Посестри. Часопис №38 / Я тут

***

Я тут. Я не хочу їсти, не хочу ні про що розповідати. Хочу відмити з себе разом з потом і брудом цю довгу дорогу в тісно запханому вагоні, а ще більше причину того, чого тим потягом їхала разом з тисячами інших. Хочу лягти в ліжко з думкою, що можна спати до ранку і нічого не боятися, жодних сирен, жодних вибухів.

Вони, ті хто зустріли мене по цей бік і прихистили в польському місті, яке стало опорною точкою для нас, утікачів, схоже, це розуміють, не завалюють питаннями, а вона ще й стримує сльози, щоб мені, бува, не зробити боляче, щоб не нагадати. Лише малий у щасливій дитячій необізнаності щиро радіє гостям із країни, де живуть його бабусі й дідусь. Радо дає в користування свою кімнату, питає, чи довго пробуду. Каже, що хоче, щоб довго, бо любить гостей.

Я б і не їхала нікуди, якось би протягнула й у підвалі, але батьки… Татові весь час потрібні ліки. Мамі дедалі важче працювати, та й чи буде та робота. В мене от немає, наприклад, із 24 лютого. А сестра пообіцяла мені допомогти. Сама вона грошей дати не може, бо нещодавно народила доньку і взяла кредит на житло, але мене, казала, пристроїть на роботу в своєму місті в далекій Португалії.

Та й так, я б не відважилася ніколи. Це все Сашко. Ми з ним уже два роки, як не той… як не пара. Коли друзі одружувалися і розлучалися, я вирішила для себе, що не хочу цього всього. Що всі ці сварки і примирення не для мене. Він не відразу це прийняв — знову посварилися. 

Зараз продовжує дзвонити час від часу, розмовляємо. Коли розказала про пропозицію сестри, сказав, що маю годину на збори, завезе мене на вокзал, посадить у потяг. Години було й забагато, бо більше одного рюкзака брати заборонив. Дивно, що вибираючи ті найважливіші речі, я нічого не могла вибрати, крім документів і піжами. Вже в дорозі згадала, що навіть зубної щітки не поклала. 

Пропихуючи мене в натовпі до перону,  Сашко міцно стискав мою руку й не відпустив, поки не приїхав потяг. Піднімаючись у вагон, я озирнулась на коротку мить і побачила сльози на його очах. Та й таке.

Але насправді це не моя історія. Це історія Марини з-під Києва.

***

Ми познайомилися з Пашею, коли він возив своїм автобусом дітей на шкільні екскурсії. Автобус той привезений із Штатів і був точно такий, як у фільмі "Термінатор". 

Відтоді багато років минуло, багато було екскурсій, та й автобусів змінилося декілька. Ми обоє страшенно любили відкривати нові цікаві місця нашої батьківщини, вибираючи щоліта новий напрямок, розширюючи горизонти пізнання. Невтомно будували своє маленьке щастя, у нас народилося двоє діток. 

Дивлюся зараз на них, тихих і покірних за чужим столом, на чужій кухні, в чужій країні, і не вірю тому, як швидко вони подорослішали — за якихось кілька тижнів. Відчуваю, що туга за втраченим дитинством моїх дітей важчає, густіє і стискається, моститься десь у грудях, ніби змія на зимівлю.

Ми були серед перших, кого мій чоловік привіз до кордону. Їхали довго, минали розбиті траси об’їздними дорогами, часто ставали десь під лісосмугою і дихали з перебоями, обережно та тихо, ніби голосніше дихання могло видати нас ворогу. Повний автобус людей, що майже не дихають. Не дихають в унісон, можна так сказати? Всю дорогу намагалася не дивитись у вікно. Особливо коли темно —  спалахи видно дуже здалеку. Кожен спалах обриває чиїсь життя. Гладила долонями голівки дітей, відвертала їхні обличчя від вікон, тулила до себе, щось тихо розповідала. Ніяк не можу пригадати, що. Але вони мене слухали. Слухали, мовчали і не дихали разом із усіма, керуючись тим спільним для всіх інстинктом виживання, який виявився таким необхідним спадком від наших предків.

Паша вивозив людей, поки була така необхідність, а потім пішов у ТРО. Усміхається, коли розмовляє з нами по відеозв'язку. Весь час каже, треба ще трошки почекати, що так буде краще. Я киваю головою, прикушуючи губу, щоб не розплакатись. Діти розповідають про гори і про нових друзів. Після розмови обіймаємося з дітьми. Обіймаємося довго і мовчки.

І це теж не моя історія. Це історія Віри з Обухова.

***

У Краків я приїхала в останні дні лютого. Забронювала готель на два тижні. Про всякий випадок, бо була певна, що це потриває максимум тиждень. Просто не може, не може так бути, щоб у центрі Європи бомбили міста, вбивали цивільних, і це лишилося без належної уваги, без належного покарання. Так не буває, не в двадцять першому столітті. 

Проте довелося продовжити перебування ще на тиждень, а потім іще. А потім від заощаджень майже нічого не залишилося, і ніхто не збирався ставити вбивць на місце, окрім самих українців, які мусили вступати в бій з голими руками. Скажете, що самі винні  —  розбазарили зброю і плачемо. Так, ми не ідеальні. Так, наробили фігні. Але, камон, хіба це привід бомбити наші будинки, ґвалтувати жінок, убивати дітей? Убивати жінок, ґвалтувати дітей?.. Чи взагалі може існувати для такого привід? Я не можу уявити відповідь на це питання, лють і ненависть роздирають мене. Лють і ненависть, а ще більше невідчепне пекуче й липке нерозуміння того, як таке справді може відбуватися. Як люди можуть таке робити іншим людям? Темна пустка замість відповіді.

Я таки була змушена просити про допомогу. І от уже ночую в дитячій кімнаті малого хлопця, який поділився не лише ліжком, але й плюшевими іграшками, щоб мені не страшно було вночі. За кілька днів їду в бік гір до наступної родини, де й чекатиму на справедливість. А вона настане, вірю всім серцем. Вірю в ЗСУ.

І це не моя історія. Це історія Лєни з Одеси.

***

Мама досить вільно почувається в чужій квартирі. В неї це не вперше. Вже доводилося тікати. Мені теж. Але тоді, коли ми покидали рідну Ялту, мені ще шести не було, і все що пам'ятаю, — це страх мами і тата, пізніше — постійно нові чужі квартири. 

Стефа і Юлька цього не пам'ятають. Вони народилися вже в Броварах, де був наш новий дім. Нічого не розуміють, як я тоді. Слухняно їдять кашу за чужим столом, але все ж відчувають, що щось не так, не питають про дім, про те, чому так швидко збиралися і кудись їхали, чого не можна було взяти ведмедика Босю з собою, чого грім гримів так голосно, а дощу не було.

Не було дощу, тільки сніг уже пізніше пішов, на кордоні. Ми чекали, від шоколадних батончиків нудило, дедалі холоднішало, й нас укривали якимись клейонками. Сніг назбирувався на них ковдрою, і було майже тепло, але ноги мерзли й стояти нерухомо було несила. Та черга без кінця-краю на ніч перетворювалася на таку мовчазну, безголосу. З тим, як посилювався вітер, люди громадилися щоразу ближче, затуляючи нас, дітей, живою стіною від вітру. Час від часу поглядали вгору, чи не падає ще щось із неба, крім снігу. Плечі торкалися, окремі фігури зливалися в одну темну мовчазну пляму, ставали одним тілом величезної стоноги довжиною в нескінченність. Ноги ж її весь час рухалися-тупцяли-шаркотіли, повідомляли, що вона жива, все ще не замерзла на смерть, все ще так само відчайдушно хоче жити, хоче вижити.

Коли ми їхали вночі, незнайомими дорогами в незнайомій країні, з незнайомим чоловіком, не відомо куди, я думала про тата, якого так хотілося відчувати поруч. Якби ж то він був за кермом. Але його з нами немає.

За кілька годин до виїзду батьки говорили на кухні. Говорили тихо, але я все чула. Тато казав, що більше не буде тікати. Казав, що раз уже втікали і не втекли. Що втекти від цього неможливо. Казав, що спротив дасть надію повернутися колись додому, до того першого дому, з якого я пам’ятаю тільки гори і солоний запах моря. Що треба раз і назавжди відбити їм охоту вилазити зі свого болота. Мама плакала, що не поїде без нього. Але тато відповів, що вона не про себе має думати, а про нас, дітей тобто. Щоб зробила це для нього, вивезла в безпечне місце, туди, де ми не побачимо це все, туди, де нас не дістануть.

Юля і Стефа мовчки наминають кашу. Я не можу нічого в себе всунути. Мама, схоже, теж не має апетиту, їсть повільно, про щось розповідає тій жінці, яка то блідне, то червоніє. Не знаю, що її більше зачіпає: наша історія чи мамина російська мова, на яку вона постійно зіскакує, щойно емоції починають брати гору.

Раптом очі мами округлюються, вона підхоплюється і кидається до нас. Та вже за секунду сідає назад, ніяковіючи — вібрація посудомийки в кухонній шафці, на яку мама спиралася, надто схожа на ту від ворожих літаків, що наближалися до нашого міста.

І це не моя історія. Це історія Оксанки з Броварів.

***

Ті дні і ночі в погребі були незрозумілими, але не лякали мене, бо моя пані весь час тримала мене на руках. Загорнула в пазуху, і так ми грілись у цілковитій темряві, а інколи в тремтячому світлі свічки. Кілька разів вона мене покидала, але ненадовго. Поверталася скоро, приносила свіжої води і корму. Ще за кілька днів вона давала мені маленькі шматочки мороженого м'яса, але я не їла, пані плакала.

Мені стало справді страшно, коли прийшли якісь люди, посадили мене в пластиковий кошик і кудись понесли.

Повітря жахливо смерділо, від раптових голосних звуків мене підкидало в кошику, й тільки запах моєї пані десь поруч допомагав не злякатися на смерть.

Далі було менше тих раптових звуків, був інший дім і мій улюблений корм, але також із нами було багато інших людей і тварин, запахи й голоси яких мене дратували. З кошика мене майже не випускали.

Ми знову їхали, а потім знову. А потім моя пані плакала, віддала пакунки з моїм кормом і кошик зі мною в чужі руки, й сіла в автобус цього разу без мене.

У наступний новий дім я потрапила сама. Це лякало і дратувало водночас. Ще більше дратувала моя колись довга пухнаста й гладенька шерсть, яка за ці тижні збилася клубками, які боляче стягувати шкіру і видиралися з кров’ю. 

Людей, які торкалися мене, я безжалісно дряпала і кусала, але  вони однаково обстригли мене майже налисо. Хоч я і виглядала, ніби опудало, проте боліти перестало, стало спокійніше, і навіть той кіт, який постійно зачіпав мене, вже не так дратував.

У наступному домі вже не було кота. Натомість був спокій і мій улюблений корм. Надійшов час забувати мою стару пані, як і моє старе ім’я, яке вона забула сказати тим людям. Сподіваюся, вона теж знайшла собі новий дім, де є вдосталь їжі й де новий кіт любить так само сильно, як і я.

Це історія перської кішки з околиць Харкова.

***

Дивлюсь на води Вісли в намаганні розпізнати напрямок течії — даремно. Спокійна темна глибока вода. Така ж глибока й темна, як суміш гордості й провини, що затоплює поступово й невідворотно мене цілком. Тішить одне — мої діти того всього не бачили. Неймовірним зусиллям мені вдалося вмовити дружину швидко зібрати речі й сісти в потяг. Це було за два дні до. І це була єдина сварка між нами, про яку я не шкодую.

В мене навіть думок не було про виїзд, навіть коли вибухи лунали зовсім близько. Це все брат. Вломився до мене, обзивав дурнем, нагадував про трьох моїх дітей, зокрема про сина, якому потрібне дороге лікування, і про те, що ніхто крім мене цих грошей не заробить. Іще багато говорив, що війна не наша, треба домовлятися, треба просто перечекати.

Я таки почав збирати рюкзак, хоча більше мене підштовхував панічний страх від того, що відбувалося навколо, і від розуміння, яке холодом входило під шкіру, що на фронті, певно, з мене було б мало толку. Але цинічності брату теж  пробачити не міг.

Дорогою брат усе говорив, що треба домовлятися, що треба зберегти тисячі життів невинних людей. Я хотів кричати, що люди загинуть у будь-якому випадку, що це не ті, з ким можна домовитися. Що вони прийшли знищити Україну і українців, а не домовлятися. Натомість обережно апелював до історії, намагався допомогти брату самому дійти  очевидних висновків.

Дорога була довгою, разом із об'їздами, чеканням, пунктами пропуску, снікерсами на сніданок, обід і вечерю. Ця дорога невідворотно змінила щось у кожному з нас.

І зараз я тут, де є, разом із родиною. З нашим, колись затишним, містом нас пов'язують лише спогади. Я тут. Я живий і намагаюся не захлинутись гордістю за брата й одночасно провиною, бо відразу після тої поїздки-розмови він пішов на фронт добровольцем. Ми обоє мали рацію певною мірою.

Я тут, у безпеці, а він там, разом із іншими чоловіками й жінками, тримає лінію оборони ціною власного здоров’я й життя. І я всім серцем і думками з ними, щодня, щохвилини. І я роблю все від мене залежне, аби підтримати їх, аби допомогти. Але ті погляди в черзі на кордоні, які виразно кричали: “Що ти тут робиш?! Що робиш тут, коли мій чоловік/батько/брат там?!”  болючими рубцями – залишаться зі мною назавжди.

І ця історія теж не моя. Це історія Юрія з Ірпеня. 

****

Вайбер задзенькав близько п’ятої ранку. Телефонував двоюрідний брат із Києва. Загалом він мені ніколи не дзвонить, тільки пише чималі повідомлення без розділових знаків, безкінечно скидає посилання на відео сумнівного походження  з ютубу і прохання купити йому в Польщі машину, щоразу якусь конкретну модель, конкретного року. Іронія в тому, що він не може керувати автомобілем через стан психічного здоров’я, та й грошей на таку покупку не має.

“Та що це там, війна почалась?!”— роздратовано спросоння сказала я, скидаючи виклик. У ту ж хвилину зрозуміла, що то був найневдаліший жарт із усіх можливих, коли задзвонив телефон у когось із батьків чоловіка, які приїхали в гості на передодні на чотири дні, а далі почали дзвонити всі телефони.

Приблизно о сьомій, коли відчиняються кав'ярні й до цукерень заманює запах свіжої випічки, а отже, прокидається місто, телефон знову почав дзвонити, месенджери наповнюватися повідомленнями зі словами підтримки, хоча переважно це були пропозиції допомоги. Стало зрозуміло, що сидіти і плакати —  найгірше й найменш корисне з того, що я можу робити. 

Знайомі, знайомі знайомих, зовсім незнайомі пропонували цілком конкретні речі, які можуть зробити: привезти, поселити, погодувати, переказати кошти, допомогти фізично. Просили тільки одного — скординувати їхні дії, стати мостом.

І ця реакція поляків, звичайних людей, викликала не набагато менший шок, ніж бомбардування мирних жителів. Хай тепер хтось посміє сказати, що вони робили це за гроші. В ті перші дні ніхто нічого не знав про гроші. Люди брали відпустки на свій рахунок і їхали на кордон. 

Сльози вдячності змішувалися зі сльозами горя. Ефективність такої допомоги видавалася незначною, бо більше плачеш, ніж робиш, бо щоб виробити ефективні алгоритми треба час, а його не було в тих дітей, що мерзли на кордоні. Відчуття провини, що роблю замало, заважало дихати. Я була тут, у безпеці, на мене не падали бомби, не летіли ракети, не їхали танки. Яке право я мала їсти і спати, коли таке відбувалося? Найбільше дратував плач, який приходив зненацька й накривав на кілька хвилин. Після тих перших днів місяць плакала з сухими очима.

Містків і охочих ними скористатися було багато, й перші дві-три доби, поки основну роботу не перебрали на себе державні організації та офіційні фонди, все якось трималося купи завдяки простим людям із небайдужими серцями. 

Далі в пам’яті люди, обличчя, імена, чужі переживання, чужий біль. Суцільний ряд зарубок чужих історій на моїх, моста, перилах. Історій таких різних і таких однакових. 

Нагодувати, одягнути, знайти необхідні речі, житло, транспорт. Вислухати, якщо хочуть говорити, і відпустити. Потім знову гості (син інакше нікого не називав), нові зарубки, які залишилися зі мною, навіть коли стиралися в пам’яті обличчя та імена. 

Ці історії знаходили мене всюди: вдома, у волонтерському центрі, в дитячому садку сина. І знаходять далі. Моя серед них губиться і втрачає будь-який сенс. Ніколи не знаєш, із якого боку вдарить, не відомо, як сильно підкосить те, що почуєш. Не відомо, чужим буде цей біль чи твоїм.

 “Бо в Києві всі так говорять”, забиває мені дихання відповідь хлопчикової мами. Дитина не знає української, попри те, що мама розмовляє на досить хорошому рівні. “Не було сенсу”, — добиває.

Така моя історія. Але вона неповна без тих, написаних вище, і тих, ненаписаних.

Розуміти, що десь зовсім недалеко солдатські черевики втоптують у багно поняття людяності, що вони розстрілюють упритул без найменшого сумніву, спопеляють і перетвориюють на руїну, а я не можу цього зупинити — це теж моя історія. Прокидатися з розумінням цього, ходити з цим, дихати і засинати — це моя історія. Моя історія — уявляти себе маленькою краплею у великому морі, яке все ж змиє нелюдів із нашої землі, з наших життів, із наших думок,  рано чи пізно змиє.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури