Посестри. Часопис №34 / Війна і моє життя в Польщі

                                                                                                                        Даценко Ангеліна, 10 років

                                                                                                                        м. Ніжин, Чернігівська обл.,

…Ми з братом солодко спали, коли 24 лютого, о п’ятій ранку, до кімнати зайшов тато і розбудив нас. Ми нічого не зрозуміли: чому так рано? Аж раптом почули якийсь дивний гул. Виявляється, в моєму рідному Ніжині пролунали сильні вибухи. Це російські ракети прилетіли в наш цивільний аеродром надзвичайних ситуацій (у справах захисту населення від наслідків природних катастроф). Аеродром, з якого в 2010 році ніжинські рятувальники МНС, на прохання самого путіна, літали рятувати (і врятували!) росіян від лісових пожеж. І ось саме 24 лютого 2022 року росіяни «подякували»: наші сміливі рятівники першими загинули під завалами розтрощених мирних будівель. 

Моє життя розділилося на «до» і «після». Почалася війна! Я почула, як тато говорив по телефону з мамою, яка того ранку поїхала до Києва на роботу. Мама плакала, була дуже налякана. Вона сказала мені, щоб я зібрала в чемодан речі першої необхідності і, щоб ми всі їхали до бабусі. Я збирала речі і не уявляла, що буде далі, що таке війна, бо війни в моєму житті ніколи не було. Я не розуміла, що нас чекає. 

…Ми вже були у бабусі, а мама ніяк не могла виїхати з Києва. Було так страшно! Я думала, що більше її ніколи не побачу. Потім, все як у тумані: холодний погріб, безкінечні сирени, вибухи, страх, ракети, обстріли… Нарешті до нас доїхала мама. До 23 березня ми всі разом просиділи у погребі. Спали вночі в хаті, але в одязі, щоб вибігти швидко. Потім ми поїхали до маминої знайомої, бо в нашому районі стало взагалі неможливо жити. Але вибухи не припинялися й там. Вони були вже дуже близько, мама постійно плакала і молилась.

Одного ранку повернувся з роботи тато (він у нас теж рятувальник, пожежник). Повернувся сам не свій: у той час, як вони гасили пожежу від попереднього «прильоту» в одному з міських мікрорайонів (де жило мирне населення) прилетіла ракета. Наш тато дивом залишився живим. Тоді мама вирішила вивезти нас за кордон, щоб врятувати.

Але те рішення було непросте, бо по дорозі машини з жінками і дітьми розстрілювали росіяни. Було дуже страшно. Але ми наважилися. Зустрілася нам дуже гарна людина – волонтер із церкви, який рятував і відвозив людей до кордону. Згодився він забрати і нас. У машині нас було аж десятеро: з них 5 дітей. Моєму братові не вистачило місця, і він змушений був їхати в багажнику. 

Дорога була жахлива! Страшна траса до Броварів, куча розбомблених машин, постріли, якісь вибухи… Здавалось, що ми ніколи не доїдемо. Мамині руки були мокрі від переживань, сліз і страху. Ми і плакали, і співали, і сміялися з недолугих рашистів, і раділи… Чому зраділи?

Вже було темно, ми їхали без світла. І тут машину зупинили. Коли зляканий водій відчинив вікно, ми побачили українського військового з букетом червоних тюльпанів. Він подарував той букет заплаканій мамі і сказав, щоб усі посміхнулись і не сумували. Було так радісно! Це ж наші, наші! Найкращі воїни в світі!

Нарешті ми під'їхали до церкви в Броварах. Там ми переночували і вже з іншими людьми поїхали далі. Я дивилася на небо. Воно було жахливим: з одного боку чорним, з іншого – червоним. Водій сказав, що там ідуть тяжкі бої. І ми знову молилися.

…Їхали ми ще майже добу. Опинилися під Рівним, в містечку Олександрія. Там нас прихистили в будинку для літніх людей. Зустріли тепло, дали змогу трохи відпочити, прийняти душ. Нагодували. На ранок ми знову вирушили в путь. 

І ось польський кордон. Любі поляки, я все життя буду пам’ятати Вашу доброту і підтримку! Нас зустріли наче рідних! Для нас там було все: і одяг, і їжа, і засоби гігієни, і солодощі, і навіть іграшки! Нас відвезли в Любомиль, а звідти в Варшаву. В Варшаві нас зустрів служитель церкви, а потім – ще чотири години дороги.

Приїхавши на місце, ми настільки були стомлені, що вже просто нічого не хотіли. Але поляки… Вони дали нам стільки тепла! І ми почали потроху оживати. Кожного ранку і вечора ми з іншими біженцями молилися за Україну. Разом з нами молилися й поляки. Вони так щиро просили у Бога миру для України! Поляки дуже добрі. Вони могли віддати нам все, що в них є. Не шкодували для нас нічого!

Але Польща вже була переповнена біженцями і нам запропонували їхати в Італію. Видатний і знаменитий лікар-кардіохірург, у якого свої клініки в Римі та Палермо, почувши про горе українських людей, вирішив допомогти. Він взяв українських біженців у своє містечко в Сицилії, де проживає його дружина і дві доньки. Так ми опинилися в Римі. Потім переїхали в Сицилію, в місто Монтеваго. Зустріли нас тут теж дуже добре. Мер цього міста – синьйора Маргарита, жінка, яку я дуже люблю. Вона для мене стала рідною.

Тепер я в Італії, на острові Сицилія. Тут дуже гарно: море, сонце, тиша, мир. Але я хочу додому! Дім мені не замінить ніщо. Я люблю Україну, я люблю людей, які там живуть, рідних, друзів. Я скучаю за школою, хочу побачити однокласників та свою найулюбленішу вчительку Ларису Борисівну.

Мрію про нашу Перемогу! Вірю в нашу Україну! 24 лютого – це день, який я не забуду ніколи. У свої 10 років я зрозуміла, що життя – це найцінніше, що в нас є. Але душа теж повинна бути. Бо коли нема душі, люди перетворюється в ніщо, як наші вороги-росіяни, які вчиняють страшні вбивства, звірства над усіма українцями, незалежно від віку і статі. Моя душа – рідна Україна! 

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури, опублікований у авторській редакції