Посестри. Часопис №20 / Червоні дні війни

24 лютого 2022 року, четвер

Сьогодні у мене мали початися місячні. Червоні дні, як називала їх моя мама. Малою я думала, що червоні – тому, що мама саме червоною ручкою обводила їх у своєму календарику. Якби обводила синьою ручкою – були б сині. А потім, коли у мене почалася перша менструація, я зрозуміла, чому ці дні саме червоні, і ніяк інакше. Сьогодні у моєму календарі – не маленькому, із зображенням якогось звірятка, як було у мами, а у додатку на мобільному – заблимало: перший день! І я тілом відчула, що це таки буде перший день циклу: боліли груди, мучила мігрень, про настрій узагалі мовчу. Але виявилося, що сьогодні… не можу наважитися це написати… сьогодні… перший день війни.

Ми жили в Харкові, на Салтівці. Колись треба було пояснювати, що це такий житловий масив на сході Харкова. Між іншим, найбільший житловий масив України, тут живе 400 тисяч! І це офіційно, а неофіційно скільки, уявляєте? Хоча… тепер усі уявляють.

Росіяни напали на нас – ми це чули, бачили і мали з тим щось робити. Але що? Ми з чоловіком наче й розуміли, що напад росії на нашу Україну можливий, але, як і багато інших, думали, що в реальності такого бути не може. Тому ні тривожних валізок, ні повного баку бензину, ні якогось плану дій ми не мали. І спершу навіть переконували себе, що обійдеться – ми ж мирні люди, що нам може загрожувати? А коли в напрямку Салтівки поїхав перший російський танк, навіть таким наївним, як ми, стало очевидно: нічого не обійдеться. Це війна.

25 лютого, п’ятниця

Першу ніч перебули вдома – сиділи у ванній, обійнявшись. Але наша квартира була слабким укриттям – останній поверх багатоповерхівки, ванна, від підлоги до стелі обкладена плиткою. Як прилетить щось – посіче нас гострими уламками красивого білого кахлю. А у кімнатах – величезні вікна. Ми тільки-но замінили старі дерев’яні на панорамні пластикові. Мріяли пити тут каву на світанку, ввечері читати книжки, розмовляти, курити кальян. А тепер ці омріяні вікна становили небезпеку. Заклеювати їх, як показували в новинах, навхрест скотчем не мало сенсу – величезні, жоден скотч їх не стримає. Стали думати про укриття на наступну ніч, бо вибухи ставали ближчими і частішими. Шукали в інтернеті, може, є якісь бомбосховища. Логічно, що цим потрібно було перейнятися раніше, але ж… Сусіди сказали, що підвал нашого будинку може бути укриттям – бетонний, надійний, навіть має два виходи, тож раптом що – шанси є. Від цього «раптом що» у мене всередині все похололо. Зібрали воду, зробили бутерброди та побігли ночувати в підвал.

Спустилися – і побачили там усіх своїх сусідів, із деякими тільки зараз познайомилися. У підвалі стало зрозуміло, що вода і бутерброди – це добре, але розумніше було б узяти каремати й спальні мішки, на яких можна сидіти та лежати. Сусіди звідкись притягли дерев’яні палети, поділилися з нами, чоловік постелив на палети свою кутку і наказав мені: «Поспи». Підвал затих, більшість людей, якщо й не спали, то принаймні робили вигляд, ніби сплять. Посапував солодко, майже як удома, і мій чоловік. А я лежала і дивилася у бетонну сіру стелю, вивчала кожну тріщинку, чомусь думала, що важливо все це запам’ятати. І якось само собою очі почали заплющуватися, а я – провалюватися в сон. Аж тут мене наскрізь пронизала думка: червоні дні! А якщо почнуться сьогодні? А якщо тут? Якщо зараз? У підвалі? Я не взяла тампонів, та й навіть якби взяла – тут немає туалету! Тут і закутку жодного нема - всюди дорослі, діти, собаки, коти і навіть папуга в клітці. Господи, я молилася, щоб місячні не почалися. Тільки не сьогодні, тільки не зараз. Я ще й у білих штанях. Якого милого одягла саме їх? Будь ласка, тільки не це. Господи!

24 березня, четвер

Бог мене почув – місячні в той день не почалися. Однак не почалися вони ні на наступний день, ні через тиждень, ні навіть через місяць. І це був жахливий місяць. Чоловік відвіз мене у безпечне місце – до моєї подруги у Львів. Лишив ключі від машини, гарячий поцілунок на щоці і пішов у військкомат. Повернувся з новиною: «Мене взяли. Вранці їду». Я плакала, просила змінити рішення і нікуди не їхати. Він же весільний фотограф, а не вояка! «Якщо не я, то хто за мене має захищати Україну?» – спитав, не чекаючи відповіді. Я розуміла, що це правильно – свою землю треба захищати, але… якщо чесно, я б усе віддала, щоб її йшов захищати хтось інший, не мій. Я егоїстка, чортова егоїстка. Мій чоловік кращий за мене, мудріший, щиріший.

Коли наступного дня ми прощалися біля автобуса, який мав везти новобранців у навчальний центр, чоловік прошепотів мені на вухо: «Повернуся – і ми народимо сина. Чи доньку. А краще, і сина, і доньку». Я відповіла, що обов’язково так і буде, а сама подумала: а може, я вже вагітна? І тому немає місячних?! Проста думка, але раніше на думку нічого подібного не спадало. Із військкомату я побігла в аптеку. Купила десять тестів – щоб напевне знати. Усі десять зрадницьки показали одну смужку.

25 березня, п’ятниця

Я щовечора молила Бога своїми словами, бо молитов ніколи не знала, будь ласка, хай почнуться червоні дні, в будь-який час, вдень, уночі. Не важливо, в яких я штанях і чи є у мене тампони. Благаю, хай просто почнуться. Цього разу Бог не чув. Місячні не починалися. Та й життя, здається, не починалося теж – якась суцільна пауза. І жахливі новини про мій Харків. Салтівку звідусіль обстрілювали росіяни. Наш будинок єдиний на вулиці без жодної подряпини. «Поки що», – написав сусід. Подруга, в якої я жила у Львові, колись була найкращою, а тепер із дедалі сильнішим роздратуванням дивилася на мене. Вона ж думала, що я у неї в гостях максимум на пару тижнів, а з такими новинами ставало ясно, що тут і місяцями не обійдеться. Я все розумію, я б, напевно, теж так дратувалася: квартира маленька, у подруги чоловік, дворічний синок, собака, кіт, а тут ще й я зі своєю пусткою всередині. Я намагалася допомагати: прибирала, готувала, вигулювала собаку. Лише до сина не могла підступитися, мені було відверто боляче дивитися на нього, жаром обдавало, коли він сміявся чи брав мене за руку й вів кудись гратися. Не могла відкараскатися від думки, що це чужа дитина, а своєї у мене ніколи не буде.

Подрузі душу не виливала, тому, можливо, вона якось інакше зчитувала мої емоції. І почала натякати, що я цілими днями нічого не роблю. Вона – от із малою дитиною, ще й віддалено статті пише і бігати у волонтерський центр встигає – робить свій внесок у перемогу. Всі як один львів’яни не сплять, не їдять, волонтерять, а ми… А хто ми? Питала подругу: «А хто ми? Я не знаю, може, ти мені підкажеш? Хто тепер я?» Подруга перевела все на  жарт, але наступного дня дала контакти волонтерської організації, якій потрібні люди. Я пішла туди, закатала рукави і була готова робити будь-що, а у відповідь почула: «Ми беремо волонтерів лише зі львівською пропискою». Шах і мат!

26 березня, субота

Львів почали бомбити. І вже всім стало байдуже: хто волонтерить, а хто нічого не робить. Почалася паніка. Подруга з чоловіком, сином, собакою і котом виїхали до родичів у Мукачево. Мене не запросили, тож я буквально лишилася за дверима зачиненої квартири. Але на серці було легше, набридло бути комусь постійно винною. От є я, моя сиротлива валіза та ще пів України, куди росіяни не дісталися і, я вірила, не дістануться. Поїхала у файне місто Тернопіль. Нікого там не знала, просто зняла квартиру і трохи видихнула – у Тернополі я не відчувала такого тиску, як у Львові, наче я переселенка, яка приїхала на все готове і лиш байдики б’є. І навіть заняття собі в Тернополі змогла знайти – у школі щодня плели маскувальні сітки. Я з величезним задоволенням ходила й плела теж. Пальці зранені, очі під вечір злипалися, але я мала рятівне відчуття того, що роблю щось корисне. І все чекала, коли львівська подруга подзвонить і спитає: «Як ти?» А я з гордістю розкажу про сотні метрів маскувальної сітки. Але подруга не дзвонила. Щоправда, я їй також.

31 березня, четвер

Чоловік із навчального центру попрямував служити на схід – близько до лінії фронту під нашим рідним Харковом. Так близько, що я лінійкою вимірювала на карті України відстань від місця його дислокації до місця запеклих боїв. Ця відстань була недостатньою, щоб я могла спокійно спати. Ми стали вимушено рідше розмовляти по телефону, бо їм там не можна світити локацію – росіяни все відслідковують і б’ють по скупченню телефонів. Здебільшого ми писали одне одному смс, і ці смс зводили мене з розуму. Чоловік дедалі частіше писав про дитину. Що нам, якщо чесно, давно пора, що ми, дурні, відкладали – спершу вчилися, потім заробляли на квартиру, тепер – от ремонт хотіли зробити просто ідеальний. Не треба чекати, треба жити.

У той період у мене й з’явилося відчуття, ніби моє тіло скував металевий ланцюг, і з кожним наступним днем без місячних цей ланцюг затягувався все тугіше й тугіше. Ще трохи – і я задихнуся. Не задихнулася. Дивно, але я продовжувала жити. Навіть тоді, коли сусід написав, що нашого будинку більше немає. Замість нього чорна діра від російських бомб. Авіаносець. Спершу одну бомбу скинув, потім зайшов на друге коло і повторив, гад. Дві бомби на нещасний панельний будинок.

3 квітня, неділя

Російські ракети полетіли на Тернопіль. Наші Збройні сили знешкодили загрозу, але не зупинили відчай, який захлиснув мене. Я плакала, рвала на собі волосся, била чужий посуд у зйомній квартирі. Спеціалісти, мабуть, сказали б, що це був нервовий зрив. А я скажу, що клятий «русскій мір» женеться за мною. У Харкові я, у Львові чи у Тернополі – росія не лишає мене в спокої. Чоловік, наче вгадуючи мої думки, написав смс: «Жарти скінчилися, їдь за кордон, сьогодні ж!» Я до цього навіть не розглядала такої можливості. Як за кордон? Навіщо? Ким я там буду? Задля чого? Чоловік наполягав: йому буде спокійніше, якщо я буду в безпеці. І додав це нестерпне: «Ти ж мати наших майбутніх дітей, ти маєш себе берегти».

Півтора місяці затримки. Я не стану матір’ю твоїх дітей! Ніколи! Хотілося прокричати і зупинити цю тему назавжди. Але я злякалася. Він там, де зовсім близько бої, щодня ризикує і живе надією повернутися додому, мати зі мною сім’ю. Зі мною. Сім’ю. А я… як я можу відібрати у нього цю надію? І я написала смс, у яке не вірила: «Ми народимо трьох дітей, українців має бути більше». «Амінь», – відповів чоловік.

6 квітня, середа

Я погодилася їхати за кордон, але тільки в Польщу. Це було не дуже раціональне рішення – українців за ці місяці опинилося в Польщі дуже багато. В жодну іншу країну не їхало стільки наших біженців. І я розуміла чому: поляки до нас дуже добре ставляться, я це знала, ще навіть не перетнувши кордон, бо бачила мільйон дописів вдячності у фейсбуці від друзів, які втекли від війни в Польщу ще в перші дні повномасштабної війни. Бачила фото з українськими прапорами на польських вулицях, хтось навіть писав, що поляки пов’язують на своїх рюкзаках і сумках жовто-блакитні стрічки. Я хотіла побачити все це на власні очі. Друга причина – відстань. Я знову взяла лінійку і поміряла: скільки сантиметрів від Польщі до місця, в якому зараз спить на підлозі мій чоловік, обіймаючи не мене, а автомат. Що менше між нами сантиметрів кілометрів, то більша надія на те, що ми зустрінемося і все буде добре. Майже все.

8 квітня, п’ятниця

Усього лише п’ять годин на пропускному пункті «Краківець» – і я перетнула кордон. Усього лише, бо місяць тому люди тут стояли у черзі по дванадцять годин, а то й довше. І вже на кордоні я зрозуміла: все те, що розказують про поляків, – правда. Я нервувала, відверто тупила, ставала не в ті черги, показувала не ті документи. Коли просили техпаспорт на машину, я тицяла закордонний, а там, де треба закордонний, давала техпаспорт. Але польські прикордонники терпляче повторювали: «Спокойнє, спокойнє». Я відповідала: «Джєнькує!» – це було єдине слово польською, яке я знала тоді. І кордон проїхала з усмішкою на вустах. А там одразу автобан – великий, широкий, навколо – поля і велетенські вітряки. І небо здалося мені якимось аж надто блакитним, надто високим і… надто мирним.

Я зробила вдих на повні груди і поїхала до найближчого готелю, який забронював мені чоловік через букінг. Він сказав, що то буде для мене сюрприз. Коли я під’їхала до готелю, то зрозуміла, у чому той сюрприз полягає: готель був старовинним помістям із великою територією, засадженою липами. Колись тут жив, напевно, якийсь вельми шановний пан. На вході у готель-помістя висіли польський і український прапори, на рецепції в рамці стояв малюнок – біло-червона рука тисне блакитно-жовту руку. Тепло розлилося по моєму тілу – мені тут раді.

Адміністраторка показала мої «покої». Це була кімната з високою стелею, величезним ліжком, із картинами на стінах. Велика ванна, королівська сантехніка. Цей номер був у десятки разів більшим за всі ті простори, у яких я жила останні місяці. Я відчула себе панною. Коханою панною, бо уявила, з яким трепетом мій чоловік, будучи там, біля фронту, обирав цей готель, цей номер. Для мене.

Скинула втому разом із одягом і пішла в душ. Спрямувала на обличчя струмінь теплої води, заплющила очі, уявила, що чоловік поряд і співає, він обожнює співати в душі. Хоча співає, чесно кажучи, жахливо. Усміхнулася. Подумала, що зараз вийду з душу і обов’язково йому подзвоню, годі з мене цих смс, я хочу чути його голос! Навіть якщо він співатиме. І раптом відчула, як щось іще тепліше, ніж вода, стікає по моїх ногах. Нахилила голову і побачила кров, багато крові. Спершу злякалася: я поранилася? Де? Коли? А потім зрозуміла: Господи, це ж вони, червоні дні! Я сіла на коліна, вода з душу поливала мене, обпікала, змивала сльози, розмивала червоне під моїми ногами. Я відчувала полегшення. З кожною краплею місячних, які звільняли моє тіло, я оживала. Я – це все ще я. І я народжу тобі сина. Чи доньку. Чи сина і доньку.

Краків, травень-червень 2022 року.