонського ордену на схід.

[2] Краківська вулиця Олеандри — на розі вулиць Алеї 3 травня, 7, та вул. Олеандри — розташований будинок ім. Юзефа Пілсудського. З цього місця у 1914 році вирушила на територію Царства Польського — частини Польщі, що на той час була окупована Росією, — Перша кадрова рота (Pierwsza Kompania Kadrowa), піхотне військо, організоване Ю. Пілсудським.

[3] Польські стрілецькі загони та “Сокіл Polskie Drużyny Strzeleckie, організація, створена у 1910-х рр. на хвилі збройної боротьби за незалежність Польщі. До її лав вступала переважно студентська молодь, що прагнула поповнити ряди польської армії. Початково в цій організації виховувалась військова еліта. Сокіл, "Sokoł", первісно суто спортивна організація, заснована 7 лютого 1867 р. У Львові. Пізніше ідея підтримки “в здоровому тілі — здорового духу” з розвинутого гімнастичного руху для молоді перетворилась на мультифункціональну громадську організацію, члени якої мали на меті відстоювати незалежність Польщі.

[4] Східний Легіон, Legion Wschodni польське військове формування, створене у Львові на початку серпня 1914 р. під егідою Вищого національного комітету (політичного руху поляків у Галичині). Складався з двох піхотних полків, кожен із яких містив по два батальйони по 1000 осіб добровольців, а також два-три кавалерійські ескадрони по 150 осіб у кожному.

[5] 1 Бригада польських легіонів — офіційно заснована австрійською владою 19 грудня 1914 р. Організація під керівництвом Ю. Пілсудського. Перша польська військова формація у ХХ ст., що початково об'єднала Стрілецькі загони, філії “Сокола” та інших напіввійськових організацій, що діяли на австро-угорських територіях Польщі до початку І Світової війни.

[6] Virtuti Militari — у перекладі з латини Військова Доброчесність — найвища військова нагорода Польщі, орден за мужність, еквівалент британського Хреста Вікторії.

[7] Чекісти — співробітники Надзвичайної комісії (рос. “Чрезвычайной Комиссии” скорочено ЧК), створеної у перші роки існування радянської влади для боротьби з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією. Були безжальні стосовно прибічників будь-яких форм націоналізму.

[8] “Петлюрівці учасники петлюрівщини. Д. Калинчук пише: “Термін "петлюрівці" в часи Перших визвольних змагань виявився універсальним. Вояків і командирів армії УНР так називали практично всі їхні вороги — і червоні, і білі, і поляки.” (див. https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/09/28/95309/). З огляду на те, що тут термін подано в лапках, мались на увазі не стільки воїни української армії, скільки агресивні та добре озброєні нападники, навіть і власне бандити, позбавлені будь-яких ідейних переконань.

[9] Берестейський мир або Брест-Литовський мирний договір — перший мирний договір, підписаний після Першої світової війни, мирна угода між Українською Народною Республікою, з одного боку, та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством з іншого. Укладений 27 січня 1918 р. в м. Бересті (Бресті, Бресті-Литовському).

[10] “Краківські політичні діячі, мов блазні в оригіналі використано словосполучення “Krakowscy stańczycy”. Словник польської мови наукового видавництва PWN пропонує два варіанти розуміння цього терміну: 1. Stańczyk — блазень; stańczyk — член політичного угрупування (див. https://sjp.pwn.pl/szukaj/sta%C5%84czycy.html).

[11] Планти — тут: серцеподібної в плані форми парк, що оточує Старе Місто у центрі Кракова. Висаджений на основі зруйнованої фортифікаційної споруди — оборонної стіни, барбакану.

[12] Польська військова організація, Polska organizacja Wojskowa, POW — “воєнізована громадська структура, створена у Варшаві в серпні-жовтні 1914-го Ю. Пілсудським, спочатку — для диверсійних цілей у тилу російських військ у Королівстві Польському. Під час Першої світової війни її таємна діяльність поширилася на Україну, Росію, Австро-Угорщину”. (див. http://www.history.org.ua/?termin=Polska_orhanizatsiia).

[13] Стрілецький союз, Związek Strzelecki утворений у Львові в 1910 р. як парамілітарна організація. У Львові діяв легально, на підставі статуту, затвердженого австрійською владою, власне за назвою “Związek Strzelecki”, у Кракові — як Спортивне товариство “Strzelec”. Керував Союзом Штаб стрілецьких товариств у Львові під началом Юзефа Пілсудського. Докладніше див. https://www.zwiazek-strzelecki.pl/historia/.

[14] Польське шкільне товариство, Polska Macierz Szkolnaзгідно зі Словником польської мови PWN, слово “Macierz” використовується в назвах давніх польських освітніх товариств. Просвітницька організація, що діяла по всій території Польщі з кінця ХІХ ст. Метою цієї організації були створення та підтримка польських шкіл різного рівня, насамперед народних, та організація мережі стаціонарних і мобільних бібліотек. На межі 1906/1907 рр. Польське шкільне товариство налічувало 100 000 учасників. Докладніше див.: https://encyklopedia.pwn.pl/haslo/macierz-szkolna;3935755.html

 

Переклад із польської мови, примітки: Дана Пінчевська

 

[1] Цитата запозичена з видання: W. Pobóg-Malinowski. Najnowsza historia polityczna Polski 1864–1945. T. 1. Paryż 1953. С. 247. Прим. автора

[2] Там само, с. 247. Прим. автора

[3] Нині Базін = Пезінок, Прешбург = Братислава, Лева = Левіце. Прим. автора

[4] Листи, написані К. Вежинським з фронту до Софії Бервідовни, у великій кількості цитує Павел Кондзела у примітках до видання “Спогади поета". Див. “Спогади поета”, с. 30–31. Прим. Автора.

[5] Див. Н. Аграмаков, И. Балабанов. Рязанская муза Вежинского // „Plus Minus” („Rzeczpospolita”). — 23.12.2000. Прим. Автора.

[6] Це був давній колега Вежинського з гімназії у м. Стрий, центральний нападник місцевої команди “Pogoń”, Мечислав Шихлінський. Див. Pamiętnik poety... С. 47–48. — Прим. Автора.

[7] Велика Ведмедиця. Варшава, 1923. Це були такі вірші: З усіма словами; Нічого нікому; Коли це все закінчиться; Ніц мене не печалить; Що ще я міг би дізнатись; Не знаю, чи є Ти, Боже; Все буде наступним чином; Зійшла з мене людяність нині; Бардіїв; Кшешув; Над Танвою; Попковіце; Ніхто жодним словом; Довгі верб ряди; Моїй матері; Лист додому; Пісенька. Прим. Автора.

[8] Ігнацій Матушевський в той час користувався прізвищем своєї дружини. Станіслава Кушелевська, між усім іншим, натхненницею польського руху скаутів, входила до складу Польської військової організації, працювала санітаркою під час польсько-більшовистської війни; під позивним “Ельжбета” служила в чині лейтенанта в Армії Крайовій; працювала як публіцистка в лондонському часописі „Wiadomości”; видала збірку оповідань “Жінки” (Рим, 1946). — Прим. Автора.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Венцель В. Вежинський. Сенс понад поразкою. Біографія поета // Посестри. Часопис. 2022. № 39

Примітки

    Пов'язані статті

    Часопис української та польської літератури «Посестри» як нова культурна ініціатива

    Часопис, який виходить щотижня, починаючи з 24 березня 2022-го, є справжнім літописом історії й культури українського воєнного простору 2022–2023 років. Бо хоч тематичне коло надрукованих за цей рік творів різнобарвне, найактуальнішою темою, що просочилася в художні тексти, була тема війни. Не вдалося б у цьому невеличкому огляді згадати всіх, хто з’явився в журналі, але серед них були Ігор Калинець, Оксана Забужко, Маріанна Кіяновська, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Олександр Бойченко, Василь Махно, Василь Слапчук, Галина Крук, Андрій Любка, Наталка Білоцерківець, Андрій Чапай, Мірек Боднар, Андрій Бондар, В’ячеслав Левицький, Наталія Бельченко, Дмитро Лазуткін, Катерина Калитко, Лесик Панасюк, Олег Коцарев, Володимир Рафєєнко, Анатолій Дністровий, Антон Марчинський та багато інших.
    Читати повністю
    Loading...