Посестри. Часопис №35 / З країни Горцїв

[1]

1.

В одній із гірських парафій висипала ся зі Служби перед церкву громада людий. Іду між них, а знайомі стискають менї руки і витають сердечно.

— Щож тут коло вас чувати? — питаю, відповідаючи на поздоровленя.

— Все одно, пане: біда тай біда... Иньшого не почуєте.

— Вона — докинув другий — впихаєть ся дверми і вікнами до хати так, що не силен чоловік обігнати ся...

— Не пускати! — кажу.

— Ей пане! Таж чоловік боронить ся, як може, але руки умлївають і розуму не стає... Заткаєш одну дїру, то друга отворить ся — і так усе.

— Ой так! — потакнула громада.

Сум на лицях, журба в очах. Викликують сумне вражінє зігнаних на заріз овець.

— Ісусе любий! змилосерди ся наді мною, — йойкає якась жінка суха, як скидка, і протягає руки до дверий церкви.

— То, знаєте, бідна комірниця з Конинок — пояснює ґазда, що стоїть побіч мене. — Мала сїромаха один загін із бараболею, більше нічого — та прийшли сеї ночи дики з лїса і знищили до крихти...

— Ой буде конати сарака! Моцний Боже... — милосердили ся жінки, поправляючи на раменах хустки.

— Коби хто ті дики вивів від нас! — говорили між собою — то громада зложила би ся для нього...

— Таж тут був раз якийсь мандрівник. Він був би їх вивів — поясняв побережник — та щож, коли бояв ся розгнївати ґрафа.   

— То най полюють на них, або що! — промовила гнївно якась ґаздиня. — Прийде копанє, то пильнуй ніч за нічю, бо з’їли би тобі все до крихти. Що то нїкогісїнько нема на сьвітї, аби тим займив ся!... Досить не виросте, бо й куди? та ще й дики винищуть. Кілько бід на сьвітї, то всі звалили ся на нас... Боже, Боже! Що вже не дїєть ся!

— Любоньки мої! — промовляє до неї кума з гірким усьміхом. — Вже то так буде... Дарма! Ми не направимо сьвіта...

— Є люди, що думають про його направу, — втрутив я.

— Боже їм помагай! — піднесли в гору очи. — Але доки сонце зійде, роса очи виїсть...

— Ліпше здати ся зі всїм на Бога і чекати кінця... — відізвав ся з переконанєм Король, прозваний також Монархом.

— Так, так — потвердив дяк, що проходив обік. — Кого Бог сотворить, того не заморить...

— Надія в Бозї... в торбі сир! — шепнув за ним злобний «кум із над межі».

— Волочить ся песя віра, стерно, біда собача... — кляв із тиха здецидований песиміст від уродин і спльовував раз по разї.

Із церковних дверна вийшов отець сотрудник. Народ тиснув ся до його рук, цїлуючи зі всіх боків.

— Чомуж не йдете до дому? — спитав.

— Нема чого, еґомостику, бо там біда...

— А тут що вистоїте ?

— Оттак побалакаємо та порадимо ся...

— Самі ?

— Як кота нема, то й миши ґаздують... — заворкотїв придирливо старий ґазда.

— Таж мабуть мають давати запомоги... еґомостику любі! — мовить плачливо низька жінка.

Сьвященик задержав ся.

— То тільки бідним комірникам.

— Таж ми всї бідні, еґомостику! — повіли.

— Нема раз до рота...

—  А на собі не урвеш...

— Ой так!...

Сьвященик пішов, а вони знов розбалакали ся, подїлившись на більші і меньші гуртки. Не спішило ся їм домів. Чого? Знали, що застануть усе те саме: плач і скрегіт. Тут полекшать собі бодай при спільній балачцї, тай безнастанна журба покине їх хоч на хвилину.

Сонце підійшло висше. Наламарь вийшов останнїй із церкви і позамикав двері — а вони стояли гуртками на цвинтари балакаючи. Вкінцї як виговорили все, що їм лежало на серцях, а було того немало, стали розходити ся і губити ся. Кождий поступав на часок до склепу, до крамниці, аби поборгувати муки або круп. Але найбільше люда тиснуло ся до Абрамка, що торгував кукурузою. Не один витяг мішок із за пазухи, аби насипати в нього якого зерна, „бо ті дїтиска чекають, чекають... а гірко їм, гірко!...»

2.

Я вийшов ранком із своєї хати під лїсом і взяв сходити в долину вузенькою стежечкою посеред зеленого на вбочах вівса. Я був уже за потоком, коли почув позад себе сухий, дихавичний кашель. Рівночасно долетїв до моїх ух придавлений, храпливий голос:

— Пождіть, пане, то піде ся пан приємнїйше...

Я пристанув. Низький, сухорлявий хлоп входив повільно зі збочи попри густо розсїяні ялівцї, підпираючись кривив костуром.

— Слава Йсусу! — сказав уже з близька.

— На віки. Душить вас?

— А душить, завзята пся кров дихавиця...

— І ноги болять вас?

— А болять — відповів, віддихаючи тяжко. — Задуха напосіла ся на мене і душить, а тут, знаєте, і в ноги влїзло. Біда, бачите, як хороба спіймає чоловіка на два кінцї...

— Радите що?

— Та що? Нїчого не раджу. Найлїпша рада була би — з’їсти що скоромного. А тут нема, бо звідки? Їсть ся ту кукурузу тай їсть із дня на день... Треба щось до того. Бо, знаєте, при одній шпирцї навіть кіт здохне. Проїсть ся зовсім. А тут нема ні звідки, ні як, ні що...

— Така у вас біда?

— Біда, бідонька наша люба! — засьміяв ся сумно. — Іду тут ід церкві. Мають мабуть роздавати за дармо кукурузу — може й менї дістанеть ся що.

Підсьміхав ся безнастанно. Я глядїв на нього повний прикрого здивованя.

— Мають дати бідним, як чутно, а ви маєте ґрунт.

— О, пане, ґрунт!... Та маю кілька тих морґів, як кождий у селї. Але йдїть но ви по селі і питайте, чи найдеть ся хоч один, аби сказав: Маю що завтра вкинути до рота...

Я станув перестрашений, немов над бердом.

— Так, так, пане, так — усьміхав ся гірко — нема такого, нема... З року на рік упадають ґрунти... Не диво! Бачите, яка то вівсина? — показав рукою. — Проколюють ся ті зелені стебелини з глинки, але що на тім буде? Одно зеренце. Та й те з’їдять у полі миши, або дикі свинї. Нема що збирати, нема...

Ми йшли хвильку мовчки.

— Бачите — говорив дальше — дїд у селї заможнїйший від ґазди, бо йде хата від хати і дадуть йому: як не тут, то там... А ґазда не піде, не протягне руки, бо стидаєть ся... Але...

—  Дїдько по гонорі, як пусто в коморі — шепнув собі, йдучи за мною стежкою.

— Страшно! — відганяв я натовп думок.

— Що страшне? — підхопив із терпкою усьмішкою. — Суде ще гірше... Надїя в Бозї... Буде! Хто на те порадить ?

А опісля, як би для заспокоєня думок, додав :

— Не за вас настав сьвіт, не за нас скінчить ся...

Ми йшли вузкою стежкою, один за одним, поминаючи самітні смереки і купи розсіяних по пустих толоках ялівцїв.

Хлопа мучила мовчанка, тому спитав:

— А щож там у сьвітї? Прийшла мабуть завія на жидів...

— Ей, дурниця — відповів я — супроти того, що тут дїєть ся !

— Паноньку ! Ціле житє дурниця тай тільки...

— Бо тут писали ґазети. — почав на ново по хвилї — але не однаково писали... Одні подають, що на Турбачу зійшла ся тисячка хлопів, а иньші подали кілька тисяч... Га, га... Миж тут близенько і нїчого не чули про те... Тільки, знаєте, йшли баби з Новогу Торгу верхами і видїли там двох хлопів, як собі відпочивали, сидячи при дорозї... Може то вони донесли?... Бабський страх, то знаєте не малі має полуди. Йому двоїть ся і троїть ся все в очах... Але воно мусїло щось бути, бо й суди з’їхали з Відня і вояків дали на кватири... Воно то не без того!... Прийшла, бачите, на жидів завія, як та зараза на бульбу...

Я не відповідав. Чорні думки мигали менї перед очима. Я йшов посеред пустарів, де для овець за мало паші, а тут люди мусять жити, приковані на віки камяною конечністю...

— Дивно, що їм нїчого не зробили, бо то народ, знаєте, завзятий, збіджений і гнетений звідусїль... — говорив, дихаючи за мною. — А з жидами, то сказав би я, як із вошима на лобі... Кусають тебе, тай кусають, а ти драпаєш ся тай драпаєш... Бо ти непорадний, чоловіче, як останнїй дїд. Га, щож ! Пильнїйше черево, як голова, бо від нього йде розум...

Закінчив сентенциєю, підсьміхуючись гірко і йшов за мною, штильгукаючи і віддихаючи грудьми як міхом.

Ми перейшли так спорий кавалок і сходили в оселю, розложену чорними хатами над церквою.

Посеред будинків здибали ми невеличкого хлопчика. Йшов жваво, майже біг під гору, босо, в брудних штанцях і вистріпаній сорочинї. Капелюх тримав в обидвох руках.

— Ти що несеш, Івасю? — спитав його хлоп.

— Кукурузу...

— Лише в капелюсі?

— Вистане. Мене післав ґазда, бо дають за дармо. Я ледви діпхав ся. Змеле ся на снїданє тай з’їмо. Будьте здорові...

— Бідота! Як воно вміє собі радити!... — глянув за ним ґазда.

— І то всї так бідують? Усї?

— Га, га! Побачите, який буде натовп коло воза... — сьміяв ся і дихав храпливо.

Ми зійшли через воду на дорогу і станули перед церквою. Здалека долітав до моїх ух ярмарочний галас.

Перед дяківкою стояв драбинястий віз; докола тиснули ся люди і пхали одні через других. На возї вимахував якийсь хлоп руками, по боках війти гамували народ, що пхав ся. Товпа не слухала одначе війтівських пояснень, лише вила ся і спихала, як заїла муравляча черня. Хто сильнїйший, діставав ся скорше до воза понад плечі иньших, брав кілько міг і висував ся з сутолоки.

Жінки, підростки і дїди стояли на боці, чекаючи, доки їм на кінці не дістане ся що.

Я онїмів на часок і стояв довго, задивленнй в галасливу товпу. Перед очима мигали менї знайомі лиця «порядних» господарів, кілька-морґових загородників.

— Бійте ся Бога! Що тут робить ся? Тай ті прийшли тут жебрати?!

— А бачите!...

Побіч мене станув мій товариш.

— Треба йти — шепнув — бо не лишило би ся менї нїчого...

І, задихуючись, поволік ся поволи та вмішав ся в товпу.

З посеред гамору було чути деякі слова.

— Не пхайте ся !

— Менї вперед!

— Ти можеш собі купити! .

— Ади, жеріть, богачі! Бідному не дістанеть ся...

І стояла ворожо напроти себе та нужденна товпа. Один другого жер очима, а кождий витягав руку по лиху підмогу: ґазда, комірник і найбіднїйший дїд.

3.

Сонце спало над Бабину Гору і посувало ся великим колесом понад зимні долини заходу, коли я вийшов на першу поляну стрімкої збочі...

Я сїв на траві, перебігаючи одним поглядом кільканайцять-милевий простір. Схід і полудне заступили менї гори, окровавлені зорею заходу, неначе величезні, ржаві огнива, розпалені в огни і повязані в один ланцюх. За те на захід летить нестриманий зір, опираючись аж на західнім Бескидї.

В задолинках сїріють села, біліють церкви і Раба вєть ся круто долинами, видираючись на ширший простір ід півночи. Посуваючись за ним доходить зір гадкою до Висли і підвавельського городища.

Так недавно, як я покинув його... а вже так давно!

Я сидів на полянї, блукаючи поглядом по незмірній мозаїцї збіжа, де зелені пласти недоспілого вівса задержують найдовше око.

Наглий шелест і тріск галузя у прилїску понизше мене вирвали з задуми. З темної гущавини вийшли наперед сиваві воли, а за ними висунув ся посивілий хлоп.

— Щож вас тут під вечер принесло? — спитав, наближаючись до мене з простодушним усьміхом.

— Я вийшов поглядїти на доли... Гарний вид! — вказав я рукою.

— Гарний, бо гарний... але тут іще гарнїйший.

Показав на збіч і зітхнув тихо. Пусті вируби, з купами пнїв, почервонїлих від західної зорі, тягли ся далеко, оточуючи нагою постатю стрімкі збочі гір...

Я зітхнув за ним. Памятаю добре ті чорні смерекові лїси. Я лїтав тут малим хлопцем на гриби, лазив по деревах за вивірками або вичікував пастухів, що вертали з полян. Я знав цілий лїс на три милї докола. Які тут були смугляві смереки! Камінем не перекинув би. І те все десь пішло — в так недовгому часї!..

— Може підете висше, геть па верх? — спитав хлоп.

Я пішов із ним, не відповідаючи, каменистою дорогою, що вела веретїльницею під верх.

— Були тут лїси, були!.. — мовив хлоп, заганяючи воли — красні і грубі і високі... самісінькі смереки! Та щож?... Захотїлося ґрафови (шануючи ваш гонір) жидівського лайняка тай попродав до крихти. Злетїла ся жидівня, як мшиці, позакладала парові тартаки і почала з краю. Тутешнї люди кляли потихо і говорили голосно: Най рубають хоч до судного дня... Бо лїси, знаєте, були такі, що їх за три дни не перейшов. Але вони спровадили звідкись заволок, а ті як стали нищити все без пардону, то лишаюсь тільки те, що онде видно...

Вказав рукою на вбіч Обидівця, де звалені буки зеленїли ясно і виставали де-не-де сухими конарями старі перегнилі ялицї.

— Тільки лише остало ся... гей, багряний! — погоняв воли, підцьвігуючи батогом

— Жаль вам тих лісів?

— Ба! кому не був би жаль?

Ми йшли поволи, бо каміняста дорога підносила ся щораз стрімкійше. Довкола нас лежали купи перегнилих пнїв, посеред яких пнули ся трави ріжнобарвною зеленю.

— Спочиньмо! — сказав хлоп стаючи. — Вийдемо в час.

Ми посїдали на придорожних пеньках. Воли не добачуючи за собою погонича, зайшли в зруб і стали лакомо скубти вилеглу траву. Очи хлопа спочили на них із правдивою любвою.

— Най і вони перекусять, бо голодні — шепнув собі.

— А вільно вам пасти на зрубі?

Поглянув на мене здивований з якимось неспокоєм, бажаючи відгадати, що за гадку мав я в питаню.

— Як нїхто не бачить, то й нїхто не боронить — відповів.

Я кивнув головою на знак, що не бачу. Хлоп думав хвилинку, приглядав ся менї якийсь час, а вкінцї став говорити:

— Бо ви не знаєте, яка тут давнїйше була господарка. До лїса належали всї, як пан, так і ми. Кождий брав для себе, кілько хотїв, лише продавати не вільно було. Люди випасали воли по лїсї і брали за них річно по триста банок. На волах заробляв кождий, бо трави було богато і нїхто не боронив її. Люди не були також лакомі на дерево, бо мали його доволі. І ніхто не питав: чиє то? або: до кого то належить?.. бо гори стоять від початку сьвіта і лїси на них росли самі, нїхто їх не засївав... Було так усе і ще за моєї тямки так було. Аж нараз рознесло ся по селї, що ґраф продав лїси. З початку не хотїли вірити тому; врештї, як уже дізнали ся на певно, завзяли ся громади і кажуть: Не пустимо ґрафа до лїса!.. Сяк так, завзятє зросло і не позволили дворакам доїздити по сяги. Анї на бичівно не належить ся ґрафови з лїса, мовили. Тодї то, знаєте, ґраф постягав війтів і казав їм попідписувати ся на продажу. Попідписували ся, тільки один війт, порубський, не хотїв. А без одного підпису не міг продати. Тодї, знаєте, ґраф написав до цісаря і той прислав йому військо на поміч. Розкватирували ся по селї і казали, що не підуть, доки війт не підпише ся. Порубський утїк. Дігнали його вояки па Турбачу і застрілили. Тодї то доперва, знаєте, ґраф продав ліс, поробив кіпцї і повідзначував, доки його, а доки громадське. Дістало ся й громадам по одробинї лїса, та що в того, коли вони мають право до цілої спілки... Бо, знаєте, поляни пішли до поділу: одні ґрафови, другі хлопам.

Перестав і почав, шукати за пазухою люльки. Схилений слухав я мовчки сто разів уже чутого оповіданя.

— Так знаєте — кінчив набиваючи люльку — давнїйше було досить паші і можна було доробити ся на худобі; а нині мало котрий ґазда має воли, бо нема де пасти. На облогах ледве вівця потрафить що ускубнути. Ми думали, що як вирубають лїси, то будемо пасти по зрубах. А тут, знаєте, понаводили побережників і не пускають навіть на суниці. Зажерли ся страшно хлопи, як і в сорок шестім за моєї тямки — але щож... Двори стоять, як стояли, а в нас біда що раз більша...

Пакав дрібно з люльки, спльовував перед себе і глядїв на мене простодушно. Ми сидїли мовчки. Вітер гуляв докола нас високими хащами і колихав із шелестом розложисті малиняки. Воли пасли ся зрубом попри дорогу.

— Е, треба йти — відізвав ся хлоп — бо ще хто надійде не хотячи...

Витряс люльку до пенька, сховав за пазуху і пішов за волами, заганяючи їх ід дорозї.

— Жаль вам дуже трави, жаль... — мовив до них сердечно. — Добре, що хоч тілько ви урвали... То змарнить ся — вказав бичівком — зіпріє і зісохне, а не дадуть випасти...

— За те смеречки підростуть — завважав я.

— Хто того дожиє? Я, бо нї... гей, багряний, гей!

Мн зближали ся до верха.

— За прикладом панів ідуть хлопи — поясняв менї ґазда. Що лише хто має, то вирубує, нищить і продає... Алеж бо й не дивота, бо шельма біда допікає... Трудно здихати з голоду. Нема за що брати ся на переднівку, то беруть ся за лїс. Не один зрубає смереку, завезе на місце жидови і ще мусить його красно просити, по руках цілувати, аби схотів купити. Жид, знаєте, відпекуєть ся і дорожить ся, аж вкінцї купить за тілько, за кілько сам схоче. Скоро перегандлюють і хлопи свої лїси; скоро не остане анї на будову, анї на опал. Заждїть лишень рік, два...

Ми станули на версї. З округлої поляни, видної, відслонив ся величавий вид на позбавлені лїса Горцї.

— Ті всї зруби — поясняв менї хлоп — від Любоміра аж до Вільхівки, то посїлости ґрафа із Прислупа... А ті голі гори, що стоять перед нами, то ґрафа з Каменицї; а ті обшири на лїво, то мшанського пана... Гарні посїлости! нема що казати...

Кивав головою з переконанєм і заганяв батогом воли до кошари.

Я чекав на нього, поглядаючи на голі, пусті гори, що лежали докола мене...

—  Гарні посїлости! Нема що казати...

4.

Останнї відблиски червоної зорі впали на верх Турбача. Мій товариш замкнув воли в кошарі і ходив но полянї з очима вбитими в землю.

— Чого шукаєте ? — спптан я.

— Дивлю ся, чи були дики сеї ночи, бо повно сьвіжих рівцїв.

— І щож?

— А були псї віри!.. О, тут… Повнїсїнько слїдів...

Ходив, рушав бичівком землю і кляв по тихо. По довгій мандрівцї підійшов сумний до мене і еїв па траві.

— Що я маю жури з тою проклятою падлиною — жалував ся — то навіть виповісти не потрафлю... Зжерли мені ячмінь під лісом, бульбу перерили паскудно, що загребти не можна. А тепер прийшли на поляну і перевернули до дна. Чоловік хоронив і не пас, буде — кажу — крихта сїна, а тут вкосить (шануючи вас чесних) свинського відходу. Що менї наробили, ай що, на ті часи... Господи милосердний!

— Полюйте...

— Коли не вільно. Не знаєте, що ґраф ховає для себе дики?

Западав що раз чорнїйший сумрак. Пастухи зганяли з полян воли до кошар. Зруби маячіли долї, як жидівські цвинтарі. Ми сидїли довгий час тихо, нахмурені. З ростік повзли до нас звільна мрачні тїни.

— Але переночуйте в колибі, бо куди-ж підете? — сказав хлоп устаючи.

— Переночую.

— Треба приготувати дров на огонь.

Я пішов за ним до колиби, на другий конець поляни. Невдовзї настягав із прилїска сухих галузий та пеньків і розложив у колибі огнище. Ми сїли на порозї. За плечима тріскали в огни галузи, перед нами спокійна ніч і мрачні у віддали верхи. Холодний подув завівав до нас уриваний шум лїсних ростік, то якісь шепти і незрозумілі голоси. На Обидівци заяснїло велике огнище.

— Хто то там палить?

— Порубяни — відповів хлоп по намислї. — Певно вони... Так, так... Памятаєте ви? Е, певно не памятаєте, бо то вже кілька лїт...

— Що такого?

— Ті огнї по горбах... За моєї тямки давнїйше палили всюди по верхах смолові стовпи...

— На що?

— Бо казали, що пани зайдуть від Бабиної Гори і будуть усїх різати від краю... Народ лякав ся і ховав ся по лїсах і тодї то, знаєте, давали на знак одні другим огневі знаки... Гей! Були то часи, були…

— Тихо-но, хтось співає...

— Е, ая!

Скоро вітер притих трохи, долетїли до нас виразно слова:

«Поляна, поляна

Богатого пана —

Поляну скосили,

Пана задусили»...

Хлоп поглянув па мене цїкаво.

— То, знаєте, така звичайна иісояька... Ніхто її не укладає, сама родить ся, як той вітер, що віє по лїсі...

— Звичайна пісонька! Хто сказав би...

— Пастухи співають собі... Слухайте-но!

«Панове, панове

Будете панами —

Але не будете

Панувать над нами»…

Відголос грав і нїс у нескінчену віддаль переймлену мельодию зі шелестом букових листків.

— То правда, хоч воно й пісенька... — подумав хлоп. — Що скажете?... Зовсїм забув я! — зірвав ся на ноги. — Треба вкинути бульбу, бо огонь загасне...

Невдовзї сидїли ми в колибі на жердцї, витягаючи з ватри пригорені бараболї і виїдаючи їх смачно із солею.

По вечері полягали ми на сїнї, принесенім із копицї і понакривали плащами грішні тїла. Сон не приходив одначе. Думки лїтали кождому в голові, яв у божевіллю.

— Не можна заснути! — підіймав голову мій товариш.

— Не можна.

— Балакаймо що!

— Балакайте.

Подумав хвилину, опісля почав:

—  Як небіжка мамуня вмерла, то вже буде тому... Кількож буде?... Коло сорок лїт... А як я оженив ся, то буде... Кількож буде?... Може трийцять пять лїт, або й більше... То, знаєте, за цїлий той час нема нє одного дня, аби я сказав собі: Слава Тобі Боже!... Лише безнастанно бють филї об чоловіка, одна за одною, без перестанку, як не се, то те, а все мусить щось гризти...

— Кождий має свойого моля... — сказав я, спозираючи на головню, що догарала.

— Найбільше жури, то мав я з бабою... Бо то хоре було все і до нїчого... Де не обернеш ся, то вона вже стогне. Що я перейшов з нею, паноньку, то не списав би на воловій скірі. До нинї маю таку журу. Все поза уха торкоче менї і йойчить, а сама снуєть ся коло печі. Вже нераз казав я собі: Чи мене Бог милосерний покарав, чи що?... Та щож, мізерний чоловіче, порадиш проти божої волї? Який костур узяв ти — таким підпирай ся...

— А вже-ж! — потвердив я з поважаня для „незміримої божої волї“.

— Не досить одної біди — говорив дальше хлоп — то ще й друга причіпила ся... Правували мене брат і сестра за свою пайку... Вибрали перше, за житя небіженьки, що лише хотїли, а потім кажуть, що їм належить ся сплата... А я їм кажу: як належить ся вам, то правуймо ся! І тягло ся те право тай тягло щось десять лїт... Що прийшов вирок на мене, то рекурсом звалили його — і так усе. Аж врешті вони переперли своє і наклали менї стілько коштів, що я мусїв знов сплачувати їх десять лїт. Що я витерпів біди за той цїлий час, то анї виповісти не потрафлю. Таке то житє наше любе!... Що чоловік нераз скаже собі: Лїпше бути парубком у остатнього ґазди, як найпершим ґаздою в селії… Бо парубок як зробить свою роботу, то вже нїчим не журить ся і може спокійно стати — а ґазда мусить ломати собі голову і днями і ночами, звідки взяти на се, або на те... Скоро менї Господь нагодив дїти...

— Кількож їх маєте ? — спитав я сонний. Головня вже догасла. Повіки зсунули ся самі.

— Кілько їх маю? Питаєте... Та зараз їх тут порахуємо... Найстарший Йосиф із другим Вавром поїхали до Пешту. Але ще нічого не надіслали. Коби хоч відживити ся могли!... То два. Крім них є ще кількоро в хатї. Івасеви буде вже коло шіснайцять лїт, або хто знає? Гладкий хлопак і до річи. Зофійка заступить уже в дечім матїр. Сенько потрафить уже пасти... Но, а ті дрібні. — Чекайтеж... Кілько їх є?... Катруся... Рейця... Андрусь...

Решти імен я не дочув. Вохке сїно одурило мене і зморив тяжкий сон.

5.

Вже був добрий ранок і сонце стануло над Пєнїнами, як я почав сходити зрубом у ростоки. Тернисті ожини і малиняки гамували менї дорогу. Сухі, високі травища обмотували ноги. Я розсував їх руками, плинучи хвилясто, як лис по степових бурянах.

З під ніг висунеть ся деколи хоростїль і як миш тихенько зашелестить по траві, то знов пробуджена серна вискочить із хмизя, погляне довкола боязливо і в кількох високих скоках зникне з перед моїх очий.

Довго йшов я так зриваючи в ходї лїсні цьвіти та отрясаючи з бадиля перестиглі малини. Вкінці трафив я на стежку, витоптану диками і стратовану ратицями так, як би перегнав туди що найменьше сто пар волів. Що дня перед сходом і по заході сонця ножна їх тут здибати, як ідуть на жир до села і вертають — один по другім...

Я приспішив хід і станув в недовзї па камінистій дорозї, що вела спадисто в долину рівнобіжно з шепітливою ростокою.

Йдучи звільна, зривав я малини, що звисали над дорогою. Нараз почув я з близька гавкіт пса і рівночасно слова:

— Борух! Ходи сюди! Розумієш?

Мала собачка прибігла до мене, заскомлїла радісно і одних скоком випередила мене на кільканайцять кроків, лягаючи пестливо при ногах свойого пана.

Той «пан» сидів на вохкій мураві побіч дороги і глядїв уперто під ноги.

По зближеню добачив я невеличке жерело, що прикувало його очи. Скоро я станув перед ним, піднїс їх на мене — і я увидїв дві маленькі зеленковаті іскорки в засушенім лицї, поміщені в заглубинах під бронзовим, блискучим чолом.

— З далека? — спитав.

— З верхів...

— Сїдайте.

Запрошував мене чемно, як у своїм домі, вказуючи рукою на зелений муріг. Я сїв без намислу. Собака підсунула ся до мене а радісним скомлїнєм.

— Собака, знаєте, пізнає від разу чоловіка — говорив, впиваючи в мене проникливі очи. — Доброму рада, злого не терпить. У людий не так...

— Не довіряють собі ?

— А не довіряють...

— Куди ви вибрали ся ? — спитав я.

Надумував ся, що має відповісти.

— А щож, нікуди — відворкнув по хвили. — Так посиджу, подумаю... Робити нема що...

— А з чогож жиєте?

Глянув на мене здивований.

— З того, що трафить ся... — шепнув. — От зьвірина жиє по лїсах, тай вижиє... Не журю ся, бо не маю чим.

— Ґрунту не маєте?

— Що менї з нього? Тільки з нього, що й без нього...

— Якже-ж?...

— А ніяк!

Я глядів на нього здивований. Просверлював мене очима, моргаючи нервово. В кутиках затиснених варґ причаював ся розумний усьміх, зроджений з тихої резиґнациї.

— Весною є суниці і афини — поясняв менї звільна — лїтом знов малину, а під осінь ожини і буква. При тій обжене ся чоловік від біди... Тільки зима гірша. Поки були омелюхи, то їло ся...

— Тепер нема?

— Не прилїтають. Не видно їх уже три зимі.

— І так живете...

— А жию, доки тільки зможу їсти, або доки щось найду... Декому навкучуєть ся таке житє, як от професорови з Любатра...

— Щож то за один?

— Та професор, такий знаєте, що то дїтвач учить...

— Еге!

— Він прийшов до села, як звичайно бідний старець. Громада очивидно приймала його. Буде, кажуть, в зимі дїтвача під¬учувати та пап валяєть ся з божою волею...

— І валяеть ся?

— А вжеж. Зимою, доки вчить, годують його, знаєте, по черзі, від кождого нумера. Що лишить ся їм із їди, приносять йому в горшках і так прогодовуєть ся. А в літі ніхто на дбає про нього, бо дїтвача пасе, не треба його.

— Платнї не дістає?

— Звідки, коли його не треба... Жиє суницями, чим зможе; грибів назбирає в лїсі, букви, мурашок... Але кривдує собі. Ми зійшли ся на зрубі, то оповідав, що біда коло нього...

— О, вірю !

— Але біди такої нема, не вірте. Лише то, знаєте, не привикле, тому й прикро йому... Він сходив кавалок сьвіта — додав по часї — був за морем і всюди. Кажуть, що говорить семи мовами, але я в те не вірю.

— І трафив тут на своє нещастє...

— Я думаю — перервав — що нема анї щастя анї нещастя...

— Лише?

— Лише є якісь планети злі і добрі. Але злих більше... мусить бути більше...

— Чому?

— Бо людища жалують ся, а то не добра признака...

Присунув ся до мене і став горячково говорити. Очи блищали йому, як дві краплинї на сонцї.

— Троякі бувають злі планети, троякі... Одні ходять по небі, другі землею, а третї по людях... Ті найгірші, що ходять по лю¬дях... Вірте менї!

— Ей, плетете...

— Я вам плету? — затряс ся нервово. — Погляньте! — вказав на жерело, що било в гору. — Ся вода була колись ген горі, над дорогою і плила з боку. Тепер зійшла тут долі, як бачите, і бє простїсенько до гори... Знаєте, чому тут зійшла? Знаєте?

— Ну?

— Бо прийшла на неї планета... Сьмійте ся, а я вам кажу, що так.

Настала мовчанка. Він звернув з любовю очи в воду, а опісля покивував головою, як би жалував її.

— Мусїло їй щось стати ся, мусїло... — шептав тихо. — Або наплював їй хто в очи, або що, що розгнівала ся і втїкла в долину... Вірте менї — додав голосно — що й вода має таке саме чуте, як чоловік, або й дерево. Скалічте смереку, то заплаче па вас смоляними слезами, або й усхне зовсім...

— Алеж то що иньше!

— Те саме, пане, те саме.

— Та ваша планета... гм... якаж вона?

— Моя планета... моя планета! — повторив, а очи зайшла йому мракою. — Яка вона?... Коби то я міг знати! Нїхто з нас не знав, чи зла, чи добра... Нїхто не знає.

Не зрозумів видно питаня. Я мовчав одначе, шануючи його ориґінальний сьвітогляд і приглядав ся йому, коли похилив голову задуманий, а малі очи затопив у бючів жерелї.

— Часто буваєте тут ? — спитав я.

— Майже що дня. Тягне мене, знаєте, те жерело...

Коли піднїс голову, я достеріг нараз дивну подобу його очий до сьвітляних бульок, що творили ся на бючім жерелї.

— Але, але! Напийте ся тої води — просив — не маю нічого иньшого... Сьмієте ся — додав поважно — а я вам кажу, що та вода має двояке добро: як хто ситий, то будить у ньому апетит... а як хто голодний, то відхочуєть ся йому їсти. Того першого я не пробував іще; за те — друге пробую що дня...

— То ваша планета... 

— Не тут вона сидить — воркнув. — Не тут!... Куди я піду, там вона зі мною. Ходи Борух, ходи! Оставайте здорові.

Поволік ся в гору у зруб... Нетерплива собака випередила його і впала в високу траву шукати якої поживи.

А я сидїв довго при жерелї, роздумуючи над «планетами» тих людий...

Переклав Володимир Гнатюк