Посестри. Часопис №34 / (мета повернення)

Найкраще помічають, як ти змінився, прикордонники різних країн. У мене минає дев’ятий рік дії паспорта. І це, мушу зізнатись, дуже дістає. «Зніміть окуляри. Вдягніть окуляри. Чому без кульчика? Вас не впізнати без кульчика. Чому не лисий? Де волосся? Вам краще лисим. Вам краще вдома. Вам краще мертвим.  

Як звати вашого батька і де ви прописані? Коли народилася ваша бабуся? Як там вуйко Василь? Переказуйте вітання прабабці Теклі... 30 років як померла? Дуже жаль...». Під акомпанемент таких запитань я змушений доводити очевидне: я саме той, за кого себе видаю. 

Кілька тижнів тому останній із них, український, так мене уважно й прискіпливо оглядав, що, здавалося, зараз поставить запитання, яке нафантазувала кілька хвилин перед тим моя знайома: «Яка мета вашого повернення?». 

І якби він це справді запитав, я б, їй-бо, не знав, що йому відповісти. «Я тут живу»? «Я тут народився і люблю цю країну»? А чи достатньо йому було б цього пояснення? А якби він запитав мене: «За що її любити?». 

І я уявив цей діалог: 

— Яка мета вашого повернення? 

— У поверненні немає мети. У ньому є процес, який собою сягає вічності й ніколи не завершується. Це вічний процес, пане лейтенанте прикордонної служби. Вічний. Приблизно такий же вічний, як зелень вашого мундира. Тільки ваш мундир — тлінний, а його зелень — вічна. 

— То це ви, пане Бондар? 

— Це я і не я. Людина за сім років змінюється майже на сто відсотків. І який з мене бондар, якщо по-серйозному замислитись? Мені причулось — «пан»? Невже ви тут, у Борисполі, сказали «пан»? 

— Ні, я до вас не звернувся ніяк. 

— Тоді пропустіть мене, якщо я ніяк. Вам має бути все одно. Це вічне повернення, пане лейтенанте. 

— На добраніч, пане Бондар. Зустрінемося на Страшному суді. 

— Ні, пане лейтенанте. Страшний суд уже був. Зустрінемося в «Пивній бочці». 

— Так, я буду піною у вашому кухлі. 

— А я арахісовим горішком у вашому карієсі.