Посестри. Часопис №31 / Наклеп, що зруйнував життя одного з найвідоміших інтелектуалів Польщі – Станіслава Бжозовського

Доля польського філософа, письменника, літературного та театрального критика Станіслава Бжозовського багато в чому перегукується з долею не менш відомого українського поета Василя Стуса. Обидва стали жертвами наклепів та політизованої системи правосуддя, обидва намагалися довести свою невинуватість і обидва в підсумку поплатилися життям. Однак є одна відмінність, яка стала ключовою й назавжди розвела дороги двох відомих письменників – Стус програв свою «справу», але назавжди залишився національним героєм, тоді як Бжозовський переміг, проте помер із тавром «зрадника». Чому так сталося і яку роль у «справі Бжозовського» відіграли українські засоби масової інформації? 

Від молодого ідеаліста до великого філософа. Формування поглядів Станіслава Бжозовського

На відміну від Василя Стуса, який народився у бідній радянській родині, Станіслав Бжозовський мав досить непоганий старт. Він походив зі шляхти, завдяки чому мав доступ до багатьох благ, наприклад якісної освіти. Спочатку навчався у приватних учителів, пізніше в гімназії в Любліні, закінчив школу в Немирові на Поділлі. Вступив на природничий факультет Варшавського університету, та вже наступного року був відрахований через організацію демонстрації проти російських професорів, які хотіли поставити пам’ятник Муравйову-Віленському.

У 1898 р. Бжозовський був заарештований за діяльність у конспіраційному  освітньому товаристві й місяць просидів у в’язниці, де захворів на сухоти. Після звільнення він так і не став на «шлях виправлення», ба більше, активно продовжував підпільну боротьбу з російським царатом, публікуючись під псевдонімом Адам Жепіль. Писав для видань „Przegląd Tygodnikowy”, „Krytyka”, „Głos”, був одним із редакторів видання „Literatura i sztuka”[1]. Вже тоді активно розвивав власні філософські погляди, черпаючи ідеї у Фіхте, Маркса, Ніцше, Сореля і Канта. Виступав проти позитивізму й утилітаризму.

Для натури Бжозовського характерний ревізіонізм. Він безустанно шукав моральних авторитетів та з легкістю зрікався їх, критикуючи вади й помилки у їхніх судженнях. Найкращим прикладом тут послужить «кампанія проти Сенкевича», що була своєрідним викликом, який молодий філософ кинув одному з найпопулярніших польських авторів. Бжозовський звинуватив Сенкевича в політичній недалекоглядності й відірваності від реалій, чим одразу нажив собі багато ворогів серед польської інтелігенції. Саме цей факт надалі зіграє з ним злий жарт під час розгляду його «справи» в суді, але про це згодом.

Наразі варто згадати найважливіші твори Станіслава Бжозовського, до яких зараховують «Філософію дії» („Filozofia czynu” 1903 р.), «Полум’я» („Płomienie” 1908 р.), але справжню славу йому принесла «Легенда Молодої Польщі» („Legenda Młodej Polski” 1909 р.), де автор подає власне розуміння романтизму і його зв’язку з «Молодою Польщею»[2]. Опираючись на гегелівську мову і його феноменологію духу, Бжозовський намагається зрозуміти, чим є світ людини і за якими законами він існує. Гостро критикує натуралізм, який надає перевагу фактам над цінностями: «сучасна культурна свідомість, тією чи іншою мірою, є результатом історичної праці перетвореним у безвихідну індивідуальну пригоду». Таким чином, єдиним способом пізнати самого себе є активна творча позиція, поняття, що лежить в основі всієї філософії Бжозовського.

«Наше «Я» повне чарів і заклять: те, що ми вважаємо своєю власністю, є дарунком сил, котрі впливають на наше існування. Річка європейської історії протікає в нас. Ми не зможемо зрозуміти себе та визволитися, якщо не дістанемося до суті цього процесу. Той, хто справді хоче бути господарем своєї долі, свідомо проживати і творити своє життя, має сягнути глибин, у котрих народжуються сили, що визначають течію і напрям великої історичної річки».

Так Бжозовський формує основи розуміння філософії культури, яка базується на співвідношенні культура-життя, культура-праця, культура-особа. Він намагається осмислити й опанувати минуле, бо тільки так, на його думку, людина може стати вільною.

Однак аби зрозуміти глибину і значення філософських поглядів Бжозовського, потрібно докласти чимало зусиль. Причиною цього є надзвичайно складний стиль письма – часті повторення, застарілі слова, величезні речення та головне – вчительський тон, який подекуди нагадує повчання. Його читач – це інтелектуал, людина, добре обізнана в питаннях філософії, літератури й подекуди психології, яка готова самостійно докопуватися до істини. Як результат – відомий у вузьких колах Станіслав Бжозовський залишився байдужим загалу, що мало вирішальне значення під час розгляду його справи у суді. На відміну від Стуса, який звертався до серця людей і був із народом, Бжозовський апелював до розуму й був над усіма. Повірити, що така людина є «зрадником», не так вже й складно, а засудити без суду – й поготів.

«Справа Бжозовського». Винен чи ні?

Епопея зі «справою Бжозовського» й досі залишається одним із найкращих прикладів того, що ми сьогодні  звемо цькуванням, та добре демонструє вплив преси на суспільну думку. Промовистим є навіть той факт, що дискусія у справі вини чи невинуватості письменника триває й досі. Щороку в Польщі виходять нові критично-літературні праці, присвячені цьому питанню, і до остаточної крапки ще дуже далеко.

А було все так. Нещастя Бжозовсього почалися від зізнання Бакая,  колишнього агента царської «Охранки»,[3]який надав список імен своїх інформаторів, серед яких було й прізвище Бжозовського. Це фактично означало, що він доносив царському уряду на соціалістичні партії в Польщі. З легкої руки такого собі Бурцева ця інформація з’явилася в краківській газеті „Naprzodzie” із заголовком «Шпигун». Бжозовський просто не міг проігнорувати це звинувачення й сам ініціював громадське слухання, яке відбулося в лютому-березні 1909 р. в Кракові.

Головним свідком обвинувачення виступив той-таки Бакай, який вказав на три факти «зради» Бжозовського. 

Перший: таємний народний університет у Варшаві прагнув легалізуватися і тому надав органам влади свій статут, але через донесення Бжозовського про шкідливу діяльність університету легалізація не відбулася.

Другий: Бжозовський спричинив арешт доктора Нелкена і Станіслава Голдберга та надав «Охранці» адресу Людвіка Кульчицького, якому дивом вдалося уникнути арешту.

Третій: Бакай стверджував, що особисто зустрічався з Бжозовським в офісі «Охранки» і вручив йому 75 рублів за роботу.

Згодом кожне з цих звинувачень було спростоване. Представники народного університету заявили, що вони ніколи не прагнули жодної легалізації. Свідки заперечили, що Бжозовський мав стосунок до арешту наведених вище осіб. А щодо зустрічі з Бакаєм, то Бжозовський надав документи, які підтверджували, що в цей час він перебував за кордоном.

Можна було би сподіватися, що на цьому «справа Бжозовського» закінчиться, але все тільки починалося. Битва перейшла на сторінки преси, де прихильники й противники Бжозовсього гостро полемізували щодо його вини. Згодом вийшла друком брошура, в якій детально описувалися всі покази свідків у суді. На своє виправдання Бжозовський написав великий розгорнутий лист, але марно. Хоч суд так і не виніс обвинувального вироку, це зробив народ. Бжозовський був вимушений емігрувати до Флоренції, де невдовзі помер, так і не позбувшись клейма зрадника й не дочекавшись рішення суду.

Однак Станіслав Бжозовський мав те, що було недоступною розкішшю для Василя Стуса – можливість захищатися. Ані він, ані його адвокати так і не визнали провини, а суд не був упередженим настільки, аби заплющити очі на явно сфабриковану справу. Каральна система не мала на меті знищити Бжозовського як письменника й людину, бо він не становив для неї жодної небезпеки, чого не можна сказати про Василя Стуса. Та все ж варто зазначити, що попри кінцевий вирок обидва письменники втратили свої життя. Стус відбував покарання у в’язниці, звідки не повернувся, а Бжозовський – в еміграції, де його наздогнала хвороба, підсилена наклепами в пресі.

Українська преса про «справу Бжозовського»

Аби зрозуміти розмах кампанії, спрямованої проти Станіслава Бжозовського, не треба ходити далеко, варто лише переглянути кілька номерів української преси за початок 1909 р. Хвиля осуду письменника, виплекана польськими друкованими виданнями, здійнялася так високо, що накрила собою навіть відлеглі українські землі. Так, газета «Рада», єдина щоденна українська газета ліберального спрямування, що виходила друком у Києві, не раз згадувала про «справу Бжозовського». У номері від 29 січня 1909 р. «Рада» інформує українських читачів, що:

«…Цими днями відбудеться в Кракові партійний суд товаришів над відомим письменником Бжозовським, що обвинувачується за провокаторство. Головний свідок – Бакай, спеціально приїздить на суд. Бжозовський оборонятиметься сам»[4]. 

Здавалося б, коротка і нейтральна замітка, передрукована з польської преси, яка абсолютно ніяк не відображає ставлення автора статті чи редакції до постаті самого Бжозовського. Однак уже 14 березня цього ж року виходить друком іще одна, цього разу більш розгорнута стаття, в якій детально описується перебіг справи:

«Як сповіщають польські газети, 8-го марта знов почався був партійний суд над Станіславом Бжозовським. Голова суду соц. дем. посол міста Львова д. Діаманд не прибув на суд, і його місце мав заступити д. Кон. Але оборонці Бжозовського запротестували проти отсутности голови суду і заявили, що вийдуть з суду, якщо почнуть процес без д. Діаманда. Через цей протест справу знов одкладено, тим більше, що не прибув також посол Морачевський. Оборона зате дала нових свідків, але суд не вирішив ще, чи ці свідки мають бути покликані»[5].

Попри те, що розгляд «справи Бжозовського» затягувався, цікавість преси до її перебігу не зникла, ба більше, газети все відвертіше ставали на бік обвинувачення. У статті за 16 квітня 1910 р. газета «Рада» повідомляла:

«Ще в листопаді 1908 р. відомий польський письменник, Станіслав Леопольд Бжозовський, якого Бакай і Бурцев обвинувачують в стосунках з «Охранкою», доручив свою справу міжпартійному судові в Кракові, досі одначе присуду не винесено.

З цього приводу нещодавно А. Немоєвський в своєму органі „Myśl Niepodlegla”, помістив статтю, в якій обурюється, що суд усе відкладає справу, а тимчасом приятелі Бжозовського за поміччю брошур, статей і зібрань намагаються витворити серед громадянства прихильний для обвинуваченого настрій. Сам Бжозовський не обороняється, а замість оборони видав велику філософичну працю, в якій, як доказують деякі поступові польські письменники, починає прихилятися на бік католицтва, привітно всміхаючись рівночасно до народнихдемократів і консервативної партії реалистів.

…Прихильники таланту Бжозовського забувають, що, як казали римляне, «spiritus flat, ubi vult». Не завсігди талант єднається з прозорим характером. Суд, одначе, здається, пробуває не стільки під гіпнозом таланту Бжозовського, скільки не може наважитися видати рішучий присуд у цій темній і непевній справі»[6].

Не оминула увагою «Справу Бжозовського» й щоденна газета львівських євреїв «Chwila», яка виходила в період міжвоєнного двадцятиріччя (січень 1919-го – вересень 1939-го) і була одним із найпопулярніших друкованих видань не лише Львова, але й далеко за його межами.

Здавалося б, збігло п’ятнадцять років з моменту самого суду. Бжозовський давно помер, а значна частина польських інтелігентів виступила на його захист, намагаючись реабілітувати письменника хоча б посмертно. В статті від 9 січня 1927 р. в газеті «Chwila» подається детальний опис усіх подій та звинувачень висунутих Бжозовському:

«…По сьогоднішній день тяжіє над польською культурою вина, що звинуватила його (Бжозовського) – на що вказує кілька фактів – несправедливо, закидаючи йому співпрацю з царською «Охранкою»[7].

Це могло б видатися спробою реабілітувати ім’я Бжозовського, якби не наступна публікація від 17 березня 1928 р., де, посилаючись на спогади Станіслава Кошутського, колеги Бжозовського, газета вирішила вкотре нагадати публічності «ким насправді був» автор Легенди Молодої Польщі:

«…Людина тхірливої та брехливої натури й одночасно великих, хоч, на жаль, змарнованих можливостей». Великі думки, великі гасла, «великі справи» Бжозовського в порівнянні з його злочинною зрадою можуть бути щонайбільше предметом вивчення психопатологів на тему «геній – психічний розлад – злочин». З’являється думка, чи Бжозовський не був лише дуже талановитим, навіть геніальним актором, талант якого полягав на майстерному вдаванні «щирості» і нав’язуванню її оточенню…»[8]

Знадобилося ще десять років та ентузіазм вірних друзів Бжозовського, зокрема проф. В. Клінгера, аби змінити риторику преси. Нарешті 12 грудня 1934 р. «Діло», найстарший і впродовж багатьох років єдиний україномовний часопис Галичини, що виходив в період між 1880-м і 1939-м рр. у Львові, надрукував на своїх шпальтах статтю із заголовком «Письменник обвинувачений у шпигунстві», де дуже влучно охарактеризував суть «Справи Бжозовського»:

«Громадськість більше вірить пресі, ніж молодому непопулярному письменнику, що піддає гострій критиці признані слави польської літератури»[9] (мається на увазі «Кампанія проти Сенкевича»).

Станіслав Бжозовський був засуджений без суду, пережив цькування у польській і не лише польській пресі, бойкот усіх видавництв і доживав дні з тавром «зрадника» багато в чому саме завдяки своїй критиці Сенкевича. Він швидко нажив собі ворогів, готових підтримати будь-яке звинувачення, і мав дуже мало друзів, аби протистояти нападкам. Та це далеко не єдина причина сумної долі генія. Він також став жертвою політичних обставин, а саме – антиросійських настроїв, спричинених тривалим періодом бездержавностіПольщі. Почали пробуджуватися сили, які в майбутньому приведуть до краху Російської імперії, але так і не зроблять Польщу та Україну незалежною. Однак засоби масової інформації, завжди чутливі до настроїв громадськості, не могли втратити свій шанс публічного цькування «агента імперії».

Подібно до Стуса, Бжозовський твердо слідував власним переконанням, був готовий до останнього подиху боронитися у суді, та програв задовго до початку слухань. Він не зміг стати голосом і серцем свого народу, зрозуміти його біль, прагнення, мрії. Його боротьба була тільки захистом власної честі,тоді як Стус відстоював честь свого народу.

Використана література:

Buber R., Czas zamknąć sprawę Brzozowskiego, „Wiadomości literackie”, № 24 (180), Warszawa, Niedziela 12 czerwca 1927 r., s.1.

Kowalówka M., Powrót Stanisława Brzozowskiego w XXI wieku, „Państwo i społeczeństwo”, 2015, № 1, s.213-225.

Misztela P., Pod ciężarem oświecenia. Stanisława Brzozowskiego XVIII-wieczne biografie i diagnozy w powieści “Sam wśród ludzi”, „Pamiętnik literacki”, 2019, s.110-114.

Відгуки азефіяди, “Рада”, 29.01.1909 nr 23 [dok. elektr.] https://libraria.ua/all-titles/group/920/ [dostęp: 5 marca 2021]

У Польщі, “Рада”, 14.03.1909 nr 60 [dok. elektr.] https://libraria.ua/all-titles/group/920/ [dostęp: 5 marca 2021].

У Польщі, “Рада”, 16.04.1910 nr 87 [dok. elektr.] https://libraria.ua/all-titles/group/920/ [dostęp: 5 marca 2021].

O rehabilitację wielkiego pisarza, “Chwila”, 09.01.1927 nr 2803 [dok. elektr.] https://libraria.ua/all-titles/group/6/ [dostęp: 5 marca 2021].

Stanisław Brzozowski jako akademik, “Chwila”, 17.03.1928 nr 3239 [dok. elektr.] https://libraria.ua/all-titles/group/6/ [dostęp: 5 marca 2021].

Письменник обвинувачений у шпигунстві, “Діло”, 12.12.1934 nr 334 [dok. elektr.] https://libraria.ua/all-titles/group/192/[dostęp: 5 marca 2021]