Посестри. Часопис №29 / Cлухати, як калатає сонце
Що ми можемо отримати замість залишеного для чужих? Який нам пожиток із ненависті до того, чого не знаємо? Залишатися самими собою, поки все, що «не-я», обволікає нашу тверду поставу та впевнений погляд. Саме так: не боятися, не чекати, бути вільними. Природно також спитати себе: а хто такі «ми»? Ми – лише люди, яким тільки «слухати як калатає сонце» (Сергій Жадан).
Про особистість і самостійність, провисання над прірвою між минулим досвідченим і майбутнім небувалим, про вибір, доконаний на самоті перед обличчям найбільших загроз, – ми спробуємо поговорити в цьому випуску часопису. Особливо в часі важкого та впевненого вибору України, та в коротку мить після оголошення імені цьогорічного лауреата Нобелівської премії в галузі літератури.
Із нами в цьому номері люди, які – за чутками або й справді – мали певний стосунок чи були бажаними репрезентантами української літератури в когорті нобеліантів: суперечливий ніжністю Павло Тичина, упертий і людяний Василь Стус. Про спадщину Павла Тичини маємо можливість почути від гостинних співробітників Літературно-меморіального музею-квартири в Києві Анни Вакульчук і Дмитра Нестерчука. Автор, який цьогоріч був номінований на Нобелівську премію, – Сергій Жадан. Його літературну і громадську роль перебільшити тяжко: людина волі та майстер своєї справи, щирий і невибагливий. Складно сказати, чи не пасувала би йому премія миру. Про перипетії українського Нобеля репортаж Ольги Гембік «Український літературний Нобель. На крок ближче».
Також із нами лауреатка цієї премії – Віслава Шимборська. «Тільки пророки, котрим не вірять, мають такі видіння», – говорить поетка, потрапляючи віршем по дерев’яних ногах монстра будь-якої спорохнілої ідеологічної машини. Прямо й відверто про цього монстра мовить Юліан Корнхаузер: «держава викреслить… держава викреслить…» – повторює голос у вірші «Управління поезії». А про роботу над перекладом польської лауреатки Ольги Токарчук розповідає Остап Сливинський. «Ольга Токарчук – це людина свобод», – зауважує про неї Сливинський, і додає, що, читаючи текст Токарчук, «відчуваєш цей тон особистої розмови. Вона відкривається і запрошує читача до себе в дім, пригощає і, здається, ніби більше слухає, ніж розповідає. Ось це – унікально».
Традиційно наш номер доповнюють прозові тексти й документалістика, і цього разу ми раді познайомити читачів із творами Ольги Купріян, Олени Донченко та Олі Русіної. Напруга наших днів і культурне тло, спілкування, обмін, взаємодопомога й тотальна тривога: тексти повертають нас у перші дні війни.
