Посестри. Часопис №34 / повернення, рай

я думав, піду ввечері до саду,

поставлю плетене крісло

й перевірю, чи є ще жар у вогнищі,

бо люблю, коли видно дерева,

а цього року абрикоси мали тверду,

блискучу шкірку. і сонце було,

мов папір, біле й солодке. хто палив міста,

той лежав мертвий у черемхах,

а в його очах дихали личинки. це

прижмурені повіки, жар, що підіймає

в повітрі незбагненні конструкції,

коли кожна прожилка світу була поєднана

з цілістю організму, і може ніж

це спричинив, інструменти хірурга,

а може неуважність, мить задуми

 

з книжки «моя», 2008 рік