Посестри. Часопис №30 / тиша. асфальт

сонячний розпарений серпневий день
ми минаємо останній продуктовий магазин
 на виїзді з міста
перед нами блок-пост
з українським прапорами
ми зупиняємося чекаючи супроводу
я виходжу з машини
 запалюю цигарку
відчуваю гарячий асфальт
опускаю голову
і бачу
 як він парує на сонці
розбитий сірий але все ж непереможний

"до війни, тут була хороша дорога"
а тепер від важкої техніки
усе ледь тримається купи
і навіть асфальт не витримує
кажуть мені мої попутники
там за блок-постом
іноді ще гірше ніж тут
хоча знаєш 
я був у таких місцях в Україні
де немає війни
 але все одно
дуже поганий асфальт

за нами приїжджає машина
і ми минаємо блок-пост
"коли я тут
 то ніколи не називаю
це місце 
під час розмов телефоном
я вимикаю інтернет
 хоч тут і не дуже ловить"
я називаю це "широким морем"
чи "там де плавають лебеді"
використовую такі коди
для своїх
для рідних

степ дорога асфальт
покинуті будинки
 бездомні пси
і море
 море десь там за горизонтами
ми тут такі самотні
як рухомі цілі
тиша дзвенить у вухах

ми зупинимося біля будинку серед якогось дачного масиву
нас зустрінуть солдати
ми перекинемося кількома словами
і знову станемо закурити
на іншому кінці вулиці
раптово вигулькне босонога дівчина
у жовтому платті
вона йтиме назустріч нам розпеченим асфальтом
ніби не відчуваючи цього

на мить мені здалося що вона привид
який прямує безлюдною вулицею
аж поки вона не пройшла повз нас 
привітавшись
добрий день
і повернувши на іншу вулицю
ми перезирнулися
але здається вона насправді
була 
і це не міраж

кажуть востаннє
тут стріляли на День незалежності
кілька днів тому
вітали нас
мабуть щоб підкреслити
за що ми воюємо
але сьогодні тут було тихо
і тиша ця була гнітючою
так як будь-яка довга і мертва тиша
"тут зараз тихо
 тиша на фронті
породжує напругу" 
 каже капітан
шум двигуна
військові бажають нам успіху
хоча кому з нас потрібен успіх
вам хлопці  він точно потрібен більше

ми повертаємося мовчки
бо розмовляти не дуже  хочеться
знову тиша
 наш водій вмикає музику
на блок-пості бетон укріплений
брилою асфальту
русявий хлопець проводжає нас поглядом й вигуком
"а!!! артисти!"
посміхається
дорогою нас трясе
ми об’їжджаємо вибоїни
"зараз заїдемо в місто
 і буде нормальний асфальт"
каже нам водій

з тих пір у мене всередині
якесь дивне ментальне поранення
де б я не був 
дивлюся на асфальт
хороший чи не дуже 
і згадую собі
той гарячий який парує від серпня
чи від війни
я не знаю
мені сниться іноді той серпневий день
і тиша 
тиша
гнітюча тиша війни
яка триває насправді 
а не лише у сні

 

2018