Посестри. Часопис №35 / Автобіографія
Мій батько Семен та матір Оксана повмирали, та ще мої сестри — Марія (старша від мене на два роки) та Параска, й мої братики — Юрко та Володимир. Від мачухи живуть тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга з Гамораків, умерла на початку року 1914 й оставила мені троє хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила й Юрка, гімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Се минуле й теперішнє моєї родини в числах.
* * *
Я вже дитиною знав із розмов моїх батьків, що маю йти до школи. Мій батько, як заможний мужик, жив близько з місцевим поміщиком Йосифом Теодоровичем. Се був на свій час гарний чоловік, приятель селян, учасник повстання Ґарібальді та польського року 1863-го. Він і намовив батька давати найстаршого сина до школи. Підставою було те, що хлопець дуже добре „бравси очинашу“. З тими „очинашами“ був для мене й сестри Марії великий клопіт. Мати по буднях тяжко працювала, і коли ми ввечері пригонили товарі з поля, то зараз засипляли, і нас не могли добудитися до вечері, а вже говорити вечірні молитви під проводом матери не було сили нас примусити. І моя бідна мамо знайшла на це таку раду. Кожної неділі перед вечером проводила нам сім предовгих молитов, щоби стало до другої неділі. Клячати було тяжко, і по довгих торгах мати позволила нам брати під коліна кожушанку. По молитвах ми діставали нагороду — або книшиків або букату[1] цукру. На вигоні ми бавилися з дітьми до ночи. Такий був клопіт із богом та далеко гірше з чортом. У нас було багато наймитів, старших і менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все те, що вони просили. Зате розказували багато казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці, а де сиділи правдиві чорти.
„Ти лиш прикиньси, що спиш, та чикай так, аж твоя мама буде йти спати, то напевне побачиш, як вона в мисочках лагодит чортам несоленої страви“.
Своєю дорогою, я ніколи не міг дочекатися, щоб моя мама йшла спати, бо все скоріше засипляв і не бачив нічого. До своєї матери я мав жаль, що вона опікується такою поганю, і трохи не розумів її побожности, від якої мені так боліли коліна. Та найгірше було, як мій тато спровадив до стодоли киратову молотілку. Тоді в стодолі наплодилося така сила чортів, що вночі прохожі далеко обходили наше подвір’я. Мені, малому, стало так тісно, що я навіть удень не мав місця до забави, бо всюди кишіло від дідьків та відьом.
Врешті, я плакав і зважився мамі сказати, щоб не кормила ночами чортів, бо вже з ляку не можу показатися на двір. Мати розповіла все це батькові, він мене розпитав про все й ганьбив наймитів, що „так дитину страшіют“. Я і в сільській школі, як там мене дали на науку, находив багато чортяк, і моя мама ходила до вчителя та просила, щоби він своїм учням роз’яснив, що в школі ніякої нечистої сили нема.
Вже може яких десять літ пізніше ми оба з Мартовичем їхали до двірця в Залучу, щоби залізницею дібратися до Коломиї, де ми вчилися в гімназії. Нас відвозив Проць, наймит, уже старший. Був вечір, і Мартович, як усе, почав шукати теми до веселої розмови. Процеві розказував, що мій батько, який цілком певно мав приятеля — чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені послуговував та помагав учитися та вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру й заняття малого чортика через цілий день і ніч. Весело було з Мартовичем, як усе, та так ми під’їхали до Прута вже ніччю, щоби переїхати брід. Та тут Проць заявив нам рішуче, що як ми оба перед ним не перехрестимося, і то три рази, то він не поїде у воду. Мартович ревів з радости, і ми мусили хреститися. То вже всі наші товариші в Коломиї знали на свою радість, як ми переходили Прут.
Із сільської школи в Русові я перейшов до виділової школи в Снятині, який від Русова віддалений на 8 кілометрів. Тут уже я почув велику погорду для мене і для всього селянського від учителів.
Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били. Скінчивши в Снятині 4-виділову, я по феріях поїхав із моїм батьком до Коломийської гімназії здавати вступний іспит. Моя мама потихо, щоби батько не чув, намовляла мене, щоби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому. Жалую й тепер, що матери не послухав. У великій залі першої класи польської гімназії в Коломиї ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися. Як же ж учитель німецької мови сказав мені: „idź „mudiu" swinie paśc“[2], то ціла класа зареготала, а професор натуральної історії — Вайґель — бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував класі пояс мойого голого тіла. Класа ревла з утіхи, я вийшов зараз із класи й пішов на свою квартирю. Під плотом моєї квартири сиділа сліпа жебрачка — Павлина, вона там жебрала цілий день, а вночі моя господиня приймала її на ніч до кухні, і я лише їй одній розповів свій смуток, і вона, щоби мене розрадити, дала мені з торби яблучка та ще кілька дрібних монет на цукерки.
Вечером вона в кухні розповіла моїй господині, що мене в школі спіткало, і зараз написали до мого батька, щоби приїздив, а батько, як приїхав, то скаржив учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння. Видко, що сукно того одіння не було першого сорту, бо я не міг стерпіти запаху того сукна й дуже високо носив голову. Як я появився переодітий уже в класі, то ураган насміхів стрінув мене, так що я ледве дійшов до послідньої лавки. До того часу й відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що, я був-би иншим чоловіком, якби той встид мене не отруїв.
Від баби Павлини я довідався, що десь коло нас близько мешкає молода швачка, яка ані в бога не вірує, ані панів не признає, лиш хоче, щоби всі люди були однакові.
Я, дійсно, вислідив мешкання тої страшної швачки, пізнав її й таки трохи боявся: це була т. Павлик, сестра Михайла Павлика, знана зі скандальних процесів у 80-х роках минулого століття для австрійського правосуддя[3].
Мені кілька місяців помагав учитися Іван Плешкан, старший гімназист із сусіднього села. Він дав мені читати Квітчину „Марусю“; тієї „Марусі“, крім перших кількох карток, я й дотепер не читав, хоча тоді дістав за непрочитання книжки доброго ляпаса. Аж у 3 класі перечитав я повість Мирного та Білика — „Хіба ревуть воли, як ясла повні“. В 2 класі тато умістив мене на квартирі в якогось Гомаша. З своїми господарями я сидів у кухні, а дальші дві кімнати замешкували якісь панночки. Я їм приносив пиво та горілку, а вони давали мені цукерки; а як по піврокові відвідав мене вже згаданий Теодорович, то в цій хвилі забрав мене до свого готелю, а господиню Гомашеву дуже ганьбив. Я аж геть пізніше дізнався, що мешкав у тайнім домі розпусти. Та все-таки ті нещасні дівчата були ласкаві на мене, далеко більше ласкаві, як усі вчителі.
Ще в нижчій гімназії я ближче зійшовся з Лесем Мартовичем та Львом Бачинським. Мартович був надзвичайно здібний. Вже в 4 класі гімназії писав поезії проти вчителів і проти бога, повні злоби й насмішки. Знов Л. Бачинський був спокійніший і серйозний, і всі його слова докладно відповідали його вчинкам. Він і тепер, як провідник політичної партії, лишився такий самий і належав до найкращих промовців серед галичан.
З ними я, як менше здібний, товаришував і належав до тайного кружка учнів, які збиралися по передмістях, щоби разом читати реферати та складати гроші на нові книжки та часописи. Бібліотека цього кружка складалася з 400 томів, в більшості українських, а то були й польські й російські. В 4 класі ми на спільні гроші спровадили два величезні томи писань Гліба Успенського по-російськи. Не знаю, чи хто з моїх товаришів перечитав Успенського, але я через два роки з ним не розлучався і, хоч дуже тяжко було зрозуміти жаргон його „Растиряевой улицы“, то все я його перечитав, і він мав на мене в гімназії найбільший вплив.
Гімназія, крім формального навчання й ворожого відношення до нас, українців, учнів, нічого нам не давала.
Ми усунулися в своє таємне товариство, а як уже трохи підготовилися, то щонеділі й свята виходили читати відчити по читальнях або нові читальні закладати. Наслідком цієї читальняної діяльности було те, що мене разом з багатьома иншими прогнали з Коломийської гімназії, і я вже в 7 класі був у Дрогобичі. Директором цієї гімназії був звісний український діяч 80-х років минулого століття, Александер Борковський. Він заходив часто до нас із Мартовичем на квартирю і, бачивши, крім писань Франка та Драгоманова, ще цілу заграничну соціялістичну пресу, диспутував із нами, стараючись вибити нам із голови соціалістичні ідеї.
Мати мойого товариша з гімназії, п. Гіберманова, розповідала мені багато про Івана Франка. Між иншим говорила, що такої великої голови в Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціялізм, якому він пішов на службу. Тоді Франко перебував із своєю сем’єю в селі Нагуєвичах, під Дрогобичем. Перший раз я його зобачив із великою кобелею під пахою на ринку, в Дрогобичі. Кілька днів пізніш я пішов до Нагуєвич.
І від пастухів довідався, що „Ясьо ловить у потоці рибу“. Я з берега запрезентував себі, і він просив мене носити за ним кошиль із рибою. Він вихапував рибу руками без ніяких приладів, а як наловив повний кошіль, то виліз із води, і ми пішли до хати, великої білої хатини дуже гарнім положенню, з просторими господарськими будинками. На вечерю ми тої риби багато з’їли, по вечері він бавив діти й робив коректу своєї збірки оповідань „В поті чола“. Так я перший раз видів і зазнайомився з Іваном Франком, з яким удержував ціле життя найдружніші взаємини і якого, може єдиного з українських великих письменників, найбільше любив.
Року 1892-го я зложив у Дрогобичі іспит зрілости й цього ж року восени виїхав до Кракова вчитися медицини. З тою моєю медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки не любив, я вже ніяк не міг мордувати хорих своїм обстукуванням та обшукуванням.
Тут я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюриху, обоє високоосвічені, і я від них користувався широким европеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив. В Кракові я заприятелював також із нашим поетом, Богданом Лепким, — це чи не найніжніший чоловік, якого я в життю стрічав.
З польських письменників і поетів я найближче жив із Станіславом Пшибишевським і Владиславом Орканом. З Виспянським, Каспровичем, з Тетмаєрами я був добре знайомий і сходився з ними в редакції „Życia“. Крім того, брав я живу участь у діяльності польської партії соціалістичної і зійшовся близько з Іґнацим Дашинським.
З Кракова по невдалій медицині вернув я до Русова й проживаю тут дотепер.
Від 1904 року, коли то я оженився з донькою мого приятеля, Кирила Гаморака, мешкав я в мого тестя в Стецевій аж до 1910 року.
Від 1908-го до 1918 року був я послом до австрійського парламенту, де не виголошував ніяких промов, бо мови парламентарні моїх клубових товаришів за малими виїмками були такі скандальні, що я волів мовчати і встидатися лише за своїх, коли б не за себе самого.
Два рази я був на Україні. Перший раз 1903 року в Полтаві, на святі Котляревського, де зазнайомився з молодими письменниками. Другий раз був у Київі на початку 1919 року, за Директорії. Не знаю чому, та тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближчі, як галичани.
* * *
Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник.
На університеті пропадали мої дрібні нариси по українських редакціях у Галичині. Аж 1899 року Вячеслав Будзиновський (від селянської радикальної (народницької) партії) перший раз надрукував кілька моїх дрібничок у часописі „Праця". Решту читачі знають.
Товариш Іван Лизанівський мусить вибачити, що своєю біографією не можу зацікавити читачів на Україні й що ця біографія далі чи не більша, як усі мої писання разом.
Я народився 14 травня 1871 року й дотепер дуже мало написав, а якщо Лизанівський притисне мене до муру, то я ще другим разом і про це напишу.
Василь Стефаник
Русів, 9 лютого 1926 року.
