Посестри. Часопис №28 / Метод дихання в унісон

Я іду містом іншої країни, а очі чіпляються за знайомі речі. Чекайте, це ж такий саме балкончик, як у будинку моєї тітки у Львові! Ну, не може бути – таку ж вітрину бачила на Хрещатику. «Мам, – кричать діти навперебій, – дивися – такі  пагорби, як у Чернігові! Пам’ятаєш ту екскурсію?»

Чи пам’ятаю? Пам'ять моя снує нитки спогадів майже цілодобово, без перерви на рекламу. І акуратно складає у кошик. Кошик великий. Там уже багато пряжі.

– Колись шарфиків наплетеш, – сміється тихо моя пам'ять, а мене трохи перетрушує від слова «шарфики».

Двадцять четвертого о 5 ранку мене розбудив дзвінок сестри. Її стривожений голос силоміць витискав із мене залишки сну, а я ніяк не хотіла вірити в те, що чула.

Нас попереджали, застерігали. Нам погрожували. Відкрито й безцеремонно. На нас напали. А я все одно не могла (не хотіла?) вірити, що це може бути правдою. Спершу звинувачувала себе за це, тепер – відпустила.

Коли поклала слухавку – ввімкнула новини, розбудила чоловіка й дітей. Намагалася бути спокійною. Аж занадто. Зрозуміла, що перестаралася, коли побачила, як вони дивляться на мене великими переляканими очима. Спробувала нормально похвилюватися. Не вийшло.

Ми снували квартирою, як привиди. За що хапатися, кому телефонувати, що робити? Перевірили тривожні валізи, документи і… сіли. Новини лунали звідусіль. Усе страшніші й страшніші.

Спитала за звичкою, що будуть снідати. Ніхто нічого не хотів. Навіть води.

– Мам, що ти шукаєш? Що будемо робити?

– Маємо бути спокійні, там побачимо чи почуємо…

Я дістала з антресолі ящик зі спицями й нитками, здмухнула з нього пил і сіла за стіл.

Нічого у світі мені так не хотілося в ту мить, як почати плести. Знайшла сині і жовті нитки. Так… тепер треба пригадати, як робити перші петлі. Руки, мовби відчуваючи мій стан, зробили все самі, я навіть не напружувалася. Тоді вони наче працювали окремо від мене, а я збоку спостерігала за роботою.

Увесь четвер двадцять четвертого я плела шарфик. Не збирала речі, не планувала, не діяла, не готувала їсти. Я плела шарфик. І боялася зупинитися. Ніби ця справа була моєю місією, яка має когось врятувати. Але кого?

Відклала спиці тільки коли залунала перша повітряна тривога і ми з дітьми, хапаючи воду й пледи, побігли в укриття.

З того часу вдома я так і не була, та пам’ятаю, що де лежить і стоїть. Знаю, що малий залишив незаправлене ліжко, а на дивані лежить мій недоплетений шарфик. Це мій якір. Моє тепло.

У селі, куди ми поїхали, не знайшлося ні спиць, ні ниток.

Увесь березень я готувала сніданки, обіди й вечері на дев’ять осіб, а інколи – на дев’ятнадцять, коли ми приймали волонтерів чи людей, що стояли в черзі на виїзд за кордон. Я намагалася допомагати дітям із навчанням, працювати…

Виходило так собі.

Голова відмовлялася думати. Взагалі. Зате руки благали дати їм щось до роботи. 

Де ж мені взяти нитки й спиці серед зими, серед війни? 

І я знайшла рятунок – сітки.

Як я летіла в той клуб, де на підлозі горами лежали шматки зеленої тканини. Це була така собі зелена галявина посеред зими. Інколи нам привозили тканину замороженими брилами, бо ще місяць тому нікому не були потрібні відрізки, і їх кидали в причіп, що стояв надворі. Відкритий причіп. Дощ, сніг, мороз…

Пригадую, як скрипіла заморожена тканина під червоними холодними руками, як не завжди виходило зав’язати вузол, бо пальці просто не слухалися, обліплені кришталиками льоду. Але яка я тоді була щаслива! Ті три-чотири години щодня були моїм порятунком: я майже ні з ким не розмовляла, ні про що не питала, навіть не знаю, чи думала. Я не плакала, не намагалася зрозуміти, що робити далі, як бути… Ці всі питання наздоганяли мене вже дорогою додому і не відпускали до наступного дня, аж поки я не дочікувалася першої години (тоді відчиняли клуб) і летіла «на сітки».

Пальці бігали сіткою, і за кілька хвилин порожні квадрати, окреслені майже невидимою волосінню, ставали зеленими, заповненими, об’ємними. Я вплітала в ті квадрати все, що могла, – молитви, віру, любов, чіплялася за них думками й пальцями.

Світла зелена тканина – то наші весняні поля, наша надія і майбутнє, трохи темніша – неймовірні українські ліси – наш захист і кисень. Коли попадалися брунатні паски – то були гірські дороги, що ведуть на полонини й вершини, де вітер, де ближче до Бога, де воля…

Увечері завжди приїжджали прикордонники. Заходили в клуб, віталися. Я намагалася сконцентруватися на їхніх обличчях, коли діти навперебій кричали, скільки сьогодні сіток можемо їм віддати.

– П'ять п’ятиметрових? Ну, ви круті! Дякуємо, діти, ви не уявляєте, як багато робите для України, – казали вони, і я бачила їхні радісні очі, по-справжньому щасливі.

Діти… Як я класно я затесалася поміж дітей. Здебільшого сітки плели старшокласники і ще кілька жінок із села. Дітям це було за атракцію – майже вся школа збиралася щодня в клубі. Реготали, жартували, переповідали новини, придумували варіанти, що вони робили б, якби були головнокомандувачами.

Я ж мовчала.

Мені було добре в тому гулі. Наскільки може бути добре, коли війна. Наскільки взагалі може бути…

Якось одного дня хтось промовив два слова: «Ірпінь» і «Буча». І враз усі стихли. То був один із найстрашніших днів. Я тоді заледве змогла зробити кілька квадратів. Нам не було чого віддавати ввечері – ніхто не міг плести в той день. Пів сітки так і залишилося незаповненою. Мені здавалося, що всі діти тоді здорослішали на кілька років. Навіть чай у той день не робили – просто вийшли мовчки і розбрелися домівками.

А зазвичай після «сіток» усіх кликали на чай і печиво. І діти чекали цього моменту найбільше, бо то був не просто чай. То був чарівний трунок, який, поки його п’єш, зупиняє час і війни, дає спокій та розслаблення. Мене також кликали, щодня. Я і там мовчала. Гріла руки до гарячого паперового горнятка, спостерігала за підлітками – їхньою мімікою, очима, рухами і… усміхалася. Неймовірні. Неймовірно круті діти у нас ростуть!

Я готувала, тулила дітей, дивилася новини. Не писала, не читала, майже не говорила. Я не робила нічого з того, що робила роками, що було моєю працею, моїм ресурсом, моїм хлібом. Натомість робила щось геть незвичне – плела сітки.

А згодом чоловік зробив один із найкращих подарунків у моєму житті – привіз звідкись спиці й нитки. І я знову почала плести щось іще, крім сіток. Шарфиків і шапочок тепер у нас – до кольору, до вибору. Доньці, мамі й кожній тітці по комплекту, навіть по кілька.

Одного дня я раптом усвідомила себе «тут і тепер». Десь на якомусь тисячному рядку лицевих петель. Плела-плела і… спинилася. Видихнула, дов’язала завершальний рядок і спакувала всі нитки у кульок під ліжко. Я наче прокинулася. Знову хотіла щось робити, кудись іти, писати, читати, сортувати гуманітарку, ліпити вареники, допомагати волонтерам, навіть могла вже спілкуватися по телефону з подругами.

Так я усвідомила себе у війні. Свою країну, народ, себе як частинку цілого. Це було так страшно і… набагато легше, ніж до того.

Від того дня я всі свої розмови – і телефонні, й наживо – завершую одним словом: «переможемо!». Я хочу, щоб це знали всі, як знаю це я. Це знання прийшло до мене разом із усвідомленням себе. І не зникає. Лиш міцніє щодня, щохвилини. Це – мій фундамент і опора, мої скелі, що захищають від вітрів розпачу й безсилля.

Ми перестали бути майже прозорою сіткою, натягненою поміж стінами. Кожен із нас – квадрат, заповнений захисного кольору тканиною віри й надії усіх попередніх і майбутніх поколінь. Із кожним новим вузликом ми стаємо важчими, але міцнішими, щоб жоден хижак не пройшов. Тепер нас видно. Світу й самим собі. Ми є.

…Я довго йду містом не своєї країни. Так довго, аж сідаю відпочити. Лавочка – така сама зручна й оригінальна, як у нашому улюбленому парку в Бучі. Там так красиво і спокійно завжди. Було і буде. І я живу цими спогадами. І цими мріями. І робитиму все, щоб так і було.

За кілька хвилин на другий край лавки сідає літній пан, усміхається, питає, чи не заважатиме. Він так неспішно вимовляє слова, наче смакує кожне, намагаючись вловити всі нотки післясмаку. Я усміхаюся у відповідь і кажу, що вже йду, бо відпочила.

Тільки тут, у Кракові, я вперше за шість місяців змогла стільки ходити, скільки люблю, скільки потребую, щоб відчути себе в собі, себе в цьому місті, у світі. Я не можу назвати «чужим» місто, яке повернуло мені здатність писати й сміливість ходити, не думаючи, де по дорозі є укриття, якщо б раптом…

І я ходжу. Далеко й довго. З дітьми й сама. У мене наче терапія ходінням і завдання – виходити весь біль і тривоги, що назбиралися за цей час від лютого. Може, не лише свої. Щодня проходжу маленьку «дорогу Якова», про яку так колись мріяла. Сьогодні знаю, що ми всі нею йдемо, де б ми не були.   

Дивно почуватися, як удома, коли ти не вдома… Чи нормально? Мабуть, так не можна? Головне, не написати про це пост, бо зацькують. Чи написати? Може, хтось підтримає, бо відчуває те ж саме?

Краків і літературна резиденція від Інституту літератури дали мені більше, ніж я очікувала – тепло, можливості й любов. Це місто таке тепле, що навіть коли позимніло, я кілька днів ходила без светра – щоб відчути шкірою всі його тембри, температури, ритми й дихання. Щоб змогти дихати так, як дихає воно – сильне, вільне, творче, милосердне, живе.

Є така практика для батьків, коли дітей важко вкласти спати: треба лягти поруч і почати дихати в унісон. Десь хвилину-дві. Комусь вистачає тридцяти секунд. Дихання тих, хто пов'язаний найміцнішими невидимими нитками рідності й любові, наче потрапляють у резонанс, і тіла розслабляються, повіки стають обважнілими – малюків огортає сон. І батьків, щоправда, теж. Але це працює.

Я цілую дітей, які вже сплять, і намагаюся заснути сама. Уже давно за північ, та сон не йде. От би тим методом скористатися… Та батьки далеко, а я вже не дитина. Десь у спогадах зринає той прикордонник, який казав: «Дякую вам, діти!». Я усміхаюся і вмощуюся зручніше.

Сьогодні Місто побуде мені за батьків. А я – дитиною, яка не може заснути.

Треба просто відчути, вловити дихання одне одного.   

Уявляю, як сиджу на красивій гойдалці серед зелені. Біля мене – книжки, які я знову можу читати, ноутбук із нотатками, горнятко запашного чаю і великий кошик із кольоровими клубками теплих ниток-спогадів. Я їх люблю. Кожен. Болючі, страшні, смішні, радісні, переможні – це все, що я відчувала, чим жила, ким була. Я беру спиці й доплітаю шарфик, який досі лежить на моєму дивані. Кожна нова петелька – крок назустріч дому, в який обов’язково повернуся. А потім я починаю новий шарфик, біло-червоний – це подарунок для Міста, яке я полюбила.

Я дякую Господу за прожитий день і прошу опіки на ніч усім захисникам і захисницям, усім українським містам. Дивлюся на зорі, а вони – теплі, як обійми. Вони кажуть, що завтра буде новий день. І я їм вірю. Бо серед них багато тих, кого вже нема з нами, але які незримим нездоланним військом стоять на чатах, щоб ми могли спати спокійно.

Місто обіймає і тихо гладить по волоссю. Його дихання таке спокійне, що і я мимохіть заспокоююся: повіки стають важкими, серце б’ється рівно.

Ми – сплетена сітка. Міцні та наповнені. Поєднані, переплетені. Скріплені вузликами любові до України. Ми тримаємося разом, захищаючи рідних, свою землю, світ – зброєю, вірністю, словом, досягненнями, турботою про себе та інших, молитвами й вірою.

А найголовніше те, що разом ми ПЕРЕМОЖЕМО!

Тепер нам усім жити із цим знанням!