Посестри. Часопис №39 / Половина

                                                                   Пів світу – гине, пів світу – плаче,

                                                                   Пів світу – скаче, і світ живе…

                                                                                                     Наталка Фурса

Відпала необхідність прокидатися за будильником. Міряєш розплющеними очима скісну стелю мікрокімнатки, збираєшся встати і йти у новий день. Телеграм, Фейсбук, купа новинних каналів, постійна нервова напруга живота. Чекаєш. І не дихаєш на повні груди. Зіщулена, ніби вдарена ногою в живіт і сонячне сплетіння. Зрештою, тебе так і вразили. У твій життєво важливий орган. Відкусили шматок тебе. Нікуди від цього не подітися. 

«Вставай, почалося!» – мабуть, із цією фразою прокинулася вся країна у той судний день, який навпіл поділив життя. Але потім, коли катастрофа почала набирати обертів, стало зрозуміло, що не всім уготований хрест із того самого дерева. 

Як і чимало українок, я втекла до Польщі від війни. Як і більшість – із одним рюкзаком із документами. Ми сиділи із сестрою до останнього. Заклеювали вікна скотчем, шукали мітки, ходили плести сітки, донатили, носили гуманітарку, мерзли, здавати кров, бо бездіяльність породжує паніку й хаос. 

Від страждання Київщини, Харківщини, Чернігівщини – мало не розвинувся комплекс уцілілих. А потім прилетіло в наш район. У Дніпрі не велися вуличні бої, його вулицями не їздили танки, але ракети вистачило, щоб у сусідів згори повилітали шибки, щоб будинок трусило, немов від землетрусу, щоб він затріщав, немов хмиз під ногою, і щоб я сказала: «Їдемо».

(Смішна річ, перед початком війни я й так збиралася вчергове до Польщі, але документи зробити до ладу не вдалося…)

Може, я слабкодуха, може, я боягузка. Є люди із силами та витримкою. А я не така. За час, поки ми їхали, встигла так себе зжерти за своє рішення втекти, що на Краківському вокзалі схопило серце. Прийти до тями допомогла коняча доза серцевого й усвідомлення того, що я не сама, а з сестрою, яка взагалі не розуміє мови і вперше виїздить за кордони області, не те що країни. У Бога був на мене інший план, приїхавши до кінцевого пункту призначення, я це зрозуміла.

Нас прихистила моя хороша подруга, що віддавна мешкає в польському Торуні. На час нашого прибуття вона надала притулок ще одній дівчині – Раді. Рада, народжена в Абхазії, мусила тікати від війни до Луганщини, де мешкала до 2014 року, а звідти – мала втікати далі. У кожній своїй війні ця емоційна жінка втратила рідних людей. Вона часто плакала, зачинившись у ванній кімнаті – щоразу, як їй повідомляли про наступну загибель когось зі знайомих. 

Анастасія, яка дала нам дах над головою і безумовну підтримку, втратила батька – він загинув у підвалі власного будинку в Маріуполі – не витримало серце. Живою лишилася його мати – бабця Настусі. Їй потім вдалося виїхати із окупованої території. Зморена голодом, холодом, під постійними обстрілами – загубила рештки свого здоров’я. 

За якийсь нетривалий час я влаштувалася до банку консультанткою для україномовних клієнтів. Щодня до мене приходять жінки з дітьми. З поламаними долями, з розбитими надіями, з розкришеним життям. Найперше, що ти можеш зробити, – вислухати і підказати, куди бігти і де шукати допомоги. Я дивлюся на них і розумію: як би важко морально мені не було – є люди, яким я можу допомогти практично. Це мої люди. Мої. Найулюбленіші, найрідніші, найкращі. Не психолог, але, вони мені звіряються, і мало хто з них звернувся до професіоналів (є у нас така рудиментарна звичка – совкова – не лікувати душу), може, це моя суперздібність – слухати і підтримувати. 

Олександра, Новомосковськ:

«… він залишився там, коло Маріуполя. Я писала, щоб знайшли тіло і відправили додому, щоб ми хоч поховати могли! Але він поки лишається десь там. А я не можу поїхати додому, в мене ж троє дітей, найменшому ще ж і року немає. Ні з собою взяти, ні тут лишити. Я так плачу, так плачу, намагаюсь дітям не показувати, але старші ж усе розуміють і теж плачуть, щоб я не бачила».

Любов Миколаївна, Гуляйполе:

«Хіба я оце думала, що я на схилі віку буду десь їздити по Польщі як біженка. Я в Україні працювала все життя бухгалтеркою, вийшла на заслужену пенсію, думала, буду собі віку доживати. Юлю, подивися, що вони з моєю хатою зробили! Мені нікуди повертатись. Гуляйполя немає. Мені 75 років, у моєму віці починати щось заново? Та хай Бог милує! Старі дерева не пересаджують. Навіть якщо повернусь – ніде буде жити. Дякувати Богу, Дарек допомагає, підтримує, каже, щоб я не плакала».

Марина, Маріуполь:

«Немає в мене старшої дитини. Тепер Максим старший. Віталіка осколком вбило коло нашого під’їзду, не встиг забігти до підвалу. Гепнуло так, що ледве двері всередину не ввалилися. Я тепер нічого не хочу, і мені нічого не потрібно. В мене дитина там лишилася, розумієш. Назавжди?»

Костя, Херсон:

«Перше, що вони зробили, як заїхали, – поскручували всі сонячні батареї і розібрали вітряки. Відразу, миттєво. Оглядали ледь не щодня, якщо бачили татуювання з українською символікою у чоловіків – забирали, і ті більше не поверталися. Ми дивом виїхали через росію. У мене дитина народилася в січні. Виїздили через Крим, потім – росією їхали, далі – через Литву і потім сюди. Поки втікали, всяке було: і машину обстрілювали, і цеглу кидали, і колеса пробивали, і на трасі підрізали, щоб вилетіла в кювет. Я не знаю, як ми доїхали. Постійні перевірки. Ти ще не встигла документи дати, а мордоворот у цивільному вже називає твоє прізвище і командує вийти з машини».

Маруся, Київщина:

«Ой, як ми з Емочкою втікали, це було страшне. Вона ж маленька, нічого не розуміє. Заїхали в село під Києвом, так вони ж зайшли серед ночі. Ми увесь час сиділи в погребі. Там того погреба, знаєш, як у селі. Діти плачуть, похворіли. Почали гатити, бігли босяка по снігу, нічого не треба було. Потім нас знайомий уночі вивіз, мене, подругу й наших дітей».

Олена, Чернігівщина: 

«От усі кажуть Буча, Ірпінь, Бородянка, Гостомель! Вони як зайшли, люди дівчат ховали у коморах, щоб не познаходили. Баби з домів не виходили, щоб не дай Бог. Та де там! У нас двоє дівчат повісилося після того, що вони з ними зробили».

Вікторія:

«Ми ж із Харкова. З Салтівки. У нас нічого не лишилося. Осьо, дивись. Отут сходи, отут під’їзд, а тут – була наша квартира. Нам якось так пощастило, ми встигли в метро. Ти ж розумієш, де метро, а де Салтівка? А сусіди не встигли, навіть не спускалися у підвал».

Марина, Маріуполь:

«Постійно хотілося їсти. Увесь час. Не було ні їжі, ні води, і холодно було дуже. Мама пішла по воду із сусідкою, і не прийшли. Ну, і все. Нам допоміг чоловік сусідки нашої, дядя Вася. Довго ми, звичайно, вибиралися, два рази не вдалося. Було дуже страшно. Дуже не хотілось помирати. Ну от тепер я оформлюю опікунство над братом. Треба якось жити. Нам пощастило – нам допомагає дуже хороший поляк».

***

А ще була онкохвора Оксана, яку везли каретою швидкої через кордон, Володимир із п’ятьма дітьми (двоє загиблого товариша), Валентина з Одеси, яка втратила відразу сина, невістку й онука, Галина з Луцька, яка тремтячими руками знімала готівку з банкомата, щоб перевести у валюту і передати додому для тяжкопораненого чоловіка. Маленька Маша, з якою ми плетемо сітки і яка несамовито волонтерить, бо тато на нулі, Оксана, в якої доня – парамедичка, Наталія, колишня фітнес-тренерка у особистому спортивному клубі, а нині – дружина харківського волонтера, який живе там само, у штабі, бо більше немає де, Людмила – чоловік у ТРО, а вона на касі МАКа, бо лежачі батьки. І неймовірні, чудові пенсіонери з Донеччини, які ріжуть на сітки тканину, говорять хорошим українським суржиком і більше не мають дому.

Їх замало не 4000 у маленькому місті Торунь. Вони всі реальні люди, вони всі мої дорогі, сміливі, відважні й побиті долею. Борсаються, стають на ноги, допомагають своїм в Україні, дякують за допомогу полякам, моляться, вірять, чекають омріяної перемоги та інколи вночі, уві сні, кричать, як Рада: «Мамо, біжи!!!»

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури