Посестри. Часопис №19 / Жодна країна на нашому місці не змогла би уникнути війни. Розмова з Юлією Стахівською

Юлія Стахівська – українська письменниця та ілюстраторка. Народилася 3 грудня 1985 року в Житомирі. Авторка поетичних книжок «Червоні чоловічки», «Verde», «Wszystkie możliwe rzeczy» (Познань, 2019) у перекладі Анети Камінської (книжка отримала нагороду Literatura na Świecie за найкращий переклад року). Написала дитячі книжки «Таємниця Могилянки і зниклий ключ» (2020), «Місяць над Кінбурном» (2020). Проілюструвала кілька дитячих книжок, плакатів, низку обкладинок. Вірші Юлії перекладені багатьма мовами, публікувалися також в польських виданнях: Res Publica Nowa,  Dwutygodnik, RADAR, в антологіях 30 wierszy zza granicy. Młoda poezja ukraińska (2012), Portret kobiecy w odwróconej perspektywie. 12 poetek z Czech, Słowenii i Ukrainy (2013), Listy z Ukrainy (2016) та інших. Випускниця Національного університету «Києво-Могилянська академія». Співупорядниця антології «Українська авангардна поезія: 1910–1930 роки» (2014) i «Український поетичний авангард» для Болгарської академії наук (2018). Працювала в Чеському центрі та Польському Інституті у Києві.

До 24 лютого 2022 року Юлія Стахівська мешкала з чоловіком та донькою в Бучі, часто гуляла в бучанському парку, писала, малювала, мріяла. Але росія напала на незалежну Україну і Юлине життя – одне з мільйонів – змінилося у той день раз і назавжди. Про кардинальні зміни, про втрачене минуле і туманне майбутнє, про війну і дитячу літературу ми і поговорили з Юлею.

– Юлю, я добре пам’ятаю нашу з тобою останню розмову. Ми з дочкою мали прийти на твою другу екскурсію «Таємниця Могилянки і зниклий ключ», присвячену однойменній книзі і нашому славетному навчальному закладу – Києво-Могилянській академії. Але почалася війна, тож екскурсія, на жаль, не відбулася. Які ще твої творчі плани не здійснились у зв’язку з нападом Росії на Україну?

–  Двадцять четвертого лютого жодна з моїх книжок не була готова аж настільки, щоб іти в друк. Тому не можу сказати, що росія мені завадила зробити щось конкретне, але з початку війни я припинила писати. У перші тижні не могла навіть читати. І тільки коли отримала запрошення від Deutsche Welle написати колонку про Бучу, я почала, скажімо так, приходити до тями. І зараз пишу для різних видань і намагаюся таким, знаєш, універсальним голосом розказувати про те, що сталося в моєму місті. З одного боку, я особисто не пережила жодного зі злодіянь, які вчиняли в Бучі російські солдати, адже поїхали ми, на щастя, раніше. Але з іншого боку, ми маємо так багато інформації від знайомих, друзів, від ЗМІ, від людей, які пережили це горе, що я вирішила бути ще одним маленьким медіатором, який говорить правду. Есеї та ці статті стали регулярними текстами, які я примусила себе писати, бо зрозуміла: хто, як не я? І це принесло певне полегшення. Крім того, ця робота приносить гроші, які я можу переказувати різним фондам, скажімо, «Повернись живим». Але щось велике, об’ємне я писати не можу, не відчуваю внутрішніх сил для цього.

– Не відчуваєш поки що? А в майбутньому плануєш?

–  Справа в тім, що я не написала жодної прозової дорослої книжки. «Таємниця Могилянки і зниклий ключ» – це дитяча книжка. До війни я почала подібну повість про секрети Острозької академії, але теж для дитячої аудиторії і без орієнтації на великий обсяг. А в дорослій прозі своя механіка. Навіть якщо перший раз пощастить – допишеш книжку на одному диханні, виїдеш на натхненні, то другий раз уже не так: треба план зробити, попрацювати, дослідити тему. А зараз, як мінімум, емоційно я точно не в тому стані.

– Ти письменниця, ілюстраторка, ще й журналістка – це досить різні напрямки діяльності. А як з ким ти себе ідентифікуєш насамперед, що з цього списку поставила би на перше місце?

 – Моє «джерело творчості» ділиться на три. З одного боку, це текст, і в це поняття я вкладаю все: і поезію, і есе, і оповідання, і переклад. Друге джерело – це зображення, зараз воно відійшло на другий план, але я можу зробити обкладинку книги, здизайнувати плакат, намалювати листівку. І є моя третя частина – менеджерська, в цілому я люблю цю адміністративну складову, я люблю таку роботу, у ній є своє мистецтво. І саме робота в культурному менеджменті чи дипломатії,(а я працювала свого часу в Книгарні «Є», Чеському центрі, Польському Інституті у Києві), найбільше мене годувала. Як не дивно, але під час цих перших місяців війни вистояти мені, в тому числі й фінансово, допомогло тільки слово, текст.

– Але ж круто, що ти можеш варіювати між цими, як ти кажеш, трьома частинами «творчого джерела». Особливо зараз, коли війна так різко змінила обставини нашого й особистого, і професійного життя.

– Так, це дозволяє мені бути гнучкою: не буде інституції, отже, буду заробляти перекладами, нема перекладів – писатиму колонку. Не буде колонки – візьмуся малювати. Не буде і цього всього – буде щось четверте. Або все разом (сміється).

– Хотіла спитати про це на екскурсії, але екскурсія не відбулася, тож спитаю зараз: як тобі вдалося про таку серйозну тему, як Києво-Могилянська академія, написати так, що навіть нашим малим – твоя і моя дочки ровесниці – ця тема видалася цікавою?

– Будь-яку тему можна показати цікаво. Це непросто, але можливо. От, наприклад, беремо ми купюру 500 гривень – із одного боку Сковорода. Ну, Сковорода, і що? Але ми розглядаємо цю банкноту і бачимо фонтан, стару Могилянку. Я дивилася на цей фонтан і думала: «А якби він був справжній, якби ми зустріли саме такий фонтан? Десь у «бароковому» саду? А якщо зайти в сад, якщо почати ходити ним, як лабіринтом?» І якщо почати фантазувати та водити дітей у книжці за своїми фантазіями, то це перетворюється на захопливу подорож. У книжці веселі герої, безліч загадок, містики, діти люблять таке. Відверто кажучи, я би зробила ще більш фентезійний сюжет, але видавництво хотіло історії, прямої прив’язки історичного контексту, менше вигадки. Вже згодом ми з донечкою Ясею придумували такі фентезійні історії – нам тільки дай волю!

– То Яся – твоя співавторка?

– Певною мірою так, бо я ж і для неї писала. Хоча книжка розрахована на дітей віком від семи років, а може, ще старших, однак і менші діти теж можуть читати з батьками. Просто під час читання дошкільнятам я раджу пропускати серйозні історичні абзаци, до прикладу, не заглиблюватися в історію Могилянки, а перегорнути і читати про козу та пригоди бібліотечного поросятка Полузегарка, яке їздило велосипедиком сторінками стародруків.

– А Ясі ти розповідаєш про війну? Правду чи метафорично?

– Ясі п’ять років, тож я не розказую їй про якісь звірства. Але про росію, про напад, про те, чому ми не можемо повернутися в Бучу – я кажу правду. Яся знає, хто такі росіяни, чого вони прийшли, чого їм треба. Не знаю, як у вас там зараз, але в нас діти граються на майданчиках у війну, чула, як один хлопчик кричав: «Ти що – Путін?» І це було як лайка, замість слів: «Ти ідіот?» Тобто діти знають правду краще за нас.

– Нашим дітям знадобиться ще багато років, щоб відрефлексувати війну. Я от хочу запитати наступне: яку роль у цій рефлексії має зіграти саме дитяча література?

– Складне питання. Справа в тім, що у кожної дитини буде різний досвід війни. Когось батьки вивезли в перші дні, хтось жив в окупації, хтось втратив батьків. Тому мені здається, що потрібні будуть максимально різні історії про різний досвід. Але тут без психолога не обійтися. Письменники мають обов’язково радитися зі спеціалістами, щоб не зашкодити. І головне: важливо, щоб нова література не знецінювала війну і втрати, які ми на цій війні понесли. Щоб якщо дитина втратила батька, то знала правду про те, за що батько загинув і хто у цьому винен. Боюся, з цим будуть проблеми – за кордоном точно будуть ліпити ці пазлики: буцімто «українці та росіяни, ви ж братні народи, обійміться». А я думаю, нашим завданням буде зберегти саме правду.

– Ти плануєш написати щось подібне?

– Поки не планую, але, можливо, запланую в майбутньому. Не знаю. Мені зараз тяжко щось казати, бо я не знаю, що буде з нами, що буде з цією війною. Чи буде взагалі можливість писати і видаватися? Хтось, звісно, повиїжджає і буде писати за кордоном, але я би хотіла, щоб видавалися українські книжки саме в Україні. Це важливо.

– І ти би хотіла залишитися в Україні?

– Так. Я була в резиденції в Австрії місяць і повернулася в Україну. Це було цікаво, я люблю мандри, але емігрувати не хотілося б.

–А в Бучу плануєш повертатися?

– А це складніше. Мій чоловік їздив у Бучу. У місті вистачає руйнацій, але конкретно нашому району пощастило – все більш-менш. Можливо, тому пощастило, що російські окупанти цей район сильно не бомбили, а жили в ньому. Вибили нам двері, позносили в нашу квартиру крадене: чужі ложки, ковдри, інші речі. Але видно, що тікали поспіхом – лишили буквально тарілки з їжею, награбоване не встигли забрати, сусіди потім забирали своє. Але що мене здивувало – ці конкретні окупанти, які жили у нас, читали або гортали книги, дістали книжку про війну на Донбасі, словом, їх  зацікавила наша невеличка бібліотека. А про повернення в Бучу… Мені здається, стався такий тектонічний зсув, який дуже сильно нас змінив. Але я точно знаю, що хочу жити в Україні. У мене взагалі є недолік: я готуюся до гіршого, але вірю в краще. І тому на початку війни я думала: зараз усі роз’їдуться по інших країнах і ніколи в Україну не повернуться. А тепер бачу, як багато повертається додому, в Бучі більшає дітей, місто потроху оживає, незважаючи ні на що.

– Це як в нашій українській приказці: «вдома й стіни бережуть».

– Саме так. Скільки людей не хоче виїжджати, скільки повертаються, живуть у якихось вагончиках, бо будинки зруйновано, але живуть на своїй землі. Та за кордоном я, звісно, бачила і людей, які казали, що ніколи не повернуться в Україну, і це їхній вибір, це нормально. Є ще певний відсоток тих, що вагається, – от виїхала жінка з дітьми-підлітками, знайшла школу, хтось із дітей у виш вступає. От цей прошарок підлітків ми можемо дуже сильно втратити. Бо маленькі діти з батьками вже повертаються і повернуться, а зі старшими все складніше. Це серйозна ситуація – ціле покоління, яке майже все може залишитися за кордоном саме через навчання.

– А як думаєш, чи був у нас шанс уникнути цієї війни?

– Жодна країна на нашому місці не змогла би уникнути війни. Росіяни вважають себе кращими, «весь світ проти них». І тут ми як самоочевидний об’єкт для ненависті. Дороги назад у нас немає. Мене, звісно, лякає можливість загинути, але ще більше лякає можливість програти, відступити. І не тільки у мене, здається, у всіх українців зараз увімкнулося щось подібне: ви можете нас усіх знищити, але це не буде перемога. І хтось там у світі каже нам: домовляйтеся, це важливо. Але росіяни з ракетами точно не домовлятися прийшли.

– Так, домовитися – це найпростіший варіант для світу. Але це найгірший варіант для нас.

– Так. Вертаючись до питання, яке ти задала раніше. От що письменник, котрий пережив війну у безпеці, може розказати дитині, яка в Маріуполі втратила все? Тут треба теж відчувати цю межу: хто і про що, як може розказати таким дітям про війну. Про деякі речі не можна адекватно написати, якщо ти сам не є свідком-самовидцем.

– Але ж треба буде розказувати, треба буде писати, щоб не забували і діти, і діти наших дітей.

– Треба, обов’язково. Але як ми пояснимо цим дітям, що вони жили в нормальному місті біля моря, розвивалися, були щасливі, а прийшли росіяни і все знищили? Мені здається, цих дітей просто треба забрати звідти і повернути їм віру в людство. У них, як і в усіх дітей, мають бути просто хороші книжки, і більшість із них буде якраз не про війну.

– Як думаєш, а яка література буде потрібна дорослим?

– Ти пам’ятаєш відео українського воїна, де він читає вірша своїй донечці? Він каже: «Ти не розказуй мені про війну, не розказуй про те, як погано, розкажи, як ти побачила пташечку, котика, що у тебе хорошого сталося». Часто люблять згадувати в цьому контексті Ремарка, але зауважте, навіть у його творах нас торкає оце вміння говорити про страшні речі разом із тим, що приносить віру в краще.

– Розкажи мені про мир.

– Так, розкажи мені про мир! І про свободу. Про те, що ніколи не треба забувати.