Посестри. Часопис №38 / А знаєте, що?
А знаєте що, мої колишні сестри та брати з Пітера й Москви, з країни ноунейм, яку пишуть відтепер із маленької літери? Ви все ще, здається, не зрозуміли серйозності ситуації?
Хотіла я було випустити свою третю дитячу збірку з віршами для дітей, та, мабуть, доведеться випустити зовсім інше, доросле видання. У ньому я розповім про якусь дивну військову спецоперацію:
Як бомбили міста моєї України: Харків, Маріуполь, Чернігів, Рівне, Херсон, Миколаїв. І, шукаючи нацистів, зовсім так ненароком зачіпали житлові райони з мирним населенням, дитячі садки, лікарні та пологові будинки, а в перервах встигали винищувати військові об'єкти! Обов'язково опишу, як зрівняли в перші дні із землею наш Харків – першу столицю України, і як моя, та до речі і ваша теж сестра, не могла виїхати з обстріляного та розбомбленого Києва! Як ми цілодобово не спали і прислухалися до кожного звуку. Як холодило в серці й животі, коли сиділи в підвалі під свист ракет і звуки вибухів.
Напишу, як мій чоловік, посивівши за хвилини, впхнув мене з дітьми в останній вагон евакуаційного потягу, що вирушав до Львова, де тільки в одному вагоні вже перебували 160 жінок із діточками. Як верещав мій молодший син, не розуміючи: чому з нами не їде тато? Кому пощастило – сиділи як „оселедці” по 13 осіб у купе, інші стояли в проході. Добре, що я хоч сиділа з малюком у купе, а от мій старший син їхав у набитому людьми проході, стоячи, і ми з ним мінялися всі 22 години, без сну та їжі. Жінки в купе по черзі розповідали страшні історії свого порятунку, а плакали ми всі разом.
Як їхали вночі в непроглядній темряві, під виття сирени повітряної тривоги, пригнувшись, щоб не стати мішенню для ворога в районі Білої Церкви, що в Київської області, нещодавно обстріляної вашими відморозками, що переплюнули навіть фашистів 41-го. По той бік вагонів на станції наполегливо стукали у вікна і двері, вимагаючи їх впустити, навіть і не уявляю, що було б, якщо їм відкрили вагони.
Як сиділи ми на підлозі, ще глибше втискаючи голови в плечі, а провідник наполегливо просив, навіть благав, щоб були вимкнені телефони, щоб була тиша і не плакали діти…
І як у молодшого почалася панічна атака, а на мене раптово накотило якесь дежавю пам’яті мого роду. Я згадала про те, як моя бабуся-полька Ірина розповідала про свою військову еміграцію, як вона з окуповонного німцями міста вивозила мого дворічного батька Костянтина під бомбардуванням у евакуаційному потязі далекого 1943-го року. А зараз я везла свого сина Костянтина (її правнука) в таких самих умовах, але вже в XXI столітті, у 2022 немирному для моєї країни році.
Напишу про те, як я прибула до прекрасної країни Польщі, де подорожувала раніше і навіть не здогадувалася, що повернусь сюди, але вже як «біженка». Але подорож неможливо порівняти з біженством, чи не так?
Як зовсім чужі мені люди, але з неймовірно широким серцем – поляки – допомогли мені і з житлом, і з харчуванням, і з усім-усім що тільки можна для мене й моїх синів, у той час як ви, брати та сестрички, цинічно спостерігали за стрімким розгортанням ситуації, адже в повсякденності воюючої 140-мільйонної країни майже нічого не відбувається, так?
Як не спала ночами, читаючи новини і не відключаючи сповіщення, бачила кожну сирену в рідному місті, бо там залишилися мої рідні та близькі. Як нестерпно нило всередині мене від нерозуміння, коли я повернуся додому, як жити далі і коли воно настане, це „далі”?
А ще до своєї книжки я додам скріншоти нашого з вами листування, як ви, брати і сестри мої, демагоги, не вірячи жодному моєму слову про те, що тут справжня війна, вмирають жінки й діти, ігнорували мої заклики зупинити цей жах і хоч чимось допомогти, я мала на увазі хоча б співчуття! Ви вступали зі мною в полеміку, ще й примудрялись давати мені поради! Ну звісно, адже там, у Петербурзі, вам на дивані біля телевізора видніше, бо це ж не у вас війна за вікном. Всі ваші осуди звучали як знецінення нашого болю і як згода зі страхіттям, що відбувається.
Я всіляко намагалася достукатися до вас, перебуваючи тут, усередині ситуації, хотіла переконати, розповідала про весь цей жах та біль і тваринний страх виживання, але ви вчили мене, мого президента й уряд моєї країни жити, типу самі винні – замість простого питання: «Ян, як Ви там?»
Спіймала себе на думці: а скільки нас таких, що намагалися достукатися до своїх родичів, витрачали силу та енергію на ці діалоги. А ще – на коментарі, на переживання образ і на те, що нас відкрито вважають нижчою расою ті, хто зараз судомно скуповує квитки та біжить зі своєї країни. Але при цьому не цурається переконань, що Україні не місце на землі...
То що ж сталося з вашою свідомістю та свідомістю 80% вашого народу, який підтримує цю страшну спецоперацію? Всупереч усьому, не бажатиму вам випробувати цей жах братовбивчої війни на своїй шкурі, але ось за кожну понівечену долю, за кожне спалене місто, за кожну зруйновану мрію вічна вам ганьба у всьому світі і столітні репарації.
Ви ж коли небудь прозрієте, «залізна завіса» впаде вкотре й оголиться правда, адже факти – то вперта річ! От тільки вашої країни для мене більше не існує. Розумію, що були в кожній імперії свої дурні, але щоб дурні мали свою імперію – то вперше в історії людства.
Коли здається, що росія вже на дні й падати майже нікуди, приходять чергові новини з вашої країни, і виявляється, що ви навіть "іще не починали" падати...
Агов, ви – обдурений народ із керівником-параноїком!
Але ані ви, ані він ніколи не змусите нас поважати та боятися вас, ніколи.
Зараз у вас, ощасливлених мобілізацією, буде можливість побачити ілюстрації до повісток. Очі на це закрити не вдасться: справжня війна, міни, ворог та інше, а ті, хто виживе, зможуть поділитися „постановочними” сюжетами…
Обов'язково надрукую все це великим накладом, а також додам ілюстрації, та не просто картинки, а фотографії, та не ті, що зроблені репортерами для ваших ЗМІ, а справжні, зроблені звичайними жителями-очевидцями того, що відбулося.
Так-так, фотографії українських земель, усипаних тілами моїх співвітчизників, убитих руками російських солдатів…
От надрукую і надішлю вам екземпляр на згадку, з автографом.
Хай прибуде з нами сила, а з вами розум.
З Україною в серці ✊??
Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури
