Посестри. Часопис №45 / Трен IV

О жорстока неправедна смерте, мені ти
На дитя, що вмирає, веліла глядіти!
Я глядів, як трусила ти плід молоденький, –
Горем краялось серце і в батька, і в неньки.
Хоч би вічно я жив, то без болю ніколи
Я б не стрів її смерті, тяжка моя доле,
Будь-коли відійшла би од тебе, мій світе, –
Я не знав би, куди свою тугу подіти;
Та, здається, ніколи жалями й журбою
Я не був би прибитий, як смертю отою.
Коли б дав був Господь моїй донечці віку,
Ще могла мені втіх дарувати без ліку.
За той час я б принаймні дожив до години,
Коли сходять спокійно під тінь Прозерпіни,
Не відчувши на серці жалів, які нині 
Не зрівняю ні з чим по сумній тій кончині. 
Не дивуюсь Ніобі, що мертвих уздріла
Своїх діток – і в розпачі закам’яніла.