10.11.2022

Посестри. Часопис №33 / Пролог

Два свічада, що власні ефірні глибини

Знають, похапцем ставлю одне перед другим

І дивлюсь, як у вічність зображення лине,

А найдальше з найближчим відлунює цугом.

 

Дві свічі при мені золотими очима

Утекли до садів у дзеркальній безодні:

Там алея свічок падолистом назовні

Вибігає й ріка неприкаяно блима.

 

Хід я бачу дзеркальний, проритий наразі

В підземеллях заклятих уяви моєї,

Ніг людських не було для дороги цієї,

Що не знає пір року, завмерла в безчассі.

 

Бачу казку дзеркальну, де замість світила

Почет свіч над останками праіснування,

І снується із себе до вечора зрання

Казка ця, до кінця доснуватись безсила...

 

Як умру, мої браття, несіть домовину

По манливій у жаху таємному трасі,

У незайману далеч, безшумні глибини,

Що не знають пір року, завмерлі в безчассі.

 

Як умру, мої сестри, вгамуйте світило,

Йдіть за мною до казки в глиб праіснування,

Бо снується із себе до вечора зрання

Казка ця, до кінця доснуватись безсила!..

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Лесьмян Б. Пролог // Посестри. Часопис. 2022. № 33

Примітки

    Loading...