Посестри. Часопис №33 / Тільки якщо Ти захочеш…

Почалося

Крізь сон я почула, як Юля, моя донечка, та її чоловік Сергій ходять по квартирі і про щось стиха гомонять. «І чого ото не спиться? – роздратовано скосивши око на дзиґар, думала я. – Попереду важкий день, варто було би виспатися». 

«Мамо, прокидайтеся, почалось», – вони рвучко заходять до кімнати і вмикають телевізор, не відриваючись від своїх смартфонів. Вони прибули напередодні з Житомира і мають їхати назад. Було зрозуміло, що саме почалося…

«Може, це фейк?», – не встигла я договорити, як на мене зиркнуло дві пари очей, та так, що я вже не продовжувала. Всередині тліла й остаточно згасала надія, що це якась помилка чи кібератака Росії… Разом із усвідомленням, що війна прийшла на всю Україну, як на дріжджах, ріс непереборний страх. Я бігала по хаті й не знала, що робити в першу чергу. За все хапалася й нічому не давала ради. Поперемінно дзвонили телефони. Це був саме той день, коли дублікатом фрази «я тебе люблю» стало коротке «як ти?»

Близько п’ятої ранку пролунав перший вибух. Будинок здригнувся і завібрував, наче збирався йти в танок. «Танок смерті», – подумала і жахнулася власної думки.

– Усі сюди! Швидко! – скомандував Сергій, відкривши двері у ванну кімнату. З дитячої йшов сонний Тім, мій чоловік ніс на руках шестирічну Мію, а Юля – півторарічну Софійку. Дівчинка плакала.

– А можна я візьму на кухні свою пампушку? – недоречно запитала Мія.

– Ні! – вигукуємо хором. І це порвало всі дитячі шаблони: ще вчора так само хором ми вмовляли з’їсти ще хоч трішки. 

Тім зовні спокійний, він найстарший і у всьому копіює батька.

– Сєрий, що це було? – запитує мій чоловік.

– Схоже на точку «У».

Я не знаю, що таке точка «У», розумію лише, що зброя. Вибухів було три. З кожним наступним росло почуття провини перед дітьми, адже ми не змогли зробити світ безпечним. Усі дивилися на Сергія. Колишній військовий точно знав про війну більше, ніж усі ми. Але таким блідим і напруженим я не бачила його ніколи…

Про Сергія й не тільки

Сергій і Юля познайомилися тут, у Кривому Розі. Все логічно. Він – офіцер, а ми живемо у військовому містечку, яке, до речі, в дев’яностих побудувала австрійська фірма «Хофман Макул’ан» для сімей офіцерів, які виводилися з Німеччини. Мов гриби після дощу, поруч із військовим містечком-35 виросли дев’ятиповерхові різнокольорові будинки з гарно спланованими і частково мебльованими квартирами. Сучасні школа, торговельний центр, поліклініка, готель – усе це робило привабливим мікрорайон, який одразу почали називати Макул’аном, а офіційна назва Всебратське-2 залишилася для документообігу. 

У розмові зі мною Сергій припустився стратегічної помилки: обмовився, що хоче перевестися до Житомира, а я не уявляла свого життя далеко від доньки. Мовчки спостерігаючи за розвитком їхніх стосунків (у нашій родині не прийнято втручатися в особистий простір), я бачила, наскільки вони різні. Юля – активна, творча, креативна, допитлива, швидка, рішуча, впевнена в собі, емоційна, імпульсивна, не дуже скромна, але дуже розумна… Беззаперечний лідер...  Одна з тих, хто, звісно, хоче все й одразу (а хто ж не хоче?), але готова заради мети докладати зусиль і витрачати дорогоцінний час. Кожен її день був розписаний по хвилинах. «Розклад дня, як у прем’єр-міністра», – жартувала моя подруга. Юля писала собі плани на чверть, один із них ми цитуємо по сьогодні і сміємося. Там було написано: «Закінчити чверть на «відмінно» і зустріти перше кохання». Сміх сміхом, а таки зустріла… Сергія, коли їй було 15 років. Навіть падаючи з ніг, вона вперто тягла свого воза, в якому, окрім гімназії, були: музична школа, вокал, гімнастика, англійська, олімпіади з різних предметів, громадські навантаження, виступи на різних пісенних фестивалях та наукових конференціях і бозна що ще… А Сергій – це суцільне раціо, спокій, виваженість. Він любить точність, цифри, порядок, продумує все наперед до найменших дрібниць і навіть кроку зайвого не ступить. Якщо коротко, це був союз діючого вулкану і розважливої річки, яка ніколи не виходить із берегів, при тому вулканом була вона, а річкою – він. Апогеєм їхніх стосунків стало весілля. На той час він уже служив у Житомирі, а Юля вивчала психологію в Києві. У 41 рік я вперше стала бабусею, а згодом – іще двічі. 

Мії було дев’ять місяців, коли восени 2015-го підрозділ Сергія відправили на Схід України. Навіть згадувати важко, як ми чекали на його дзвінки, як припадали до телеекранів у час новин, залипали у смартфонах, вишукуючи інформацію про Авдіївку... 

У 2017-му він повернувся живий – дяка Богові! Щоправда, майже геть сивий і ще більш мовчазний. Мія його не впізнала: не йшла на руки, ховалася. Сидимо за столом – родина, побратими, а він ледве підтримує розмову, все видивляється свою донечку. Та люди правду кажуть – кров людська не водиця. Ходила-ходила дворічна Мія колами, а потім узялася приносити йому всі свої дитячі скарби: ляльок, пазли, кубики, величезного ведмедя… Потім подумала про щось своє, дитяче, зітхнула і всілася татові на коліна. А він сяяв і боявся навіть поворухнутися, щоб щастячко, бува, не зістрибнуло й не втекло. І всі якось раптом перестали розмовляти – теж відчули винятковість моменту... 

Їдемо

– Швидко збирайте речі. Документи, гроші, картки, – командує Сергій.  

Документи в мене були зібрані давно, а речі – ні. Розгублена, я кидала що треба і не треба і ні на чому не могла зосередитися.  

Сповістили про евакуацію мешканців Макул’ану та військового містечка-35 за межі району, оскільки на складах танкової бригади, куди зранку було непряме попадання трьох ракет, виникло тління. Якщо вибухне, на повітря злетить увесь Центральноміський район. Хто мав автівки, вже активно виїжджали.

У «Шкоді» нас семеро: четверо дорослих і троє дітей. Тіснота – ніщо у порівнянні з душевним болем. Несила повірити, що все це відбувається з нами насправді…  

Ніхто не був готовий за кілька хвилин змінити життя, покинути власну домівку, усталений побут, роботу, друзів. Наче у збільшувальному склі, стало раптом видно, як багато уваги ми приділяли несуттєвим речам, і як мало – насправді важливим. Тут і зараз в одній автівці від жахіття у безвість їде три покоління людей, і все, що нам треба, це ми самі одне в одного. Лише ми. Родина, пов’язана узами крові й любові, маленька частинка великої України, яка відчайдушно бореться за себе. Ми ще не знали, які криваві звірства творитимуть росіяни на нашій прекрасній землі, а навіть якби хтось про це сказав тоді, не повірили б. Як так? 21-ше століття, увесь світ у смартфоні – і позамежна жорстокість до мирного населення? Але саме так було і триває, і від цього хочеться кричати від нестерпного болю, адже вони влучають своїми залізяками не лише в матеріальні об’єкти, а й у серця українців, і хтозна, які з руйнувань страшніші…

… Їдемо. Низько над нами гудуть літаки. Вперше в житті від цього страшно. Тримаю за руку розгублену донечку. Ми не говоримо про це, але обидві знаємо, що Сергій піде воювати. Колишніх військових не буває. Тим паче – такий досвід… 

Чоловік

До чоловіка навіть не озиваюся. Він не хотів їхати, хоч би як благала. Тоді Сергій відвів його вбік. Коротко поговорили, і – о, диво – чоловік сів на переднє пасажирське сидіння. Але він похмурий і сердитий. Я розумію, чому. Вважає, що має бути в місті, адже, хоча він уже пенсіонер, але активна людина, журналіст, голова громадської організації «Громадський клуб «Український час», член історичного клубу «Холодний яр»… Не так давно очолював Асоціацію криворізьких літераторів… Цікаво, що сказав йому Сергій? Що чоловіки після 60-ти військкомату не цікаві? Що має подбати, щоб мені зробили операцію? Відомо ж, що під час воєнного стану планові операції не робляться. Що тепер він відповідає за нас усіх? Не знаю… Та він упорається. Буде писати журналістські матеріали, адже слово – це також зброя, ще й яка! Стане куратором частини знакового мистецького проєкту. Все це попереду, поки що ми про це нічого не знаємо.

Донечка

Я тримаю її за руку – дівчинку, яка змінила і наповнила сенсом моє життя. З такою жагою до життя, навчання та творчості я стикнулася вперше. І це ніхто інший, як моя власна донечка. Медаль у гімназії, червоний диплом університету, аспірантура, літературна творчість… І несподіваний поворот – власний бізнес, щоправда, тісно пов’язаний із творчістю. У чужому місті, де її ніхто не знав, створила казкову країну «Емоційку», яку знають тепер далеко за межами Житомира… Її авторські програми унікальні, оскільки мають індивідуальний підхід і включають (за потреби) психологічний компонент. Є й онлайн проєкт «Мама, казка» – про терапевтичні казки, дуже скоро матиме назву «Мама, казка, війна». А вона як психолог консультуватиме дітей і мам, зрозумівши, що в цей страшний час це є її призначення.

– Мамо, що тепер буде?

– Все буде добре. Де Житомир, де Кривий Ріг, а, бачиш, саме в цей день ми опинилися разом… Хіба не диво? Усе скоро скінчиться, от побачиш. Україні допоможуть, тепер уже нічого неможливо приховати… У кожному смартфоні весь світ, як на долоні…

– О! Нарешті поетка віршами заговорила… А якби не евакуація, ти би покинула все, поїхала б зі мною і дітьми?

– І ти ще питаєш! 

Усі мої сили спрямовані на те, щоби зовні виглядати більш-менш спокійною, і я нікому не зізнаюся, що насправді почуваюся переляканою маленькою дівчинкою, яка хоче, щоб її пригорнула мама і захистив тато. На небі мої мама і тато. Захищати тепер маю я – стати стіною, щоб моїх дітей не пронизував цей вселенський холод… 

Підволочиськ

Ми вже не їдемо у Житомир – друзі подзвонили і сказали, що там стріляють. Їдемо до батьків Сергієвих і Юліних друзів на Тернопільщину.

Вервечка машин, різнокаліберна і різнокольорова, повзе змією в напрямку Західної України. Вона то рухається, то завмирає, це означає, що черговий блок-пост і перевірка документів. Потік автівок – у бік Західної України. Звідти – дві-три машини за годину.

Зупиняємося на заправці. Люди зосереджені, стримані, ввічливі. Ніхто не пнеться без черги, аж якось дивно. Стиха переговорюються, всі про одне. Багато дітей. Поводяться, як миші в стодолі, наче щось розуміють у цьому дорослому вертепі, де ми самі вже нічого не тямимо. Війна – це темна конячка...

Сімнадцять годин у дорозі – і вона, нарешті, скінчилася. Вісім днів ми пробудемо тут, але ще не знаємо про це. Свій день народження у Підволочиську я не забуду ніколи. Напередодні випав сніг. Приховавши непривабливу багнюку, він нагадав про одвічний союз неба і землі. Хотілося вірити в краще, але не виходило: сирени і страшні новини знов занурювали в біль, страх і лють. У льосі, щоб було не так страшно, молилися вголос, співали українських пісень, згадували події минулого щасливого життя. Біг по колу призупинився, і я почала помічати й цінувати дрібниці, дякуючи за кожну з них. Вчасно обійняти людину – важливо, зрозуміти й підставити плече – цінно, зробити щось хороше для інших – зовсім не важко і точно приємно… Такі прості речі, та хіба не з них складається нормальне життя?.. 

Молитва

У мій день народження погода погіршилася – вітер, мряка, від снігу залишилися лише залисини. Ми з чоловіком попрямували за тортом. Обійшли всі магазини, вже й не сподівалися, а все-таки знайшли великий і красиво запакований торт. Ото радість буде дітям! Попрямували додому. Аж тут завила сирена. Де шукати те бомбосховище? За мить на вулиці – ані душі. Мабуть, це виглядало, як кадри з фільму про апокаліпсис. Антрацитове небо у важких сірих хмарах, які нетерпляче штовхають одна одну у своїй небесній черзі, чорно-біла земля, сірі будинки, дрібний дощ… І двоє в чорному кидаються з боку в бік з яскравою коробкою, явно щось шукаючи. Виття сирени не припиняється, а в небі з’являються літаки… І виглядає це все не інакше, як пастка, і от-от щось трапиться… Зараз, коли я знаю, що пережили українці, мені соромно згадувати тваринний страх, який душив мене в ті хвилини. Нічого не трапилося. Ми знайшли стрілки, а по них і школу мистецтв. У її підвальному приміщенні вже сиділо троє людей: дві жінки на лавці, а навпроти, на табуретці, літній чоловік. Ми зрозуміли, що вони місцеві, а жінки є викладачками цієї самої школи. Одна з них, кароока берегиня у гарній хустці та з чотками в руках, запитала, чи ми не проти, якщо вони продовжать молитися. «Помолимося разом», – відповіла я. Вона заплющила очі і, перебираючи камінчики на чотках, зосереджено почала: «Отче наш, що є на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє. Хай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя на небі, як на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки».

Подумки я вже хотіла сказати «амінь», але вона продовжувала: «Зглянься над нами, Господи, і дай нашим воїнам здолати сили зла і здобути для нашої святої України перемогу, адже тільки якщо Ти захочеш, Україна по-справжньому стане вільною».

Вона повторювала цю молитву ще і ще, а я роздивлялася навколо. Арочні склепіння, підлога – земля з глиною, з меблів – лавка і кілька старих дерев’яних табуреток, бак із водою… Свіча висвітлює то все хаотичними фрагментами, і мені вже здається, що це не ми, не тут і зараз, а перші християни, які ховаються від переслідування, бо сповідують Бога живого. Вони щирі, тому Бог їх чує і благословляє… Так побачилося мені на мить, але «видіння» змінилося впевненістю: цього разу Україна неодмінно переможе, духовно вона вже перемогла. Питання тільки, якою кров’ю на фізичному плані і коли…

Черга на кордоні

Ввечері сімейна рада ухвалила рішення їхати до Польщі. На кордоні Устилуг четвертого березня на нас чекала черга. 

Порівняно з іншими ми чекали недовго, приблизно чотири години. Черга була довжелезна. Думаю, з висоти її можна прийняти за звивисту річку з темною водою. Тече ріка з України… Кожен із нас – краплинка. Он стоять бабця й дівчина, напевне, онука. Дівчина наполовину сива. «За ніч посивіла», – шепоче мені бабуся, коли та відійшла поговорити по телефону. А он – літня жінка плаче: «Доця, може, я не поїду? Як же розсада, город? Без моїх рук бур’яном усе заросте. Так шкода землі, так шкода»… А там жінка гладить по голові донечку, а в тої – немовля у візочку. Зітхає: «Дитина з дитиною…». У мене Соня на руках. Розговорилися. Каже, чоловік і брат пішли воювати. Недалеко від нас молодий чоловік присів біля хлопчика років п’яти-шести.

– Синку, – каже, – тепер ти – найстарший чоловік у родині. Маєш захищати маму і сестричку, допомагати.

– А ти?

– А я буду Україну захищати, щоб вам було куди повернутися.

– Я теж хочу з тобою Україну захищати!

– А як же ж мама і сестричка?

– Ну так… Добре, я згоден.

На польському боці кордону ми наче в казку потрапили. Поляки зустрічали, як рідних. Усміхалися, пропонували зупу, каву, чай, обдаровували дітей іграшками… Ми не очікували такої щирості і доброти, терпіння і співчуття. Ми лише дивилися на них великими очима й говорили: «Дякую, дякуємо, спасибі». Ніколи в житті я не забуду цього. 

Нас відвезли у якийсь пункт реєстрації, а потім в Отвоцьк, у подставову школу, де ми пробули кілька днів і познайомилися з Елою і Славеком Влодарськими. Вони стали для нас янголами-охоронцями, допомогли адаптуватися і зробили дуже багато доброго. Ми спілкуємося, іноді зустрічаємося, а після перемоги домовилися провести разом тиждень у Трускавці.  

З Отвоцька ми поїхали у Краків, у Дім Утопії, де нам надали житло на місяць. Можна було видихнути… Це особливе місце, культурний простір, пов’язаний із театром «Лазня Нова», девіз якого: «Мислиш. Чуєш. Робиш». Під керівництвом Бартоша і Малгожати Шидловських тут працюють особливі люди – креативні, творчі, натхненні і щирі. Ми мали змогу бувати на цікавих майстер-класах і брати участь у волонтерських акціях, таких, як, наприклад, «Суп для України». До нас дуже добре ставилися. У вирішенні питань, які потребували спілкування польською, якої ми не знали, нам дуже допомагав Єжи Карнасевич. Я обов’язково напишу про нього, адже це дуже цікава непересічна особистість. Усе життя захоплюючись фотомистецтвом, він видавав фотоальбоми, брав участь у різних виставках і навіть кілька разів приїжджав із фотовиставками в Україну. Про історію його родини, пов’язаною з Україною, я хочу написати книгу. У цей період доводилося стояти в довгих чергах, щоб зареєструватися й отримати ті чи інші документи. Ми з чоловіком почали записувати історії наших людей (за їхньої згоди, звичайно). Починаючи з Отвоцька, він написав серію журналістських матеріалів про допомогу Польщі українцям у всеукраїнську газету «День» та на сайт «Український час». 

Я завжди буду вдячна Каті Борисевич, молодій освіченій жінці, яка допомогла перевидати мою дитячу книгу «Гойдалки» для маленьких українців, щоб їм було що читати тут, у Кракові.

Місяць перебування у Домі Утопії спливав, потрібно було шукати житло. І тут нам пощастило вдруге: ми познайомилися з Домінікою Дудек, відомою у Польщі лікаркою, професоркою, громадською діячкою. Вона не просто прихистила – дала відчуття дому, стала для нас ріднішою за рідних…

Щовечора я прошу для цих людей щедрих Господніх благословень, потім читаю «Отче наш» і обов’язково додаю: «Зглянься над нами, Господи, і дай нашим воїнам здолати сили зла і здобути для нашої святої України перемогу, адже тільки якщо Ти захочеш, Україна по-справжньому стане вільною».

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури