Посестри. Часопис №34 / з посмертної подорожі
посмертна подорож має хвилеву природу
і запах трав, пам’яток, відкритих в блиску
давно згаслих очей, садів. хто нагадає
мені тебе, той загине – його спалить майво
виплавленого металу,
спопелить жаль
тихо. далеко. я шукав тебе
на замерзлих околицях минулого року, в парках,
що дрижали утробними прихованими пасмами,
я не знайшов, розумієш? – говорить
і світить. випари. передслів’я,
що дає? розпорошений в заметілі
образ: повернуся, напишу,
відгукнуся.
а це неправда.
неправда – говорить і плаче
але вже немає.
вже немає
коли хочеш побачити янгола, прямуй до місць,
в яких померло багато людей одразу.
коли хочеш побачити померлих,
зачекай.
залишся. може з’являться
може приїдуть на санях,
усі в снігу, в латуні,
в плащах з електричних риб,
а може ніколи не прийдуть,
не повернуться
навіщо повертатися тому, хто вже вирушив,
кого прийняла земля, пожер вогонь
і не жалить його інструменту
не торкаються ні роки, ні дрібниці,
і біль не шукає у ньому чолового місця
навіщо? померлі надто близько,
щоби повертатися – це не ми їх,
а вони все ще бачать, як і вчора.
саме так: занурених у марнотратство,
засівання сіллю, невтомних
ми не бачимо померлих, лиш їхні сукні,
які ще димлять від вітру й свічок,
врочистий одяг
ми творимо померлих, наш мозок це робить
у своїй переносній печері
і вони постають
багато – з погордою понад джерелом метилу,
і багато задуманих, наче писали казку
чи копали яму, бо ж в інший спосіб
вони не вміють говорити:
я змарнував життя
багато було шаманів, які переносили острови,
загубленців, які майстрували в часи ураганів,
демонів
багато дивилися на жар,
на тривогу
хоча б і він. отой, який так легко
зійшов до підвалу. йду повіситися – прошепотів
і повісився. спалах судового фотографа
блищав, наче там у підвалі
пересипали потім срібло,
таляри
(потім дозріли помідори, минуло літо,
наші футболісти привезли з барселони срібні медалі,
а грали так, що трава під ними горіла)
чи водій, якого по десяти роках
витягли з озера – десять років їзди під водою
подумай – без заправки, акумулятора,
з рукою на ручці перемикання передач
(у ній також автомобіль, маленьке авто
кольору меду, бурштину)
чи він.
про нього не розповідають досьє, каталоги,
що описують коливання хвиль, іскріння пляжів
у сутінках, напої. зовнішній
пасажир. тихий гість
під помостом – померлий
що спочиває в багажному відділі.
(середньо двоє/троє померлих
на рейс)
чи старі жінки у вікнах притулку,
які розплескують землю, готуються.
(квіти, коли зійдуть, можуть їх не застати,
поки прийде голландія,
мають свої справи)
чи ця дівчинка,
яка прожила десять хвилин і ряди лікарняних ламп
вибухнули над нею, як грона нічних птахів на магістралях
(чи її матір – всі матері світу,
які ховали дітей, коли з грудей
ще текло для них молоко, адже природа теж плаче,
теж пам’ятає)
це найжорстокіший різновид молока,
сльоза посмертної подорожі,
пранці бога
чи ті, яких не розбудив
раптовий удар струмом в електродах,
назви хмар і янголів,
паливо
чи це окрик,
коли згортався безмір:
привіт! гинемо!
чи те,
що снилося
що тобі снилося,
дитино?
мені снилося тієї ночі, що старий бог помер
і розмаїті янголи проводили його
до могили, до сну
в ґалереї бога
і йшла марія трояндова з трояндового саду
і йшла марія газова, газового гніву сповнена
і він, цей блідий відцвяшенець із голгофи,
він також
але вже немає.
вже немає
і це напевно. вдягається шолом
увесь у волошках, що встеляли траву.
це напевно, що губиться
певна посмертна подорож – це все,
що поділене порівно поміж нас і померлих
ця мить неповторна, коли вже відчутно,
проте ще нічого невідомо в пишнотах тіла,
у світлі, що тихо переливається
через виіскрені портали міст
нічого невідомо
й питає – що коїться? що наближається?
а це смерть
смерть – нудна навичка
якщо подивитися на життя, комікси, літо,
що роздивляється свій вівтар – вмістилище мазуту,
парапланеристи поодаль як механічне відлуння,
відлуння і його спадний бруд – літери
але вже немає.
вже немає
спи тихо й спокійно,
я прийду, чекай мене – кажуть так,
і йде геть – займається болем
чи байдужістю
посмертна подорож – та мить, коли вибухнуть іскри
в камері крематорію, поки труна
розгойдається в ямі на линвах,
як прозора грушка,
повна ґенів, нігтів
посмертна подорож – це фурія,
яскрава мить, як напій із дому некроманта,
коли народжується білизна, мовчання,
швидкість – сліпе божевілля пристроїв,
які не здатні ані любити,
ані вбити, адже подорожні
завжди піклуються про відстань і комфорт
залишенці катують своїм тремтінням
письмо, дивний цвинтар
з книжки «грайся», 2009 рік
