27.10.2022

Посестри. Часопис №31 / Поетичне Калинцювання

Основні віхи життєпису Ігоря Калинця

 

Народився Ігор Калинець 9 липня 1939 року в місті Ходорові, що на Львівщині.

 

Батьки – Єфрозина Калинець (із дому Гулей) та Мирон Калинець, який був пов’язаний із українським національно-визвольним підпіллям (ОУН, УПА). У подружжі виросли двоє синів – Ігор та Борис.

 

Вищу освіту Ігор Калинець здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка. Тут навчався в 1956–1961 роках.

 

По завершенні вишу у 1961–1972 роках Ігор Калинець працював архіваріусом, а згодом науковцем у Львівському обласному державному архіві.

 

У середині 1960-х одружився з поеткою та філологинею-полоністкою Іриною Стасів. Подружжя виховало доньку Звениславу.

 

1965 року у Києві офіційно вийшла перша поетична збірка Ігоря Калинця «Вогонь Купала», втім, її наклад невдовзі  вилучеили – за український «буржуазний націоналізм» та «антирадянщину». Надалі, аж до 1991 року, у легальний друк на території України Калинцеві твори не потрапляли, їх публікували підпільно – у самвидаві або за кордоном (зусиллями української діаспори). Самого Ігоря Калинця з політичних мотивів не прийняли до Спілки письменників.  

 

У 1960-х роках подружжя Калинців провадило активне мистецьке життя, гуртуючи навколо себе творчу молодь Львова і вихідців із інших країв – художників, поетів, акторів, режисерів. Брали участь Калинці й у створенні та поширенні самвидаву, акціях на підтримку репресованих.   

 

1972 року в межах так званої операції «Блок» (другої, після 1965 року, хвилі масових репресій проти української інтелігенції) спочатку Ірину, а невдовзі й Ігоря Калинців засудили до 6 років ув’язнення в концтаборі та трьох років заслання. Перше вони відбували порізно, а на засланні були вдвох.

 

У 1972 –1978 роках Ігор Калинець ув’язнений у Пермських концтаборах (на Уралі).

 

У 1978–1981 роках разом із дружиною відбував заслання на Забайкаллі, у селі Ундино-Посєльє (Балейського району Читинської области РРФСР).

 

До Львова повернувся 1981 року. Відтоді припинив писати поезію. Став до праці бібліотекаря – спершу в невеличкій районній книгозбірні, а невдовзі – у Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника.

 

Від 1987 року був співтворцем самвидавного журналу «Євшан-зілля», згодом став його редактором.

 

У період так званої перебудови був активним учасником акцій за віднову Незалежности України та відродження Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

 

1990 року, напередодні розпаду СССР, за підсумками перших виборів, у яких змогли взяти участь не тільки комуністи, Ігор Калинець став депутатом Львівської обласної ради, а його дружина – депутаткою Верховної Ради України. 

 

1991 року за межами України вийшли повні два томи Калинцевої поезії – перший («Пробуджена муза» із передмовою Олі Гнатюк) у Варшаві, другий («Невольнича муза» із передмовою Данила Гусара-Струка) у Балтиморі / Торонто.

 

Того самого року, вперше після 1965-го, в Україні офіційно побачила світ збірка поезій Ігоря Калинця. То була книжка «Тринадцять алогій» (її поет створив в ув’язненні).

 

У 1992 р. Ігоря Калинця удостоїли Шевченківської премії – найпрестижнішої  в Україні нагороди у царині мистецтва.

 

Від 1993 року Ігор Калинець на роботі в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків із діаспорою (МІОК), який заснувала його дружина – тут досліджував культурну спадщину світового українства.

 

Від початку 1990-х років до сьогодні видає власні твори для дітей.

 

1999 року почав перекладати з польської мови твори Єжи (Юрія) Гарасимовича, результатом чого стала книга перекладів «Руський ліхтар, або Небо Лемків» (2001) – поезії на українські теми.

 

2011 року написав і видав біографію поета Богдана-Ігоря Антонича.

 

По смерті дружини (2012) Ігор Калинець упорядкував і видав повне зібрання її творів – вісім томів у дванадцятьох книгах.

 

2015 року Ігоря Калинця висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури. Поет був дуже близько до здобуття цієї нагороди.

 

Упродовж 2017– 2018 років літератор підготував і видав повне зібрання своїх творів та перекладів (поетичних, прозових, публіцистичних, наукових тощо) у п’ятьох книгах.

 

Ігор Калинець удостоєний іще низки нагород. Зокрема, Міжнародної літературної премії імені Івана Франка та Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди. А ще Калинець – кавалер Ордену Свободи та Ордену князя Ярослава Мудрого ІV ступеня. Крім того, Ігор Калинець – Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

Мешкає у Львові. Є учасником низки культурницьких товариств, зокрема «Клубу української греко-католицької інтелігенції» та «Святий Юр». Калинець сприяє виданню творів молодих українських авторів.

 

Дещо про Калинцювання  поезію, сильнішу за в’язницю

 

Характерною рисою Калинцевої поезії, написаної наприкінці 1960-х  на початку 1970-х років, саме в розпал сусловсько-брежнєвської реакції та «застою», є відчуття своєрідної закинутости у ворожий світ комуністичного суспільства, витвореного окупаційною владою. Цей світ сприймався замкненим простором, його межі поет окреслював суворими заборонами та переслідуваннями вільнодумних. По суті, то була «народна тюрма», утворення якої передбачив іще І. Франко у праці «Що таке поступ?» (1903 р.) – за згрубша пів століття потому люди в побудованій за марксистсько-енгельськими лекалами «червоній» державі, щедро приправленій московським шовінізмом, називали концтабори «малою», а всю територію «вільного» СССР  «великою» зоною.

 

Це, зокрема, стало однією з причин звернення митців до філософського досвіду екзистенціалізму. За словами літературознавця І. Василишина, в українському культурному середовищі про цей напрям заговорили ще в 1940-х роках письменники-емігранти, що перебували в таборах інтернованих, хоч, додає вчений, ідеї екзистенціалізму можна побачити вже у творчості Лесі Українки, М. Куліша, В. Винниченка, В. Підмогильного. А щодо поширення цієї філософії серед українських інтелектуалів у 1960-х роках дослідниця Т. Кулініч зазначає: «Актуальність ідей екзистенціалізму для тогочасного українського культурного прошарку стає зрозумілою з огляду на соціальні процеси, що відбувалися в цей період. Пожвавлення культурного життя на початку 60-х років ХХ століття поступово змінюється кампаніями за нівеляцію національного та зближення всіх народів СССР, з одного боку, та проти буржуазного способу життя, з іншого. Статті та публічні виступи, гостра критика, звільнення з роботи, зрештою, арешти представників інтелігенції сигналізували про повернення тоталітаризму в його найбільш потворних виявах. У цей час свідомі громадяни, і письменники передусім, ставали перед необхідністю чіткого визначення своєї громадської позиції, причому часто вибір був можливий лише між повним підкоренням системі та свідомим протиставленням їй».

 

Як відомо, один із найважливіших постулатів філософії екзистенціалізму  принципове усвідомлення суспільної недетермінованости людського існування. За словами італійського філософа-екзистенціаліста Н. Аббаньяно, «людині буття не дане в жодній формі, навіть у формі процесу або становлення. Скрізь, і навіть у найбільших глибинах її свідомости, це буття трансцендує». Себто, вважають представники цього напряму, людина нездатна вплинути на те, де й коли вона народиться, а натомість опиняється не з власної волі мовби «закинутою у світ». Водночас у цій «закинутості» індивід є своєрідним проєктом, можливістю. І він сам має «ліпити себе», постаючи перед вибором у межових ситуаціях.

 

У цьому контексті доречно навести резюме Л. Онишкевич, однієї з українських дослідниць екзистенціалізму: «Для повного осягнення справжнього сенсу свого існування, людина має пройти такі етапи: етап відчуття своєї вкинутости у цей світ і своєї покинутости в ньому; етап ‘‘межової ситуації’’ — усвідомлення конфлікту зі світом та свого невдоволення, що й призводить до самоаналізу, пізнання та вибору власних життєвих вартостей; етап вільного та свідомого вибору власних життєвих вартостей; етап вільного та свідомого вибору дотримуватися цих вартостей у житті».

 

Спираючись на міркування цього штибу, Т. Кулініч робить такі висновки щодо текстів І. Калинця: «Перший етап екзистенціального осмислення частково відчуваємо у “Відчиненні вертепу” (другій поетовій збірці — авт.) і явно — у наступних збірках “Коронування опудала” та “Спогад про світ”».

 

Водночас академік М. Ільницький, пишучи про тогочасні Калинцеві поезії, зазначає: «Твори, які входять до цих збірок («Коронування опудала» та «Спогад про світ»  авт.) виражають загубленість самотньої людської екзистенції у байдужому і ворожому до неї світі. Відчинений вертеп  це лицедійство, але те, що діється з героями у вертепній скриньці, сповнює ліричного героя і має сповнювати читачів настроєм урочистим, святковим, бо це ж дійство божественне. Тепер же поет наче здійснює святотатство, він проголошує, що короновано  опудало».

 

Усвідомлення абсурдности зумовлює неминучу необхідність зробити екзистенційний вибір. Перефразовуючи А. Камю, у подібних межових ситуаціях хто не хоче протистояти ворожим зазіханням на свою свободу, задає собі питання: «Чи можу я призвичаїтися до визначеного мені способу життя?» У Калинцевому циклі віршів «По сей бік дощу» такий цілком реальний тип людини описано як чоловіка, що захотів пройти «поміж дощ»:

«Дощ замочить праве рамено

відрікається замочить ліве

відрікається та й врешті

цілого себе зрікся».

Екзистенція цієї людини стає, за Н. Аббаньяно, неістинною, позначеною тимчасовістю та непослідовністю. Бо ж особа в екстремальних ситуаціях відмовляється від екзистенційної залучености до буття (тобто боротьби). Натомість справжньою екзистенцією є та, що опирається на історичність. «Бути в історичності,  писав італієць,  означає підійматися над тимчасовим розсіюванням, конституюватися в єдність свого Я, реалізуючи власне призначення у світі і в історичному співтоваристві. Історичність  горизонт справжньої екзистенції, як тимчасовість  горизонт несправжньої екзистенції, що розпадається».

 

До речі, І. Калинець у спогадах про 1960-і роки зауважує: «Я, прихильник мистецтва для мистецтва, відгукувався тоді буквально на всі драматичні події: на смерть Алли Горської, на переслідування Івана Дзюби, на арешти Валентина Мороза, В’ячеслава Чорновола, Караванської. Посутніше кажучи, ті мої поезії  ніби фотографія душі тогочасного інтелігента, людини, яка в опозиції».

 

Хто ж у віршах І. Калинця ті герої, прототипами яких були реальні люди, що в умовах межової ситуації приймають виклик, беручи удар на себе й усвідомлюючи відповідальність перед минулим, теперішнім і майбутнім поколіннями своєї рідної спільноти  сім’ї, нації? Таким, зокрема, у Калинцевому художньому світі є образ В. Мороза, показова розправа над яким спричинила потужний протест у шістдесятницькому середовищі. Страдницьку дорогу українського політв’язня Калинець у збірці «Підсумовуючи мовчання» (1970 р.) осмислює крізь призму мучеництва Христа:

«Я хотів би, щоб ся книжка

була для Тебе хоч на мить

хусткою Вероніки на хресній

дорозі

 

Я хотів би, щоб ся книжка,

як хустка Вероніки, нагадувала

нам про святість Твого

обличчя».

Тож незгодних «на волі» оточували обставини, далекі від справжньої свободи. Про це писала, зосібна, Михайлина Коцюбинська: «У ‘‘великій зоні’’  будні інакодумця, щоденне коло специфічних ризиків, постійний прес іноді непомітних неозброєним оком механізмів тиску й втручання у сферу приватности людини. Неминуче співжиття з ‘‘простимі совєтскімі людьми’’, яких не торкнулися проблеми, пов’язані з прямостоянням і протистоянням системі. Принагідні психологічні замальовки, зокрема долання страху (хай і хвилинне), а іноді й поступове опритомнення, […] підслуховування в різних варіантах, використання з репресивною метою преси, різні вигадливі провокації, […] тиск на дітей, […] добре налагоджена система позбавлення роботи, засобів до існування, елементарних прав».

 

Урешті, портрет тої «волі» описала й О. Забужко, представниця наступної генерації: «Я у своїй внутрішній біографії відбиваю синдром, яким ми всі, хто ‘‘родом із СРСР’’, так чи інакше уражені, – синдром вивласнення і ‘‘страху дому’’. Ми всі  внуки і правнуки розкуркулених, депортованих, переселених. Ніхто з нас не живе в домі, де на горищі можна знайти листи прапрапрадіда до прапрапрабаби з XVI століття. Ми всі  діти сталінських, хрущовських і брежнєвських, різної комфортности, ‘‘бараків’’, тому що сам той концепт простору, в якому ми виростали,  це була ‘‘тюрма поліпшеного типу’’: з наперед визначеними місцями, де мають стояти койка, параша і кухня. Тоді як справжнє ‘‘домашнє вогнище’’ можливе лише у своєму, ‘‘під себе’’ змодельованому домі».

 

Тому, хай як парадоксально це не звучало б, за словами І. Калинця, якого 1972 року каральна система московського більшовизму засудила, як відомо, до шістьох років концтаборів та трьох років заслання, «краще було перебути той час в ув’язненні, ніж на такій свободі». У концтаборі ж серед в’язнів сформувалося коло однодумців, борців за волю України  там, як каже І. Калинець, було б легше й тим, хто свого часу не встояв і «покаявся», аби не потрапити у в’язницю чи, якщо вже арештували, таки вийти з неї.

 

Отже, зустріч із абсурдом тогочасних реалій спричинила виникнення в ліричного суб’єкта І. Калинця відчуття спротиву ворожій дійсності. Такий злам відбувся вже у збірці «Коронування опудала» і ще більше поглибився, на думку історика та літературознавця П. Шкраб’юка, у «Спогаді про світ». Порівнюючи ж тексти цього періоду з першими двома збірками І. Калинця, за спостереженням М. Ільницького, дослідники «характеризують це як еволюцію від ‘‘світу традицій’’ (за О. Гнатюк), ‘‘етноромантизму’’ (за М. Павлишином) до його неминучої руйнації, що асоціюється з екзистенціалізмом».

 

У «кривих дзеркалах» тієї дійсності новітні «первосвященники» сприймають героя І. Калинця за єретика,  того, кого треба, як Христа (Месію), знищити. Себто світ, не усвідомлюючи своєї збочености (потворности), звинувачує в ній того, хто якраз одиноко залишається правдивим і гідним «носити Божу подобу». В образі «кажанів трибуни» відчитуємо образ упирів, що живляться кров’ю своїх «повторених» жертв:

«Не сподобив мене світ

 

літають щоночі

кажани трибуни

наді мною

 

розіпнім його

каже кажан кажанові

 

він не гожий нам

він у наших дзеркалах

потворний

 

ще й повторений».

Особливу увагу в цьому контексті привертає другий вірш із циклу «По сей бік дощу», що міститься у збірці «Підсумовуючи мовчання»:

«У цім величезнім акваріумі

пропливають примарні створіння

хитаються німі водорості

дно виростає на скелетах

давно потоплених кораблів  

а серед них найостанніший  

недолугий ноєвий ковчег  

 

припадаємо очима до шиб  

адже у цім величезнім акваріумі

що називався вулицею або майданом  

що називався трамваєм або тополею  

що називався пам’яткою архітектури

затоплено наш ковчег».

Герої твору спостерігають за крахом природного способу життя, що опинилося поміщеним в акваріумі як символі штучно створених умов для життя. Вода, у якій перебувають люди, позбавляє їх змоги говорити, отже, вони стають «німими водоростями», що «хитаються», себто фактично прилаштовуються до несвободи, роблячись заручниками того нездорового мовчання, коли, як пише І. Калинець у «Пропонуванні 12» зі збірки «Реалії», «жоден / не спромігся запротестувати / проти виключення Дзюби зі спілки / не кажучи вже проти арештів». Образ потоплених кораблів  моторошна картина людського спустошення та поразки.

 

Водночас своєрідним виходом із замкненого простору в’язниці (тепер реальної  коли поет, як уже згадувалося, відбував покарання в концтаборі на Уралі) слугує цикл «Листівки» зі збірки «Звениславині купави» І. Калинця. Вірші до нього І. Калинець писав на звороті поштівок, які йому надсилали в листах із «волі». Спереду були зображення різноманітних полотен українських і зарубіжних художників. Після розглядання їх у поета виникла ідея писати вірші для доньки (Дзвінки), за допомогою яких вона могла б запам’ятати той чи інший твір мистецтва. Цензура пропускала їх у зворотніх листах, оскільки не бачила крамоли в насичених складними для непідготованого читача метафорами та культурологічними алюзіями текстах поета.

 

Звернімо увагу, наприклад, на триптих «На листівці – О. Богомазов. Пилярі». На картині (1927 р.) українського художника, який творив у руслі кубофутуризму та спектралізму, зображені три чоловіки, що стоять в оточенні зрубаних стовбурів і тримають у руках різнокольорові пили. Колористичне багатство цього полотна викликає в ліричного суб’єкта І. Калинця ефект катарсису, «очищення людей і дерева», коли «охра стає охрою / оранжеве оранжевим».

 

Один із чоловіків стоїть із пилою, ніби косою, що створює враження, буцімто він працює на полі. Відтак виникає асоціація не лише зі збором дозрілого колосся, а й із сівбою зерен, з яких воно виросте:

«зубасті пили

зеленого  

голубого  

червоного

засівають землю  

золотою тирсою».

Поет обігрує в тексті головні риси творчої спадщини видатного українського маляра: куб, ритм, контури світла. До речі, Калинець свідомо виділяє як окреме слово або півслово префіксоїд «кон-», що, як відомо, позначає спільність, об‘єднання, сумісність: «кон / тури», «на кону / міллерівських кон / струкцій». Це демонструє наслідок пиляння, себто – як зрубаними є дерева та їхні розпилені стовбури (а вони мали спільність із ґрунтом, з якого росли), так розпиленим виявляється й слово  відсікається та його частина, що означала об’єднання та спільність. Пилярі ж бо проникають у серцевину дерева, а поет  у ядро слова. Процес пиляння має вигляд оркестрової гри, а її «маестро  ритм».

 

У третьому вірші триптиху І. Калинець згадує й про Л. Курбаса, театр «Березіль», М. Куліша, «двоярусну коробку вертепу». Виникає низка образів, пов’язаних уже з театральним мистецтвом  плеядою українських інтелігентів, розстріляних у Сандармоху 1937 року. Це вже трагічна «вистава», яку поставив режисер-загарбник. Тому пиляння дерева набуває трагічних фарб  то вже зрубування українського лісу, нищення українців, яке триває і в сучасності поета:

«Вже Білоголовий

диригує

щемку репетицію

новітніх трагедій

пиляння лісу

 

безталання трісок».

Також подивімося на поезію І. Калинця «12. На листівці  А. Манастирський. Верби» згаданого циклу. Оповідач, споглядаючи зображення картини українського художника, розмірковує про символічне значення образу верби в українській культурі. Передусім він переноситься хвилями ностальгії в дитячі роки, бо, каже, верба  «дерево мого дитинства». Він бачить ці дерева навіть «із заплющеними очима». Ба більше, саме верби асоціюються з українським народом, який «зривав із них золоті груші  де ще такий поетичний люд?» Виринає й згадка про «журбу Глібова» відомий вірш, де над рікою «три верби схилилися, мов журяться вони».

 

Згодом у тексті з’являється асоціація з фольклорними мотивами  головно з народною казкою «Ганна-панна». Там дідова дочка, що її недолюблювала мачуха, посадила на подвір’ї гілку, з якої виросла велика верба. Та верба «відчинялася» на прохання дівчини та обдаровувала її красивою одежею, від якої всі довкола мліли. За аналогією з «Попелюшкою», дівчина поверталася додому і знову ставала тією самою бідною дитиною, яку гнобила баба та її дві вередливі доньки.

 

Під час однієї з «вилазок» Ганну вподобав багатий кавалер, проте дівчина так квапилася додому, що загубила черевичок. За тим черевичком парубок шукав її в цілій околиці. Прийшов, урешті, й до хати, де вона жила. Але мачуха звеліла бідоласі сховатися на печі, а натомість показала паничеві лише своїх двох дочок. На обох черевичок виявився замалим. Ураз жених побачив панну на печі і гукнув її. Тоді «пішла дівчина до верби, одяглася, взулася і вийшла до них. Всі аж потетеріли. Багатий хлопець забрав дівчину за дружину, а бабині так і залишилися віку дівувати».

 

Цей сюжет описує та переосмислює ліричний суб’єкт І. Калинця:

«Чи пригадуєш:

«Вербо-рясна, відчинися –

Ганна-панна йде»?

Відчиняється –

і входиш у казку.

Або виходиш

на провесні

з м’якого дупла

Мавкою».

Як бачимо, Калинець поєднує з казкою про Ганну-панну мітологічний образ Мавки, що його, зокрема, використовувала Леся Українка у «Лісовій пісні». Врешті, рефлексуючи над листівкою із зображенням картини А. Манастирського (споглядаючи на верби), герой вірша пише своїм адресатам «по той бік» колючого дроту, передусім рідні, що таким способом і сам приходить до них, долаючи відстані та ґрати:

«Нині, дивлячись на верби Антона Манастирського,

входжу до вас».

Отже, попри реалії періоду «застою», що поміщали митців як у фізичну, так і в духовну тюрми (зокрема й у замкнений простір «соцреалізму», насаджуваного митцям), Калинцева поетична творчість, фіксуючи неволю, слугувала чи не найважливішим засобом виходу з неї. І це філігранне, сміливе Калинцювання насправді триває досі. Хоч поет, повернувшись з ув’язнення й заслання, припинив писати нові вірші, на його створеній в 1960 – 70-х роках поезії гартуються нові митці та мужні воїни. Ігор Калинець розчулився, згадуючи, як мати Артемія Димида, українського солдата-добровольця, що загинув на східному фронті,  іконописиця Іванна Димид-Крип’якевич, сказала на похороні сина: «Пане Ігоре, не журіться! Ви зробили велику справу! На Ваших віршах виросли наші діти, і виросли українцями». Артемій Димид обожнював Калинцеві твори для малечі.

 

Тож наостанок повернімося до початків. У першій збірці І. Калинця є красномовний образ залізних стовпів, що підпирають небо Вітчизни. Взято його з біографії Т. Шевченка. Той, як знаємо, дитиною уявляв їх і шукав у полях. Калинець, натомість, називає такими залізними стовпами, що тримають українське небо, велетів духа, які віддали своє життя за Батьківщину. Первинно в цьому Калинцевому вірші йшлося про Шевченка, але зрозуміло, що серед героїв, які «підпирають небо Вітчизни», і сам Ігор Калинець та його поезія. Свій фронт української культури він міцно тримає й сьогодні.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Данчишин Н. Поетичне Калинцювання // Посестри. Часопис. 2022. № 31

Примітки

    Loading...