07.04.2022

Посестри. Часопис №3 / Мондеґрін (пісні про смерть і любов). Про суть. Фрагмент

                                                                                                    Поглянув я на ягнята –

                                                                                                    Не мої ягнята!

                                                                                                    Обернувся я на хати –

                                                                                                    Нема в мене хати!

                                                                                                               Тарас Шевченко

 

Яка в цьому всьому може бути суть, пане господарю? Габа дихав крижаним повітрям Києва і думав про те, що осінь і так цього року випала тепла, але все ж холод прийшов так раптово, так зненацька, що йомайо. Ну яка в цьому всьому може бути суть? І що таке українська суть, якщо її порівнювати, скажімо, з російською? Звичайно, українська суть, якщо вона наша національна, повинна відрізнятися від суто суті, мовити б, ворога. Чи ні? Чи все ж таки є певні філософські координати, де зникає національне і вступає на свій важкий і беззмістовний шлях суто людське? Чи можемо ми припустити, що росіяни не люди? Українці, приміром, люди, а росіяни – навпаки (навпаки – прекрасне слово; пакибытие? час відтворення?Иисус же сказал им: истинно говорю вам, что вы, последовавшие за Мною, – в пакибытии, когда сядет Сын Человеческий на престоле славы Своей, сядете и вы на двенадцати престолах судить двенадцать колен Израилевых)Тут і далі в дужках – зауваження Габінського.[1]А якщо ми вже це припустили, то французи чи загалом європейці що тоді таке? Як із ними бути? Всі ці Сартри, Камю і Леві – вони хто за біологічною ознакою? Дельоз, Дерріда, Барт. А особливо Дарвін (Charles Robert Darwin)? Що за такий, сука, богослов цікавий? Не знайшлося порядної людини йому кістки битою переламати, щоб не міг писати ту дурню, ніби у людини та мавпи спільні родичі. От скажи мені, пане богослове, одну річ. Воно тебе гребе, з ким там у людини розумної спільні родичі? Та ні, все ясно. Homo sapiens, чи то пак Homo sapiens sapiens, сумний та нетверезий, з ким ти тільки не спав, нещасний, особливо у важкі дев’яності. Що вже казати про двотисячні чи десяті, заповнені вогнем по самі вінця.

Знаєте, бува, все так докупи складається, що просто край. Душу рве відчуття, що життя закінчується і біжить від тебе, як нічна електричка в Публієве-Неронове (те ж саме, що Клавдієве-Тарасове, селище міського типу Бородянського району Київської області. Засноване в 1903 році, розташоване за 2318,6 км від Парижа. На развилке держитесь правее, продолжая движение по A4/E25/E50; следуйте по знакам на Paris/Luxembourg/Thionville) і світиться примарними вогниками. Притому духовна зрілість ніяк не надходить. Дивишся в минулі дні, а вони порожні, і замість високого сенсу, що бринить у сяйві повноти буття, ти маєш тільки несмачний бетонний пляцок провінційного перону. Порожні пачки з-під сигарет, лузга насіння, недопита пляшка світлого чернігівського, на лавці якийсь безхатченко читає Конана Дойла. Вітер носить жовтий пил. І, стоячи по вуха в цьому пилу, ти розумієш, що нічого доброго таки в своєму житті не зробив (екзистенція просто кров’ю сходе, вдивляється в тебе сумними очима мертвих родичів та персонажів народних казок).

І от у такому стані суне лісом sapiens sapiens. У такому от, значить, стані. А тут мавпа спить. Уявіть, співвітчизники. У нього екзистенція, а вона спить, курва. У нього смуток яйця сріблом викриває, а вона шампанського напилася і розкинулася під горіхом. Бодхісатви України. Ясно, що траплялося по-різному. Ось звідсіля й родичі. Краще б запитав, з ким мама його спала, цей Дарвін. Богослов. Мавпи, бачиш, йому завадили. Стільки тварин у нашому суспільстві, що мавпи – це навіть не пів правди. Тільки чверть біди. Цікаво, чому він нічого не написав про кабанів, ворон, їжачків, щурів, метеликів, бабок, собак та вовків, ведмедів, гадюк, щирих та відвертих гієн і поодиноких безвинних дятлів у нашому політикумі? Жабокряківка, а не парламент, їй-бо.

– Але чому я наїхав саме на Дарвіна? – Габа раптом розгубився.

Чому не на Мартіна Лютера (Martin Luther)? І те, що він німець, нічого не значить. Німці, зрештою, такі ж самі, тільки більше люблять порядок. Якщо вже ти порушив правило якесь, ну, приміром, вирішив посцяти в самісінькому отворі Бранденбурзької брами, то твій товариш-бурш, з яким ти щойно у барі пиво дудлив, здасть тебе поліції, навіть не переживай. Незважаючи на те, що ти, скажімо, носій ідеї анархо-радикалізму.

– Так до чого саме все це провадить?

– А хто ж його знає, пане господарю, до чого, – Габа стенув плечима, – вивчаю мову. Така мова співуча й балакуча. Так і тягне на всілякі чудові нісенітниці, різнокольорові дурниці, закликає до березневого безглуздя, до святої нікчемниці листопада. Цією мовою можна сто тисяч років без упину бубоніти курзу-верзу, молотити своїм недосконалим переселенським язиком харків-макогоників (Харков? мак? гонимо зайця зі срібними яйцями).

Тут Габа подумав, що в нього, мабуть, починається синдром поліглота. Доки розмовляв із собою рідною російською, був собі людина людиною. А як другу заходився вивчати, усіляке казна-що на ум почало спадати. Від многія знанія многія і печалі.

– Така вона, доля сучасного інтелектуала, – сказав він собі, важко зітхнув, із повільним сумом втягуючи у сивувату голову бадьоре повітря довічного вигнання, перехрестився і почимчикував далі Оболонським проспектом.

Фулі поробиш, осінь. Така осінь. Що таке є осінь? Це початок зламу. Кров’ю плаче небо під ногами. І в калюжах бігають довбані ворони. Київські ворони, курва мама.

– От власне, – сердито промурмотів Габа, – чому ви нам, пане Пушкін, нічого, млять, не сказали? Нібито й непогана ви були людина. Талановита. Як тільки бачили де жида, так і казали йому: жид по мотузочці біжить. Як бачили бабу, то й казали: абабагаламага. І хап її за сідницю. Ану йди сюди, дщерь порока. У свій куток затягнув її, руки заламав, посадив на стільця зв’язаною й каже їй чистою німецькою мовою: я твій Захер Мазох, май дарлінґ. Привіз тебе аж до самого міста Лева. Стану тобі казки казати, панночкою звати, будеш сексуально задоволеною кобітою. Галичанкою станеш такою, яких світ не бачив. А вона йому каже: та пішов ти на хер, кінь педальний, шляк би тебе трафив! Ніяка я тобі не галичанка, а французький романіст і драматург Оноре де Бальзак. Серія романів «Людська комедія», яка зображає панораму післянаполеонової Франції, вважається моїм головним твором. А таке довге кучеряве волосся маю, тому що накручую, значить, волосся на величезні розжарені в металургійному цеху цвяхи і так засинаю після вживання марсали з драпом. Уранці прокидаюсь – така вже красуня стаю, що печаті нема де ставити. Можу й тобі позичити цього щастя.

 

***

Габа зайшов до станції метро, приклав картку до квадратного незбагненного припасу. Той йому моментально відписав, мовляв, прохід вільний. Але зауважив, що Габі буде дозволено скористатися спуском до нутрощів Києва ще тільки три рази. Дуже строго у Києві з проходом пересічного переселенця до станцій метрополітену.

Габа посунув сходинками донизу. В підземеллі на страшній глибині, осяяній примарною електрикою, овіяною вітрами близького пекла, що хвилями чортових вентиляторів розносить по людських душах, бігають поїзди. Народу вечорами тут завше тьма-тьмуща. Всі бажають кудись їхати. І старі, й малі, й російськомовні, й україномовні. Татари, французи, євреї, англійці, китайці, в’єтнамці, росіяни, роми, румуни, молдавани. Дівчата і хлопчики. Читачі Андрія Анатолійовича Кокотюхи та James Augustine Aloysius Joyce.

Прихильники інноваційного сексу і традиційного. Цілий Бабілон пересувається кудись під землею, і сенсу в цьому переміщенні людських потоків немає аж ніякого. Київ – місто божевільне, це ясно. Він же міст руських матір, причому вже старенька, трішечки не при тямі. І це відчувається. А київське метро – квінтесенція цього божевілля. Ну якщо, звісно, в українській мові є таке слово – «квінтесенція».

У цьому якраз Габа був не впевнений, тому посмутнів, відчуваючи, що київська осінь із самої поверхні сюди до нього докотилася. Як клята кобиляча голова. Щоб якось себе підтримати, він знову почав мугикати по суті примітивні, по суті страшенно банальні, енергійно сентиментальні рядки про осінь.

Осінь. Спалені вщент кораблі. Тра-та-та-ра та від землі. Тра-та-та, отож бо, що тра-та-та. Тільки почнеш перекладати щось по-справжньому енергійне та сентиментальне, як перекладацьке натхнення тебе залишає, і стоїш ти голий та сумний у самісінькому (до речі, корінь – сямісен (sic!), традиційний музичний інструмент Японії, батьківщина Китай, переселенець по суті) центрі культури, як рожева мавпа на естраді. Неприємне відчуття.

Габа роздивився натовп, що запакувався з ним у вагон поїзда, а потім знайшов мапу і заспокоївся. Пан Пушкін нічого не сказав. Це точно. Але, панове, якщо вже комусь пред’являти, то Нестору-літописцю. А насправді ще до нього купі всяких прекрасних людей. Скажімо, Йоан Богослов. Ну дійсно, старенький, якщо ти вже бачив уві сні цих коней вогненних, які прилетіли бомбити Сирію, то чому прямо так не написав? Мовляв, люди добрі, що я можу вам сказати стосовно Армагедону. Ви читали моє «Одкровеннє» чи як там, «Об'явлення» (поїзд далі не піде, зупинка Героїв Дніпра, молоко, молозиво, м’ясо, сало, яйко, синє небо над головою кожної святої неділі, ей, матко, моя матко, виховуй мє гладко, від неділі до неділі, як червоне ябко).

Раптом Габа усвідомив, що, по-перше, заснув на кілька хвилин, а по-друге, що всі ці кілька хвилин знову їхав не в той бік, що потрібно. Втома, вона така, жіночка підступна й працьовита, ніколи не припиняє обробляти твій мозок. Габа позіхнув, озирнувся на спини останніх пасажирів і вийшов із потяга. Постояв кілька секунд, відчуваючи, що минуле п’ятихвилинне забуття щось у ньому змінило, пересмикнув плечима (Якась лиха сила пересмикнула всім тужавим тілом, перегнула його, скрутила болюче поранені кості) і перейшов на протилежний бік платформи.

Так про що я, власне? Ага, так. Пане Йоанне. «Одкровеннє», звісно, відпрацьовано суто метафорично, так нібито мовити, в постмодерні, можливо, подекуди в сюрреалізмі, біблійному символізмі тощо. З погляду вежі зі слонових кісток. Але міг би він звернутися і чесно, незважаючи на століття майбутнього (минулого) простору, і сказати прямо: ви, українці, знайте, як ото російський каганат почне бомбардування Месопотамії, значить, вселенський капут біля вас уже маячить. Буквально не за лісами, не за горами, а за «барбаканом» та «купідоном».

І знову їхав він під землею, підглядаючи іноді у мапу на темному вікні, за яким вгадувалася безкінечна темрява довгих вологих тунелів, насичених відбитками людей, що назавжди залишили їх тут. Образи, натхнення, обличчя, думки, життя і смуток, теплі, наглі та все ж таки не остаточні смерті sapiens sapiens приречені на вічні часи зоставатися в цьому натовпі, в цих сутінках, у цій луні, що ходить підземеллям метрополітену з самого початку часів. У свій час поточна доба сходить нанівець, двері зачиняються, наступна станція – вічність, і до самого ранку тіні продовжують рухатися між стінами тунелю. Тіні забутих предків. Думають, що вони люди, що хтось їх чекає на тому кінці їхньої безнадійної подорожі.

Метро вбирає в себе людське, акумулює, перетворює на потойбічне. Три хвилини у цьому потязі – і людина більше собі не належить, ніколи себе не побачить, хоча, само собою, і не забуде ніколи. Минатимуть миті, складатимуться у хвилини й години, підійдеш до свічада і скажеш йому: я твоє чадо. А воно сколихнеться темною водою і відповість: ніяке ти не чадо, а звичайнісінький вилупок, просте віддзеркалення, бро.

Коротше кажучи, навіть віслюкові ясно: слідкуєш ти за мапою чи ні – рух поїздів метрополітену від цього не залежить. Як і твоє життя загалом. Це смішно, звичайно, постійно вдивлятися в червону, зелену та синю лінії. Це маячня. Навіть якщо твої підозри справедливі, і ці лінії, як і все в цьому прекрасному місті, кожної хвилини змінюються на щось протилежне («зрада-перемога», суто українська форма дуалізму «тіло-дух), ти ж нічого з цим зробити не можеш. Так що кинь, друже, кинь усю цю фігню, не стеж ти за лініями уявної мапи, вона примарна, як, зрештою, і всі ті, хто з тобою поруч. Немає нікого. Ти сам у цьому місті – нікому не потрібна й дурнувата крихітка світла, мікрон тепла, сірий мозок, чорні очі, жовті пасхальні яйця, вічно незадоволений жезл любові, печінка, що жадає «Боржомі», сонце, що світиться червоню зірочкою десь у грудях, карколомна і підступна штука, яка називається «я». Зрештою, її теж немає, хоча вона за всіма ознаками має право на цілих три поїздки цим метрополітеном.

Але що б Габа собі не казав, як би не вмовляв себе, все одно, якщо не бачив мапу, починав нервувати. Провінціял хєров.

 

***

Габа опинився в цьому місті не так давно. Приблизно стільки-то років тому на початку такого-то століття. Не має значення, коли саме він поїхав з окупованого дому. Узяв манатки та перебрався в місто сакральної укро-сили. Тут багато чого його чекало доброго. Наприклад, відсутність іділу, гарячки ебола та російських відпускників. Але в бутті раптово з’явилось і багато несподіваного. Воно вискочило з небуття, як пилип із конопель, і змушувало до себе якось ставитися. Несподіванки траплялися приємні і неприємні. Були й такі, що спочатку не виявляли ні позитивного заряду, ні негативного, хоча поглинали більшу частину духовного здоров’я переселенця. Як-от, скажімо, метрополітен чи жінки Оболоні.

Але найприголомшливішою новиною стала українська мова. Співуча та прекрасна. З одного боку, цією мовою до маленького Габи в дитинстві говорили соловей, миша, півень і чудесний хробачок. Уже не кажучи про кобилячу голову. З іншого, річ у тому й полягала, що з ним, із цим хробаком, тепер потрібно було регулярно спілкуватися. От як це пояснити? Важкувато, але діватися нема куди.

Ну дивіться. Габа українською читав майже з самого дитинства. Любив читати українською, хоча, звичайно, російською читати було незрівнянно легше. Але розмовляти українською він не вмів зовсім. Бо в рідному місті розмовляти мовою йому не було з ким. У дорослому віці він заприятелював із кількома розумними та хорошими українськомовними хлопцями, однак ті спілкувалися українською тільки між собою, мабуть, зберігаючи таким чином вірність касті українофілів. Кілька разів просив їх Габа говорити з ним саме українською, прийняти у своє коло втаємничених та національно освічених людей. Ясно, що він нікому не сказав би про це і тримав би в таємниці до самої смерті (у Донбасі українською говорили самі патріоти, а українськомовна інтелігенція з-за Дніпра майже ніколи сюди не приїздила). Посміхалися на це прекрасні мольфари Донбасу. Варувалися, мило соромилися. Та, придбавши горілку і заїдки, сівши за спільний стіл, все одно переходили на російську. Так їм було простіше.

Габа розумів цей феномен. Асимілюватися – цілком зрозуміле бажання в місті, де починаючи з палеоліту місцеві мешканці просили Путіна ввести війська (очманілі Mammuthus тусять навколо, проросійські транспаранти тріпотять біля ОДА).

Але в поведінці цих хлопців відчувалося і дещо інше. Наприклад, що вони з великою любов’ю ставилися до своєї мови. І от в глибині душі їм здавалося, що говорити цією мовою з мешканцями Донбасу немає жодного сенсу. Все одно, що перли перед свиньми розсипати. Ну sorry, може, не так категорично, не перед свиньми, а, скажімо, перед їжачками, хробачками, білочками. Вайлуватими та недолугими бобрами та єнотами. Але яка до біса різниця? Соромилися ці хлопці своєї мови й одночасно самих себе соромилися перед цією мовою. І меншовартість, і велика, справжня ірландська гордість кипіли в узварі їхньої блискавично-провінційної свідомості, і ради на те не було ніякої. Тому в ті роки, малята, і не мала Україна шансів на порозуміння між різними прошарками інтелектуальних еліт і утворення єдиної нації салоїдів і москалененависників. Нікому не боліло формування спільного культурного простору. Вже не кажучи про космічні польоти чи розумні врівноважені індивідуальні мовні квоти. Принаймні в межах Донбасу. Але зараз-зараз Україна наша єдина – лялька, а не країна! (Вчителька дивиться замислено на клас. Клас (замислено) – на вчительку. Святе сяйво відходить від учнів. Алілуя, звучить за вікнами. Алілуя, хором кажуть діти. Школа підіймається у небо і зникає за хмарами).

Так от. Ясно, що сенсу щось промовляти самому до себе українською не було взагалі. Могли застосувати примусове лікування. І тоді зворотного шляху в Габи взагалі б не було. То який сенс було розмовляти? Ніякого. Мова повинна бути живою й важливою. Це їй так потрібно, не нам.

Останній поцілунок жінки твоєї долі, подорожі Марко Поло, блаженні сновидіння дитинства, літургія в сільській церкві, де присутні тільки ти і старенький священик, Божа Матір Кирилівська, ангели, написані Врубелем із пацієнтів психіатричної лікарні (Павловська психоневрологічна лікарня №1, ці ангели мешкають там і досі), кухоль цикути з рук приємної людини, розмови досхочу з померлими друзями, а передовсім – майбутнє кохання, що стоїть просто сонця на тонких, як скло, передчуттях, – усе це мова. Щось таке, що народжується з мови, мовою тримається і мовою стає. Мова – це багато чого. Але вона повинна бути потрібною. Тоді ти її вживаєш, а вона тебе будує. Працює цей механізм за зразком причастя. Приймаєш її тіло, запиваєш холодним квасом із родзинками і літаєш по небу з ранку до вечора.

Хай там як, але те, що до війни Габа сприймав доволі спокійно, після її початку ставало дедалі незручнішим. Не говорити державною мовою, та ще й проживаючи у Києві під час війни, було якось невдобно. Якщо ви розумієте, про що йдеться.

Коли Габінський приїхав у Київ, то побачив, що місто переважно розмовляє саме прекрасною, хоча й не дуже чистою, мовою ворога. Хунта позиціонувалася як українська, а мова в столиці панувала російська. Славнозвісний парадокс Шредінґера в тому й полягав, що Україна є, але її не видно. Вона водночас і мертва, і жива, як, скажімо, наша матір природа чи власне українська державність.

Але Габа не розгубився і наміру свого не облишив. Українську вивчав самотужки. А щоби йшло швидше, з певного часу розмовляв із собою тільки нею. Звідкіля ще, казав він собі, прийде до Києва автентична українська культура, як не з Донецька?

Що за маячня, здивуєтеся ви, хіба ж може бути з Назарета щось добре? Суто, так би мовити, в генетичному, тобто науково-національному сенсі? В цій Галілеї – бачите, панове, – язичниці та шахтарі. Там так непевно і різноманітно кров змішана з вугіллям та степовими сірими хмарами, що ми майже не маємо генетичних сподівань на щось файне. Генетика та вегетаріанство, як всім відомо, – це наше всьо. Чи все ж таки не всьо?

Пилип усміхнеться, перевірить рівень кисню у забої і скаже: «Прийдіть та побачте на власні очі, мої солоденькі, прийдіть та побачте!» І може, ви й наважитеся колись, але не зараз, ні, ніяк не зараз.

Ще в потязі «Донецьк-Z – Матінко-Київ Пасажирський» Габа Габінський вирішив зробити все можливе і неможливе, щоб опанувати співучу бодай за кілька років. Бодай на рівні Метерлінка чи, скажімо, Герберта Веллса. Чому б, власне, ні? Але от тут і виявилося, що в випадку з мовою, хто ким оволодіває, не так вже й очевидно.

 

***

У житті, починаючи з самого нашого народження, нас постійно підстерігають несподіванки. Їх можна ще називати неочікуванками чи нежданчиками. Хоча це й суржикувато звучить, але що поробиш. Так от, після двох-трьох місяців старанних занять виявилося, що, вивчаючи в дорослому віці українську, людина-переселенець наражається на ментальну небезпеку. Чесні зусилля особистості, яка цілком і повністю бажає переселитися (а це ж не тільки географічне поняття), щоб оселитися в оселі (осаджуватися, осадитися, сідати, (о)сідати(ся), осісти(ся) на чому, пооселюватися, посідати, поосідати(ся), сідати, сісти осадою), та віковий простір мови зустрічаються і втілюються в персонажів народних казок, різноманітних міфологічних істот, народжують нищівні протуберанці пам’яті. І це, людоньки, справді страшно.

Перш ніж з’являться ці персонажі, людину до сліз налякає саме її нова жахлива і незбагненна мовна пам’ять. Одного дня вона приходить до тебе просто у мозок – hello my fluffy kitten – і після цього приходу людина-переселенець не може зрозуміти, що саме реально прожила у своєму житті, а чого в жодному разі не могла. Тим більше в Донецьку. Тим більше в тому, якого вже немає і ніколи не буде. А чи був він, зрештою? Може, й не було. До речі, ніякий не жарт.

Через спогади про неіснуюче минуле, через казки та сновидіння людина-переселенець, а саме його рідкісний підвид – переселенець-поліглот – зустрічається нарешті з буттям. Із тим самим, яке за Парменідом є тільки тепер, ніколи в майбутньому, співвітчизники, ніколи в минулому. Мова входить в такого поліглота цілком непозбувною, надмірною та перенасиченою, як бентега після доброго коїтусу, травень у лютому, думки після смерті чи сині кола на мертвій воді.

І вже потім надмірність мови, ясна річ, віднаходить дуже конкретні, хоч і не завжди комфортні та зрозумілі образи. От, наприклад, із перших же місяців навчання української мови до киянина-початківця доволі регулярно почала приходити кобиляча голова (або КБ Автор знає, що з формального погляду має бути КГ. Але хай уже буде буде КБ.[2] ). І хоч хробак, соловей та чорно-білий півень з’являлися значно рідше, мусимо зізнатися, весь цей процес, м’яко кажучи, не покращив психічного стану двомовного українця.

Але не нам нарікати. Не нам витрачати час на марні жалощі. Годі, як писала одна поетка, ні скарг, ані плачу. Краще наблизитися до суті і поговорити про кобилячу голову. От що це, дійсно, за феномен – кобиляча голова? Попри всю складність питання перше наближення до нього дуже просте. Якщо ви добре знаєте кобилу, то про кобилячу голову ви потенційно знаєте все. Треба тільки уявити величезну голову кобили, але без самої кобили. Тобто голову з шиєю – об’єкт загальним діаметром у три-чотири метри. На цій голові намалюйте пропорційно сумні очі, ніс. Великі жовті прокурені зуби у кобилячому роті хай стоять трішечки проріджено, як сталеві кістки у роті кашалота. Ви скажете, що у роті кашалота немає сталевих кісток, але будете не праві, вони там є. На шиї у КБ прекрасна чорна грива. А поверх гриви намалюйте військовий кашкет часів першої світової. Такий за часів Австро-Угорської імперії носив колись пан Йозеф Швейк.

Голова кобили – для Габи персонаж знайомий. Цю народну казку йому незлічену кількість разів розказувала в страшні часи дитинства бабуся, для якої українська у вигляді східного суржику була рідною. Про КБ маленький Габа багато мав роздумів, коли йому виповнилося три-чотири роки. Та й потім, якщо добре пригадати, із року в рік, незважаючи на процес дорослішання, Габа не забував ні соловейка, ні шахтарського підступного хробачка, що в одній із казок (як тепер згадувалося) приходив до ледащих дітей і їв їхні вуха.

Уявіть, дитина засинає в ліжку, дивиться на ліхтарики за вікном (вони мерехтять і тихенько дзеленчать, як платонівські сфери), на зірочки, посміхається рожевому котику, що їсть вареники з білесенькою сметанкою на синьому місяці (по суті, у всьому винний Гоголь), слухає вітер. А вже опівночі, з останнім гудком металюрґійного (він же гамарний) заводу, дитяча кімнатка стає осередком болю і неймовірного жахіття.

Не хлоп’ячий крик, а звірине важке виття стоїть у кімнаті. І вітер уже не співає, а гуде за вікном, як чортова фуґа, хуґа, завія чи хуртеча (кому яка лексема в цей час ближча). Літають і плачуть тіні. П’ятикутне старовинне дзеркало бринить у власній рамі. Не здатне більше відображати реальність, воно почорніло і вкрилося металевими зморшками.

Хробак із довгими вусами (зазвичай звуть Лаврентієм) у старомодних важких окулярах на синіх печальних очах, з димучою сигареткою, затиснутою в пінцеті, сидить на грудях у хлопчика і задумливо жує дитячі вуха, періодично спльовує світлою кров’ю на підлогу, затягується димом, знову жує. Іноді кусає. Тоді кривавий струмінь з яремної вени б’є у стелю. Кришталева жирандоля над ліжком, вся волога і рожева, дзенькотить, дзеленькає, тенькає, теленькає. Брязкуча тварина. Вона, ця люстра, буцімто не знає, що тут діється. Хоча марення маленького хлопчика починається саме з неї. Закривавлені батько й мати не розуміють, що їм робити, як бути.

– Це ти винна, – кричить батько. – Ти йому дозволяла дивитися радянські мультики після дев’ятої години замість того, щоб ся вчити українського альфабету.

– Заклинаю тебе, – молить мати, тримаючи перед собою кулаки, – заклинаю, отче, нумо рятувати дитину, сваритися будемо потім.

Батько знімає зі стіни гітару, в дві секунди підстроює її.

– Три, чотири, – хрипко командує він і починає, не зважаючи на виття улюбленого нащадка. – Yesterday all my troubles seemed so far away.

Now it looks as though they're here to stay, – підхоплює мати.

Oh, I believe in yesterday, – вони намагаються не прискорюватися. Мати плаче і співає, батько білий, як стіна, тримає ритм і гітару. Так, усі ці неприємності прийшли, зійшлися разом, і тільки віра у вчорашній день дає можливість триматися.

Хробак, почувши перші акорди, перестає смоктати хлоп’ячі вуха, прислуховується. Закриває очі, усміхається. Хлопчик припиняє вити, ще кілька хвилин скиглить, ниє, але що далі співають батьки, то більше заспокоюється і врешті-решт забувається. Починаючи з другого куплета, тихий синій м’ятний прохолодний дощик, що ллє просто зі стелі, поступово змиває сліди минулого жаху. Хробачок позіхає, засинає, зникає.

 

***

Звичайно, з усіх примар дитинства єдиною незабутньою залишалася тільки КБ. Через неї, до речі, Габа не дуже добре давав раду з жінками, як на початку статевого життя, так і протягом усього його продовження. Здавалося йому, що в кожній жінці сидить така сама казкова істота та тільки й чекає, щоб Габа замислився на хвилинку і втратив пильність. І що характерно, Габа цю ж таки пильність неминуче втрачав, як останній Ланцелот, тобто Lancelot of the Lake. Він впадав у любов до прекрасних та підступних Гвіневр не в найслушніші моменти свого життя. І без суттєвих втрат вигрібатися з цих історій йому не вдавалося. Кожна з них мала ознаки побутової загадковості, некорисної тупості, прекрасної неухильності та реальної незворотності наслідків. Ідіотичність, яскравість та потойбічність – ось три метелики, на яких завжди базувалася його любов до жінок. Тверда основа, чудовий ґрунт. Як і ота КБ, що століттями котиться Європою, вперто полюючи за привидом комунізму.

Але не можна сказати, що КБ дуже лякала Габу в пубертатному періоді. Нічого особливого в цей проміжок часу не відбувалося. Період, як період. Гортаєш сторінки енциклопедій і антологій, вивчаєш особливості єгипетської, давньогрецької, месопотамської художньої культури. Ти пам’ятаєш, хлопче, всіх тих жінок? Всіх тих прекрасних ню, продукт творчості сумнозвісного sapiens sapiens? Їх доволі в мистецьких атласах, різноманітних антологіях, всіляких підручниках з історії образотворчих мистецтв. Індія як тобі заходила, друже, в тринадцять років? Бароко? Ренесанс? Образ жінки в мистецтві Пітера Пауля Рубенса – це окрема епоха. Певною мірою в Рубенсі втілилася сама сутність пубертату. Гори голого жиру та м’яса, для проформи прикритого міфологічними сюжетами, – це і є пубертат у чистому вигляді, не затьмарений релігійною рефлексією.

Жінка як проблема перетворення – цей кут зору супроводжував Габінського постійно. У шкільні роки повсякденне і повсякчасне напруження цього дискурсу заважало жити та дихати. Жінки означали радість неймовірного, тугу нездоланного і щастя неможливого. Він мав би мати їх усіх, усіх жінок світу, спочатку всіх разом, а потім кожну окремо. Жінок минулого, теперішнього й майбутнього. У любові та в шлюбі. У довготривалих стосунках і поза межами їх. В електричках і метро, в парках Берліна і Відня, Києва і Вроцлава. У затишних хостелах і гламурних готелях, у львівських трамваях і шведських баржах, українських Карпатах та італійських Альпах. У струмені горя та в джакузі нестерпної радості. Мав би мати. Та не мав, не мав таки, на жаль чи на щастя. Але не в тому, звичайно, сенсі і не з тих причин, про які ви зараз собі подумали.

Якщо вже бажаєте знати, в ліжку, коли врешті-решт так-сяк до цього дійшло, Габа виявився просто несамовитим. Як лящ, якого піймали за його блискуче лібідо. Як заєць, хоробрий, непереборний та у своєму любовному натхненні неосяжний. Він і тепер може займатися любов’ю сім років поспіль із кожною жінкою, яка приходить до нього уві сні та в яві. І тільки на восьмий рік зрання він трішечки сором’язливо всміхнеться і попросить горнятко кави та шматочок сиру.

– Слухай, – скаже він, – дитинко, ну ж бо зроби мені кави.

Ти, грайлива крихітко, молода і вже котре століття незаймана, мляво усміхнешся йому, розкинеш руки, почнеш вовтузитися, гратися, сміятися, лоскотати його. (Все йде в одно місце: взялось із персти й усе вернесь у порох. Еккл.) Потім нібито ненавмисно торкнешся внутрішньої сторони його стегон давно зотлілим язиком (все йде в одно місце, пам’ятай це сім тисяч років). Проведеш, починаючи від колін, до самої калитки. І там затримаєшся на кільканадцять секунд. Ну, типу ненавмисно, буцімто ти слухняна дівчинка, хороша та пристойна. Тільки от на шляху до кави вирішила перевірити, який він на смак, твій непереборний заєць, твій боєць та смаколик, твій шахтарський ліхтарик жіночого щастя.

Ясно, що в таких умовах який може бути пармезан (майте на увазі, Пармезан – це кіт), чеддер чи, не дай Боже, моцарела? Габа потьмянішає, зітхне, покладе свої довгі руки тобі на голову, але не витримає солодкого страждання більше хвилини, підійме і кине тебе на ліжко під себе. І на тому все. Перерва закінчиться. І знову сім років, день буквально у день твій аленделон гадки не буде мати ні про одеколон, ні про вивчення української мови. Бо він у ліжку майже не спілкується. Про спроби літературних перекладів зі споріднених мов годі й говорити. Просто нема коли, сонечко моє, зрозумій, просто нема коли.

Але ще через сім років, май на увазі, він уже до кави з брі та тарталеткою може попросити сигаретку. Ну тут уже сама думай, як і що. Хлопець він не вибагливий, хай вже затягнеться кілька разів синім полум’ям долі, хай погляне вниз на київські сутінки, згадає про те, що, крім гарячого потойбічного лона, у всесвіті існують ще зірки, імператив який-не-який, хай вже й не досить категоричний, та Дніпро благословенний, хоч і брудний, як твої помисли, курво.

Жезло Габиної любові, його патериця, булава, його бунчук та пірнач, той чудесний інструмент, який Бог дав людині чоловічої статі, щоб вона шукала собі щастя та проблем, працював у Габи, як швейцарський годинник, хоча іноді, радше, як ножик. Проблеми з жінками були в нього зовсім інші, але про них далі.

Так от, повертаючись до КБ. Вона надзвичайно, завжди і перш за все цікавила Габу Габінського як особистість. Уже в роки університетського навчання Габа ніяк не міг збагнути, звідкіля український народ узяв цей образ. Чому голова? Чому кобиляча? Чому і як сталося, що вона самотня та зажурена котиться Європою. І до яких часів вона докотиться? І що потім стане робити? Тільки задумайся – і перед тобою, юначе, встане тяжких питань безодня невимовна. Тоскно і млосно зайдеться серце. Ти зрозумієш, що дарма гаяв час свого дурного і зайвого у цьому всесвіті життя.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Рафєєнко В. Мондеґрін (пісні про смерть і любов). Про суть. Фрагмент // Посестри. Часопис. 2022. № 3

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...