Посестри. Часопис №113 / Мадам. Уривок

Колись, ото були часи!

Багато років мене не полишало враження, ніби я народився занадто пізно. Цікаві часи, надзвичайні події, феноменальні особистості – все це, на мій погляд, належало до минулого і закінчилось назавжди.

У період мого раннього дитинства, у добу п’ятдесятих, великими епохами для мене правили насамперед часи нещодавньої війни, а на додаток тридцяті роки, що їм передували. Перші з них прийшли до мене як епоха героїчної, навіть титанічної боротьби, що вирішувала долю світу, а другі – як золотий вік свободи та безтурботності, коли світ, мовби підсвічений ніжним світлом західного сонця, купався у задоволеннях та невинних безумствах.

Пізніше, десь від початку шістдесятих, ще однією великою епохою для мене, на диво, став нещодавно минулий період сталінізму[1], який я ще застав, але був замалий, аби свідомо звідати його зловісну потугу. Звичайно, я чудово зрозумів, що – як і війна – то був жахний період колективного божевілля, деградації та злочинів, та саме через ці доведені до крайнощів вади він і набув унікального й дивовижного вигляду. Я шкодував, що заледве його торкнувся і не спромігся зануритись, приречений до перспективи дитячого возика у кімнаті міської квартири або дачі. Від диких оргій і вбивств, вчинених тодішньою владою, від шаленого і нестримного трансу, що в нього впадали тисячі людей, від усього того ґвалту, белькоту і маячіння на яву до мене доходило лише далеке відлуння із незбагненним мені сенсом.

Відчуття, що я запізнився, давалося взнаки в найбільш різноманітних контекстах і вимірах. Воно не обмежувалось лише історичною сферою, проявляючись і на ділянках значно меншого, навіть мізерного масштабу.

От я починаю навчатися фортепіанної гри. Моя учителька – літня, вишукана пані з поміщицької родини, що у двадцяті студіювала піаніно у Парижі, Лондоні та Відні. І з першого ж уроку доводиться вислуховувати, як колись усе було чудово, а тепер нездало – які були таланти, які віртуози, як швидко осягали музику і як вміли нею насолоджуватись.

– Справжнє диво природи, втілення досконалості, істинний образ Божий – це Бах, Бетховен, Шуберт, а насамперед Моцарт, що день його появи на світ слід шанувати нарівні з Різдвом Христовим![2] Запам’ятай: двадцять сьомого січня тисяча сімсот п’ятдесят шостого року. Тепер уже немає таких геніїв. Тепер узагалі музика... Ет, що тут скажеш! Ніщо, пустеля і мара!

Або інший приклад. Я зацікавився шахами. Задля розвитку своїх навичок по кількох роках самостійної практики записався до клубу. Тренер, довоєнний інтелігент, що дедалі глибше опускався на дно чарчини, розбирає з нами – нечисленною групою юних адептів – різноманітні дебюти і завершення, показуючи «як грається» та чи та партія. Часто-густо після якогось ходу він раптом перериває демонстрацію і запитує:

– Знаєте, хто придумав цей хід? Хто першим отак зіграв?

Природно, ніхто не знає, а нашому тренерові нічого іншого й не треба. Починається відступ з так званою загальноосвітньою метою:

– Капабланка. У 1925 році на турнірі в Лондоні. Сподіваюся, ви знаєте, хто такий Капабланка.

– Ну... майстер, – белькотить хтось із нас.

– Майстер! – насміхається з цієї жалюгідної відповіді наш тренер. – Я також майстер. Це був АРХІ-майстер! Геній! Один із найбільших шахістів, яких носила земля. Віртуоз позиційної гри! Тепер уже немає таких шахістів. Немає таких турнірів. Та й узагалі, шахи зійшли на пси.

– Ну а Ботвинник, Петросян, Таль? – намагається хтось заперечити, називаючи славетних у той час радянських гросмейстерів.

На обличчі нашого викладача з’являється гримаса невимовного несхвалення, після чого він поринає у похмурі думи.

– Ні, ні, – нарешті промовляє він із неприязню на межі огиди, – це не те! Це не має нічого спільного з тим, як колись грали в шахи і якими були шахісти. Ласкер, Альохін, Реті… О, то були гіганти, титани, наділені правдивою іскрою Божою. Примхливі, спонтанні, повні польоту, дотепні. Люди епохи Відродження! А шахи були воістину королівською грою! А тепер... Ет, не варто й казати! Змагання завідних[О1]  роботів.

І ще одна царина: гори, альпінізм. Мені близько тринадцяти, й один із друзів батьків, альпініст старої формації, бере мене з собою в Татри, на справжнє сходження. Я вже бував у Закопаному, але мій туристичний досвід обмежувався проживанням у затишних приватних пансіонатах та прогулянками стежками для «цепрів»[3] по долинах і гірських галявинах. Цього ж разу я мав жити на справжній базі і сходити на справжні гори. І ми з моїм досвідченим провідником справді опиняємось у самісінькому серці Татр, в одному з легендарних центрів ПTKТ[4]. Ми чудово виспались: у заздалегідь зарезервованому – що засвідчувала відповідна квитанція – двоспальному номері. Не так добре було з їжею: доводилось вистоювати в довжезній стрічці черги. Те ж саме повторювалось при намаганні скористатись сантехнічними зручностями.

Та от ми подолали всі ці перешкоди та прикрості й рушили в дорогу – на зустріч з міфічними просторами та величчю мовчазних гірських масивів. Проте бажану тишу і пустку щоразу порушують галасливі і розбурхані шкільні екскурсії, а споглядання безодні, що відкривається з гірських вершин – співи та заклики організованих туристичних груп, що пензлюють «Стежиною Леніна»[5]. І мій суворий наставник – у старому темно-зеленому дощовику, коричневих штанцях з товстого вельвету, що сягають трохи нижче колін і там прихоплені спеціальними ремінцями, щільно облягаючих ікри повстяних картатих шкарпетках і ношених, але добре збережених французьких вібрамах[6], картинно всідається на тлі скелі, аби зронити гіркі слова:

– Більше немає гір! Немає альпінізму! Навіть це закінчилося! Не можна й кроку ступити, щоб не натрапити на цих клятих мурах. Масовий туризм! Де таке видано! Цілковито без сенсу. Розумієш, коли я ходив у гори, ще до війни, все виглядало інакше. Приїжджаєш; із вокзалу насамперед ідеш на закупи: крупи, макарони, бекон, чай, цукор, цибуля. Жодних витребеньок, зате дешево і сердито. Потім: до Розтоки або Морського Ока. Пішки або автобусом, але не даком[7], а таким невеличким, приватним, відкритим авто, що рушає, коли захоче власник або коли вщерть заповниться. На базі Розтоки родинна атмосфера. А, головне, порожньо. Не більше п’ятнадцяти людей. Із цієї бази й здійснювалися сходження, бувало й кількаденні. Спали в куренях, а вище – в колибах... Бо ж задля чого все це? Задля самотності й тиші. Лишитись сам-на-сам зі стихією і власними думками. Ти сам один, як перша людина у світі. На межі землі і небес. З головою у блакиті. В космосі! Над цивілізацією. Тепер годі таке відчути, принаймні тут і зараз, у цьому натовпі балакучих цепрів, екскурсантів та провідників. Це така пародія і балаган, аж серце крається.

Такого штибу звинувачення жалюгідної сучасності та ностальгічні зітхання за яскравим минулим були щоденним хлібом для моїх вух протягом багатьох років. Тож я геть не здивувався, коли у свої чотирнадцять знову почув варіації на ту ж тему за гімназійною партою. Цього разу це були гімни на честь колишніх випускників.

Проводячи урок, викладачі полюбляли відхилитись від теми й побазікати про своїх колишніх учнів та пов’язані з ними події. Перші завжди були надзвичайно яскравими особистостями, а другі – просто-таки фантастичними. Однак помилився б той, хто був вирішив, ніби оті спогади мали природу напутливих казочок про сумлінних учнів або чудесно змінених нероб. Аж ніяк. Надзвичайні герої тих спогадів були ген як далеко від ангельської солодкості. Їхня унікальність зумовлювалася геть не найпершими у наборі сумлінного учня якостями. Вони випромінювали сміливість і незалежність, зазвичай були неслухами, ба навіть бунтівниками, мали загострене почуття власної гідності й порушували усі мислимі правила.

Неприборкані, гордовиті, вони торували власний шлях у житті. До всього, кожен був наділений якимсь особливим талантом. Неймовірною пам’яттю, прекрасним голосом, блискучим інтелектом. Коли я слухав оті історії, годі було повірити, що вони правдиві. Тим паче, що вчитель, наводячи приклади якихось геть нечуваних або й скандальних витівок своїх вихованців, не лише їх не засуджував, але впадав у своєрідну сентиментальність, приправлену дещицею пихи, адже це саме йому потрафило спізнати таку надмірність.

Звичайно, всі ці на позір іконоборчі, а іноді навіть деморалізуючі оповідки містили значно менш привабливі для нас мораль або підтекст. Прихований зміст цих повних ексцентричних і пікантних подробиць історій зводився до попередження: те, що таке відбувалось, не означає, що його можна повторити, тим більше, у цьому класі. Ті індивіди були непересічними, єдиними у своєму роді. Тепер таких уже немає. Вас це не стосується. Тож затямте, не намагайтеся їх наслідувати! Для вас це погано закінчиться!

Хоча я не лише знав цей штиб мислення, а й звик до нього, в цьому разі, однак, змиритись із ним не міг. Те, що колись світ був значно більш цікавим, бурхливим і багатим, сумнівів не викликало. Що музиканти і митці взагалі тоді були кращими – також охоче вірилось. Я погоджувався, хоча й не беззастережно, що раніше сходження в гори було більш шляхетним, а королівська шахова гра провадилась неперевершеними майстрами. Але школа? Того, що в минулому були кращими навіть звичайні школярі, я відмовлявся прийняти.

«Неможливо, – думав я, – що сірість і посередність довкіл мене нездоланні й не існує жодного шляху змін. Врешті-решт, у цьому разі розвиток подій залежить і від мене. Я можу вплинути на реальність. Можу її творити. А отже – слід діяти, негайно. Нехай знову почне щось відбуватися, нехай повернуться старі часи і славетні герої, втілені в нових постатях!»