Посестри. Часопис №39 / Вежинський. Сенс понад поразкою. Біографія поета

Воля в полоні

У зв'язку з початком cвітової війни країни-загарбники почали шукати прихильності поляків. Командувачі німецької та австро-угорської армій, згадуючи у промовах про “стогони Сибіру” та “криваву різанину у Празі”, вважали, що нині час “об'єднаними зусиллями вигнати з-поза кордонів Польщі орду азійців”. Натомість головнокомандувач російської армії Миколай Миколайович Романов, посилаючись на традиції, закладені Грюнвальдською битвою [1], доносив “благу звістку” про те, що надходить “година воскресіння польського народу для братерського поєднання з Росією”[1].

У серпні 1914 року, коли Перша кадрова рота вирушила з краківської вулиці Олеандр [2], руйнувала російські прикордонні стовби і входила до міста Кельці, Казимир Вежинський уже перебував у Дрогобичі, де брав участь у навчаннях об'єднаних сил Польських стрілецьких загонів та “Сокола” [3]. Наприкінці місяця, так само, як більшість його колег по полігону, він вступив до добровольчих лав Східного Легіону [4], якими номінально керував генерал Адам Петрашкевич, а фактично — капітан Юзеф Галлер. Капрал Вежинський отримав наказ організувати пошту для легіону на шляху Стрий — Санок — Ясло — Новий Сонч. Наступ росіян, однак, не дав йому успішно виконати цю місію. З Ясла він мусив повернутися до Стрия, звідки щойно евакуювався його підрозділ.

“Ми марширували містом, — писав поет пізніше, — оточені натовпом, засипані квітами. На вокзалі я попрощався з мамою та батьком. Ішов на війну” (див. Pamiętnik poety.Оprac. P. Kądziela, Warszawa 1991. С. 364. Тут і далі в дужках вказані посилання автора на бібліографію К. Вежинського).

Криза випала на час постою у Мшані-Дольній. У селянських халупах, де були розквартировані солдати, почалися пристрасні суперечки щодо сенсу воювати на боці Австро-Угорщини. Хтось цитував звернення Миколая Миколайовича, в якому йшлося про возз'єднання польських земель і відродження під началом царя “Польщі, вільної у своїй вірі, мові та самоврядуванні”[2]. Хтось перелічував військові успіхи росіян. У результаті більшість легіонерів відмовилися складати присягу на вірність цісарю Францу Йосифу.

Після того, як Східний Легіон був розформований, Вежинський поїхав до Закопаного, де формувалася 1 Бригада польських легіонів [5] під керівництвом Юзефа Пілсудського. Якби йому тоді пощастило, він, можливо, дослужився б до Virtuti Militari [6]. На жаль, йому тоді не пощастило. Його затримали жандарми — і забрали до австрійської армії.

Спершу він потрапив до школи офіцерів резерву у Базіні біля Пресбургу, а потім — до частини, що розташовувалась у місцевості Лева[3], звідки у квітні 1915 року його вислали на фронт.

Під час наступу фельдмаршала Августа фон Макензена поет брав участь, поміж іншими, у битвах під Риманівом та Горлицями, у завоюванні Перемишля і у протистоянні по лінії річки Сян. Під Івоничем він потрапив під обстріл російської артилерії і дивом зумів уникнути найгіршого. Вежинський був свідком тріумфу смерті, коли проходив безлюдними містечками, минаючи спалені костели:

Тут їх вчора знищили. Залишки халупи,

Дорога й чисте поле — свідки розставання.

Не безформні грудки, — покинуті трупи

Тут лежать смердючі, здуті, невпізнанні.

Мухи в чорних ранах, витягнуті ноги,

У землі обличчя, пози, повні страху.

Тут обабіч шляху — дві людські дороги:

Хрест, що виріс в місці надлюдського жаху.

 (Вірш “Попковичі” зі збірки “Велика Ведмедиця”. Варшава, 1923. — Прим. автора)

У неділю 4 липня Вежинський писав у листі до Софії Бервідовни, свого гімназійного кохання: “Від позавчора ми безперестанку під вогнем. Щойно здобули Красник, місто, відоме з першого нашого наступу, іще з серпня. Тепер маємо хвильку, — це означає три чверті години вільного часу; я нажираюсь у польовій кухні і з піднесенням купаюсь”[4].

Це була лебедина пісня фронтового солдата. За три дні після того, як лист був відправлений, поет разом зі своєю частиною був змушений здатися в полон, що зафіксувалося у його пам'яті у досить оригінальний спосіб:

“7 липня, що означає — сьомого місяця року, сьомого дня після битки за Красник, о сьомій годині вечора я потрапив в російський полон як офіцер 77 Полку австрійської піхоти. На цих сімках закінчилась моя активна участь у цій війні” (див. Pamiętnik poety... С. 30–31. — Прим. автора).

Наступного дня росіяни розподіляли полонених. Вежинський опинився у групі з кількох десятків офіцерів, яких конвоювали через Демблін до Луківа, а згодом потягом перевезли до Рязані — губернського міста, розташованого понад річкою Ока, за двісті кілометрів від Москви. Там полонених розмістили у великому дерев'яному будинку, де колись була школа унтер-офіцерів. Від міського парку їх відгороджував високий паркан, додатково укріплений підпірками з колючим дротом.

Двічі на тиждень під пильним наглядом конвоїра вони могли гуляти довколишніми полями та березовим гаєм, а в неділю відвідували богослужіння, що відбувалося в католицькому костелі. Попри статус військовополонених, вони отримували офіцерську платню. Їжа теж була не найгіршою: білий та чорний хліб, м'ясо, риба, картопля, капуста, горох, макарони, каші, морква, буряки, огірки, ріпа, цибуля, сушені гриби, масло та чай.

Час минав переважно у спогадах із фронту. Життя у таборі набуло дещо яскравіших барв, коли виявилось, що дошки на паркані відсуваються. Негайно знайшлися офіцери, готові вдосконалювати свою російську в розмовах із жінками, що часто прогулювалися міським парком. А позаяк більшість охоронців вирішили не перешкоджати їхньому особистому розвиткові, наукові та емоційні стосунки почали формуватися біля кожної щілини у паркані.

Вежинський також записався до цього своєрідного філологічного лекторію.  

“Мої бесіди відбувалися з чарівною двадцятирічною особою, студенткою Московського університету, яка вивчала російську літературу. Ми познайомились, не будучи представленими одне одному, і наше знайомство протривало два з половиною роки, — що означає протягом усього терміну мого полону. Взимку ми писали одне одному листи; функції поштаря виконував один із конвоїрів, послуги якого оплачувалися по обидва боки паркану. Я отримував від моєї знайомої книжки та часописи, і вона була моїм першим cicérone російської літератури” (див. Pamiętnik poety...С. 37. — Прим. автора).

Чарівну особу звали Єлена Єстафовна Маслова. Вона приїжджала до Рязані з Москви на вихідні, свята і канікули. Завдяки їй поет вивчив російську мову ледь не за три місяці! З російської поезії найбільше враження на нього справила творчість Олександра Блока, що приваблювала його тонкими пейзажами та специфічним містицизмом. Однак головним об'єктом зітхань стала сама Єлена[5]. Почуття було до такої міри сильним, що коли у 1917 році в Рязані з'явився посланець від Єроніма Вежинського, споряджений 500 рублями, цивільним убранням і фальшивими документами[6], Казимир відмовився тікати з табору! “Я не можу втекти негайно [...] — звірявся він враженому кур'єрові, — бо я пов'язаний з певною людиною, тож не можу втекти, якщо попередньо не побачуся з нею. І взагалі все це починання залежить від того, погодиться вона чи ні”. (Див. Pamiętnik poety...С. 48. — Прим. автора).

Після лютневої революції офіцери, яких утримували у таборі, втратили свої привілеї. Табірну кухню замкнули. На столі з'явилася холодна рибна юшка, доставлена з бараку; пізніше залишився лише часник. Офіцерська платня зменшилась до рівня солдатської. З іншого боку, нагляд над полоненими фактично припинився, і Казимир міг відвідувати Єлену в її власному будинку. Ті дні зображені у написаному понад тридцять років по тому вірші “Російський романс”:  

[...]

Це було в Росії, у снігу, в неволі,

дим понад комином голубів поволі,

черемха стояла кригою на дачі,

лише ти тоненько мовби пасма диму

день по дню переплітала рими,

нашийник для меланхолії,

календарний розпач.

І була, здається, заметіль і wjuga,

Kagda czeławiek tak użasno skuczajet,

вона писала вірші, що зима надовго,

мов порожня й біла, мов степова смуга,

аж їх накопичилось із зошит.

Унизу під вікнами — ці вишневі скрипки,

клітка із канаркою й сильний запах липи

щось співали про хандру погибельну.

Зорі над вокзалом, де поїзди щодуху

сипло дихали, й навіть розклад руху

на станції, під олеандром

помирав із мухами,

непотрібний.

[...]

(див. Збірку “Korzec maku”. Лондон, 1951. — Прим. Автора)

Під час перебування у Рязані Вежинський також писав вірші (на час виїзду з табору мав їх у валізі “понад сотню”), тільки вони були витримані в іншій інтонації. Спершу він намагався відновити основне з реквізованого росіянами блокноту, що супроводжував його на фронті. Сімнадцять відновлених таким чином творів, просякнутих воєнним песимізмом, пізніше увійшли до збірки “Велика Ведмедиця”[7].

Потім — хоча в це важко повірити — він написав багато погідних віршів, котрі увійшли до збірки “Весна і вино”! В неволі, в нетрях краю, який сам по собі був величезною в'язницею, з'являлися дивовижні фрази:  

Шумить мені в вухах, мов в зеленім бору,

У волоссі радість стала димом щезним,

Яма всуціль синього, небесного кольору

Мов випила неба келих величезний.

Золотим моноклем сонце маю в оці,

Місяць — у перстенику, зорі в бутоньєрці.

І з сім кілометрів в кожнім моїм кроці,

Й чотирнадцять років тут моєму серцю.

[...] 

(Шумить мені в вухах... Зі збірки “Весна і вино”. Варшава, 1919. — Прим. автора)

Як бачимо, кохання виявилось досконалими ліками від депресії. На жаль, протягом останніх тижнів 1917 року стосунки з пані Масловою почали псуватися. Вежинський припускав, що це було пов'язано з розформуванням табору, із “у значній мірі поверненою свободою” (див. Pamiętnik poety.. С. 49. — Прим. автора).

В оповіданні “Смертельний вирок” читаємо: „Ми повертались додому пізно вночі і потім ще довго засиджувались у великому залі казарми. Була зима, день тривав шість, сім годин, — ми мали достатньо сутінків для довірених розмов”.(Див. Granice świata. Opowiadania, Warszawa 1933. С. 52. — Прим. автора).

Міцна російська горілка? Нова вчителька російської мови, котру зустрів під час чоловічих вилазок до міста? Чи, можливо, просто притуплення чутливості? Існувало щонайменше кілька потенційних причин для охолодження їхніх стосунків, а потім — розставання.

У січні 1918 року Казимир Вежинський був скерований до Києва, де повинен був поступитив розпорядження командування військового округу. У пальті, отриманому раніше від шведського Червоного Хреста, зі шматком бекону в кишені таіз “серцем, зраненим коханням”, він дістався морозним вечором до рязанського вокзалу:

“Кого там тільки не було? Демобілізовані і недемобілізовані солдати, бундючні червоноармійці з рушницями через плече, гендлярі з контрабандним продовольством, селяни в довгих ватниках, розгублені родини, крикливі жінки, безпритульні діти. Курсували потяги, що складалися лише з товарних вагонів, причому ніхто не знав, коли і куди який потяг вирушить. Натовп раптово виливався зі станційного будинку, біг у напрямку потягу, великою хвилею бився об нього — і так само раптово відхлинав, розсіяний, назад, бо виявлялося, що цей потяг далі не їде” (див. Pamiętnik poety...С. 50. — Прим. автора).

Однак поету вдалося доїхати до Москви, а звідти — у товаристві веселих чекістів [7] — до Києва, де якраз тривали більшовицько-українські бої. Котрогось вечора його побили прикладами на вулиці двоє “петлюрівців” [8]. На щастя, все обмежилося переляком та синцями.

Для поляків, що марили про федерацію з Австрією та Угорщиною, лютий став місяцем болісного розчарування. Згідно з Берестейським миром [9], Австро-Угорщина віддавала щойно створеній українській державі Східну Галичину зі Львовом і Перемишлем. “Добрий цісар” уже помер — у прямому й переносному сенсах. Краківські політичні діячі, мов блазні [10], рвали на собі волосся. Засніженими Плантами [11] бігали собаки, обвішані австрійськими орденами.

У Києві, де в той час перебувало багато його співвітчизників, Вежинський вступив до підпільної Польської військової організації (POW) [12]. Навчанням керував капітан Леопольд Лис-Кула, що мав у військових виняткову пошану.

“Це був легіонер, що прибув із Польщі, — двадцятирічний молодик велетенського зросту, із вродливим обличчям, в якому поєднувались вираз аскетичної, страхітливої серйозності з цілком дитячою чарівністю. У нього була репутація безстрашного солдата; хтось сказав про нього, що це був новий Сулковський. Тож ми вирушали за цим Сулковським у пересічену місцевість під Києвом, слухали його лекції на свіжому повітрі і тренувалися, мовби й не було закінчення війни, а був лише початок Стрілецького союзу [13].

Пізніше, вже у Польщі, я довідався, що Лис-Кула був улюбленим солдатом Пілсудського. Він загинув у 1919 році під Корчином, під час битви з українцями” (Див. Pamiętnik poety... С. 55. — Прим. автора).

Від підпільників поет отримав фальшиві документи, в яких фігурував під дівочим прізвищем матері, як учитель, що народився у м. Ломжі. Він отримав також направлення на роботу в інтернаті для хлопців, організованому Польським шкільним товариством [14]. Він оселився у маленькій однокімнатній квартирі на другому поверсі великої кам'яниці. Якогось дня у коридорі Вежинський натрапив на свого сусіда. “Дунін-Вансович”, — представився викладач. “Кушелевський”, — відповів йому молодий військовий. Так відбулася перша зустріч Казимира Вежинського з Ігнацієм Матушевським, пізніше — міністром уряду Польської Республіки, а передусім — легендою польської еміграції, що відстоювала незалежність Польщі[8] (див. Pamiętnik poety... С. 56. — Прим. автора).

Подібна ситуація повторилася за кілька тижнів, коли підпільники з Польської військової організації вирішили оселити в пансіонаті стомленого мандрівкою гостя. Спершу приїхали елегантні валізи, а рано-вранці з'явився власною персоною “доктор Мар'янський, офтальмолог із Парижа”. З нічної розмови з інтелігентним і дотепним квартирантом Вежинський зробив висновок, що той мусить добре знати Пілсудського. Врешті, під час дискусії, присвяченої поезії, пан “доктор” розкрив свою справжню особистість. Його звали Болеслав Венява-Длугошовський.

Примітки перекладача

[1] Грюнвальдська битва відбулася 15 липня 1410 р. між Тевтонським орденом та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Вона закінчилась перемогою об'єднаних військ, які зупинили експансію тевтонського ордену на схід.

[2] Краківська вулиця Олеандри — на розі вулиць Алеї 3 травня, 7, та вул. Олеандри — розташований будинок ім. Юзефа Пілсудського. З цього місця у 1914 році вирушила на територію Царства Польського — частини Польщі, що на той час була окупована Росією, — Перша кадрова рота (Pierwsza Kompania Kadrowa), піхотне військо, організоване Ю. Пілсудським.

[3] Польські стрілецькі загони та “Сокіл” — Polskie Drużyny Strzeleckie, організація, створена у 1910-х рр. на хвилі збройної боротьби за незалежність Польщі. До її лав вступала переважно студентська молодь, що прагнула поповнити ряди польської армії. Початково в цій організації виховувалась військова еліта. Сокіл, "Sokoł", — первісно суто спортивна організація, заснована 7 лютого 1867 р. У Львові. Пізніше ідея підтримки “в здоровому тілі — здорового духу” з розвинутого гімнастичного руху для молоді перетворилась на мультифункціональну громадську організацію, члени якої мали на меті відстоювати незалежність Польщі.

[4] Східний Легіон, Legion Wschodni — польське військове формування, створене у Львові на початку серпня 1914 р. під егідою Вищого національного комітету (політичного руху поляків у Галичині). Складався з двох піхотних полків, кожен із яких містив по два батальйони по 1000 осіб добровольців, а також два-три кавалерійські ескадрони по 150 осіб у кожному.

[5] 1 Бригада польських легіонів — офіційно заснована австрійською владою 19 грудня 1914 р. Організація під керівництвом Ю. Пілсудського. Перша польська військова формація у ХХ ст., що початково об'єднала Стрілецькі загони, філії “Сокола” та інших напіввійськових організацій, що діяли на австро-угорських територіях Польщі до початку І Світової війни.

[6] Virtuti Militari — у перекладі з латини Військова Доброчесність — найвища військова нагорода Польщі, орден за мужність, еквівалент британського Хреста Вікторії.

[7] Чекісти — співробітники Надзвичайної комісії (рос. “Чрезвычайной Комиссии” скорочено ЧК), створеної у перші роки існування радянської влади для боротьби з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією. Були безжальні стосовно прибічників будь-яких форм націоналізму.

[8] “Петлюрівці” — учасники петлюрівщини. Д. Калинчук пише: “Термін "петлюрівці" в часи Перших визвольних змагань виявився універсальним. Вояків і командирів армії УНР так називали практично всі їхні вороги — і червоні, і білі, і поляки.” (див. https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/09/28/95309/). З огляду на те, що тут термін подано в лапках, мались на увазі не стільки воїни української армії, скільки агресивні та добре озброєні нападники, навіть і власне бандити, позбавлені будь-яких ідейних переконань.

[9] Берестейський мир або Брест-Литовський мирний договір — перший мирний договір, підписаний після Першої світової війни, мирна угода між Українською Народною Республікою, з одного боку, та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством — з іншого. Укладений 27 січня 1918 р. в м. Бересті (Бресті, Бресті-Литовському).

[10] “Краківські політичні діячі, мов блазні” — в оригіналі використано словосполучення “Krakowscy stańczycy”. Словник польської мови наукового видавництва PWN пропонує два варіанти розуміння цього терміну: 1. Stańczyk — блазень; stańczyk — член політичного угрупування (див. https://sjp.pwn.pl/szukaj/sta%C5%84czycy.html).

[11] Планти — тут: серцеподібної в плані форми парк, що оточує Старе Місто у центрі Кракова. Висаджений на основі зруйнованої фортифікаційної споруди — оборонної стіни, барбакану.

[12] Польська військова організація, Polska organizacja Wojskowa, POW — “воєнізована громадська структура, створена у Варшаві в серпні-жовтні 1914-го Ю. Пілсудським, спочатку — для диверсійних цілей у тилу російських військ у Королівстві Польському. Під час Першої світової війни її таємна діяльність поширилася на Україну, Росію, Австро-Угорщину”. (див. http://www.history.org.ua/?termin=Polska_orhanizatsiia).

[13] Стрілецький союз, Związek Strzelecki утворений у Львові в 1910 р. як парамілітарна організація. У Львові діяв легально, на підставі статуту, затвердженого австрійською владою, власне за назвою “Związek Strzelecki”, у Кракові — як Спортивне товариство “Strzelec”. Керував Союзом Штаб стрілецьких товариств у Львові під началом Юзефа Пілсудського. Докладніше див. https://www.zwiazek-strzelecki.pl/historia/.

[14] Польське шкільне товариство, Polska Macierz Szkolna—згідно зі Словником польської мови PWN, слово “Macierz” використовується в назвах давніх польських освітніх товариств. Просвітницька організація, що діяла по всій території Польщі з кінця ХІХ ст. Метою цієї організації були створення та підтримка польських шкіл різного рівня, насамперед народних, та організація мережі стаціонарних і мобільних бібліотек. На межі 1906/1907 рр. Польське шкільне товариство налічувало 100 000 учасників. Докладніше див.: https://encyklopedia.pwn.pl/haslo/macierz-szkolna;3935755.html

Переклад із польської мови, примітки: Дана Пінчевська