Посестри. Часопис №27 / Великий льох (містерія)

                                           Положилъ еси насъ [поношеніе] сосЂдомъ нашымъ, подражненіе

                                          и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ

                                          притчу во языцЂхъ, покиванію главы въ людехъ.

                                                            Псалом 43, ст. 14 и 15

 

 

ТРИ ДУШІ

 

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди,

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

Коли б вже швидче розкопали,

Тойді б у Рай нас повпускали,

Бо так сказав Петрові Бог:

„Тойді у Рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох“».

 

І

Як була я людиною,

То Прісею звалась;

Я отутечки родилась,

Тут і виростала,

Отут, було, на цвинтарі

Я з дітьми гуляю

І з Юрусем-гетьманенком

У піжмурки граєм.

А гетьманша, було, вийде

Та й кликне в будинок,

Онде клуня. А там мені

І фіг і родзинок —

Всього мені понадає

І на руках носить...

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють, було, за мною. 

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали,

А у мене, як на теє,

Й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зустріло!

Вранці-рано, в Пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою...

Вже й криниця тая

Замуліла і висохла!

А я все літаю!..

Дивлюсь — гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!..

І вже ледви я, наледви

Донесла до хати

Оту воду... Чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тію клятою водою!

От за що караюсь,

От за що мене, сестрички,

І в Рай не пускають.

 

II

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському 

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних... Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася

На тім пожарищі.

Одна тілько й осталася

В Батурині хата!

І в тій хаті поставили

Царя ночувати,

Як вертавсь із-під Полтави.

А я йшла з водою

До хатини... а він мені

Махає рукою.

Каже коня напоїти,

А я й напоїла!

Я не знала, що я тяжко,

Тяжко согрішила!

Ледве я дійшла до хати,

На порозі впала.

А назавтра, як цар вийшов,

Мене поховали

Та бабуся, що осталась

На тій пожарині,

Та ще й мене привітала 

В безверхій хатині.

А назавтра й вона вмерла

Й зотліла у хаті,

Бо нікому в Батурині

Було поховати.

Уже й хату розкидали

І сволок з словами

На угілля попалили!..

А я над ярами

І степами козацькими

І досі літаю!

І за що мене карають,

Я й сама не знаю!

Мабуть, за те, що всякому

Служила, годила...

Що цареві московському

Коня напоїла!..

 

III

А я в Каневі родилась.

Ще й не говорила,

Мене мати ще сповиту

На руках носила,

Як їхала Катерина

В Канів по Дніпрові.

А ми з матір’ю сиділи

На горі в діброві.

Я плакала; я не знаю,

Чи їсти хотілось,

Чи, може, що в маленької

На той час боліло.

Мене мати забавляла,

На Дніпр поглядала;

І галеру золотую

Мені показала,

Мов будинок. А в галері

Князі, і всі сили,

Воєводи... і меж ними

Цариця сиділа.

Я глянула, усміхнулась...

Та й духу не стало!

Й мати вмерла, в одній ямі

Обох поховали!

От за що, мої сестриці, 

Я тепер караюсь,

За що мене на митарство

Й досі не пускають.

Чи я знала, ще сповита,

Що тая цариця —

Лютий ворог України,

Голодна вовчиця!..

Скажіте, сестриці?

 

«Смеркається. Полетимо

Ночувати в Чуту.

Як що буде робитися,

Відтіль буде чути».

Схопилися, білесенькі,

І в ліс полетіли,

І вкупочці на дубочку

Ночувати сіли.

 

ТРИ ВОРОНИ

1

Крав! крав! крав!

Крав Богдан крам.

Та повіз у Київ,

Та продав злодіям

Той крам, що накрав.

 

2

Я в Парижі була

Та три злота з Радзивілом

Та Потоцьким пропила.

 

3

Через мост идет черт,

А коза по воде.

Быть беде. Быть беде.

 

Отак кричали і летіли

Воро́ни з трьох сторон і сіли

На маяку́, що на горі

Посеред лісу, усі три.

Мов на мороз, понадувались,

Одна на другу позирали, 

Неначе три сестри старі,

Що дівували, дівували,

Аж поки мохом поросли.

 

1

Оце тобі, а це тобі.

Я оце літала

Аж у Сибір та в одного

Декабриста вкрала

Тро[хи] жовчі. От, бачите,

Й є чим розговіться!

Ну, а в твоїй Московщині

Є чим поживиться?

Чи чортма й тепер нічого?

 

[3]

Э... сестрица, много:

Три указа накаркала

На одну дорогу...

 

1

На яку це? На ковану?

Ну, вже наробила...

 

З

Да шесть тысяч в одной версте

Душ передушила...

 

1

Та не бреши, бо тілько п’ять,

Та й то з фоном Корфом.

Ще й чваниться, показує

На чужу роботу!

Капусниця! закурена...

А ви, мості-пані?

Бенкетуєте в Парижі,

Поганці погані!

Що розлили з річку крові

Та в Сибір загнали

Свою шляхту, то вже й годі,

Уже й запишались.

Ач, яка вельможна пава...

 

2 і 3

А ти що зробила?? 

 

1

А дзуськи вам питать мене!

Ви ще й не родились,

Як я отут шинкувала

Та кров розливала!

Дивись, які! Карамзіна,

Бачиш, прочитали!

Та й думають, що ось-то ми!

А дзусь, недоріки!

В колодочки ще не вбились,

Безпері каліки!..

 

2

Ото яка недотика!

Не та рано встала,

Що до світа упилася...

А та, що й проспалась!

 

1

Упилася б ти без мене

З своїми ксьондзами?

Чортма хисту! Я спалила

Польщу з королями;

А про тебе, щебетухо,

І досі б стояла.

А з вольними козаками

Що я виробляла?

Кому я їх не наймала,

Не запродавала?

Та й живущі ж, проклятущі!

Думала, з Богданом

От-от уже поховала.

Ні, встали, погані,

Із шведською приблудою...

Та й тойді ж творилось!

Аж злішаю, як згадаю...

Батурин спалила,

Сулу в Ромні загатила

Тілько старшинами

Козацькими... а такими,

Просто козаками,

Фінляндію засіяла;

Насипала бурта

На Орелі... на Ладогу 

Так гурти за гуртом

Виганяла та цареві

Болота гатила.

І славного Полуботка

В тюрмі задушила.

Отойді-то було свято!

Аж пекло злякалось.

Матер Божа у Ржавиці

Вночі заридала.

 

3

И я таки пожила:

С татарами помутила,

С мучителем покутила,

С Петрухою попила

Да немцам запродала.

 

1

Та ти добре натворила:

Так кацапів закрепила

У німецькі кайдани —

Хоч лягай та й засни.

А в мене ще, враг їх знає,

Кого вони виглядають.

Вже ж і в крепость завдала,

І дворянства страшну силу

У мундирах розплодила,

Як тих вошей розвела;

Все вельможнії байстрята!

Вже ж і Січ їх бісновата

Жидово́ю поросла.

Та й москаль незгірша штука:

Добре вміє гріти руки!

І я люта, а все-таки

Того не зумію,

Що москалі в Україні

З козаками діють.

Ото указ надрюкують:

«По милості Божій,

І ви наші, і все наше,

І гоже, й негоже!»

Тепер уже заходились

Древности шукати

У могилах... бо нічого 

Уже в хаті взяти;

Все забрали любісінько. Та лихий їх знає,

Чого вони з тим поганим

Льохом поспішають.

Трошки, трошки б підождали,

І церква б упала...

Тойді б разом дві руїни

В «Пчеле» описали...

 

2 і 3

Чого ж ти нас закликала?

Щоб на льох дивиться?

 

1

Таки й на льох. Та ще буде

Два дива твориться.

Сю ніч будуть в Україні

Родиться близнята.

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати!

Другий буде... оце вже наш!

Катам помагати.

Наш вже в череві щипає...

А я начитала,

Що, як виросте той Гонта,

Все наше пропало!

Усе добро поплюндрує

Й брата не покине!

І розпустить правду й волю

По всій Україні!

Так от бачите, сестриці,

Що тут компонують!

На катів та на все добре

Кайдани готують!

 

2

Я золотом розтопленим

Заллю йому очі!

 

1

А він клятий недолюдок,

Золота не схоче. 

 

3

Я царевыми чинами

Скручу ему руки!..

 

2

А я зберу з всього світа

Всі зла і всі муки!..

 

1

Ні, сестриці. Не так треба.

Поки сліпі люде,

Треба його поховати,

А то лихо буде!

Он, бачите, над Києвом

Мітла простяглася,

І над Дніпром і Тясмином

Земля затряслася?

Чи чуєте? Застогнала

Гора над Чигрином.

О!.. Сміється і ридає

Уся Україна!

То близнята народились,

А навісна мати

Регочеться, що Йванами

Обох буде звати!

Полетімо!.. — Полетіли

Й, летячи, співали:

 

1

Попливе наш Іван

По Дніпру у Лиман

З кумою.

 

2

Побіжить наш ярчук

В ірій їсти гадюк

Зо мною.

 

3

Как хвачу да помчу,

В самый ад полечу

Стрелою. 

 

 

ТРИ ЛІРНИКИ

 

Один сліпий, другий кривий,

А третій горбатий.

Йшли в Суботов про Богдана

Мирянам співати.

 

1

Що то сказано, ворони.

Уже й помостили,

Мов для їх те сідало

Москалі зробили.

 

2

А для кого ж? Чоловіка,

Певне, не посадять

Лічить зорі...

 

1

Ти то кажеш.

А може, й посадять,

Москалика або німця.

А москаль та німець

І там найдуть хлібець.

 

3

Що це таке верзете ви?

Які там ворони?

Та москалі, та сідала?

Нехай Бог боронить!

Може, ще нестись заставлять,

Москаля плодити.

Бо чутка є, що цар хоче

Весь світ полонити.

 

2

А може, й так! Так на чорта ж

Їх на горах ставить?

Та ще такі височенні,

Що й хмари достанеш,

Як вилізти...

 

3

Так от же що:

Ото потоп буде. 

Пани туда повилазять

Та дивиться будуть,

Як мужики тонутимуть.

 

1

Розумні ви люди,

А нічого не знаєте!

То понаставляли

Ті фігури он для чого:

Щоб люди не крали

Води з річки та щоб нишком

Піску не орали,

Що скрізь отам за Тясьмою.

 

2

Чортзна-що провадить!

Нема хисту, то й не бреши.

А що, як присядем

Отутечки під берестом

Та трохи спочинем!

Та в мене ще шматків зо два

Є хліба в торбині,

То поснідаєм в пригоді,

Поки сонце встане... —

Посідали. — А хто, братця,

Співа про Богдана?

 

3

Я співаю. І про Яси,

І про Жовті Води,

І містечко Берестечко.

 

2

В великій пригоді

Нам сьогодня вони стануть!

Бо там коло льоху

Базар люду насходилось,

Та й панства не трохи.

От де нам пожива буде!

Ану, заспіваєм!

Проби ради...

 

1

Та цур йому!

Лучше полягаєм

Та виспимось. День великий.

Ще будем співати.

 

3

І я кажу: помолимось

Та будемо спати.

 

Старці під берестом заснули;

Ще сонце спить, пташки мовчать,

А коло льоху вже проснулись

І заходилися копать.

 

Копають день, копають два,

На третій насилу

Докопалися до муру

Та трохи спочили.

Поставили караули.

Ісправник аж просить,

Щоб нікого не пускали,

І в Чигрин доносить

По начальству. Приїхало

Начальство мордате,

Подивилось. «Треба, — каже, —

Своди розламати,

Вєрнєй дєло...». Розламали,

Та й перелякались!

Костяки в льоху лежали

І мов усміхались,

Що сонечко побачили.

От добро Богдана!

Черепок, гниле корито

Й костяки в кайданах!

Якби в форменних, то добре:

Вони б ще здалися...

Засміялись... А ісправник

Трохи не сказився!

Що нічого, бачиш, взяти,

А він же трудився!

І день і ніч побивався

Та в дурні й убрався.

Якби йому Богдан оце

У руки попався,

У москалі заголив би,

Щоб знав, як дурити 

Правительство!! Кричить, біга,

Мов несамовитий.

Яременка * в пику пише, 

По-московській лає

Увесь народ. І на старців

Моїх налітає.

«Вы што делаете, плуты!!»

«Та ми, бачте, пане,

Співаємо про Богдана...»

«Я вам дам Богдана,

Мошенники, дармоеды!

И песню сложили

Про тако[го] ж мошенника...»

«Нас, пане, навчили...»

«Я вас навчу!.. Завалить им!»

Взяли й завалили —

Випарили у московській

Бані-прохолоді.

Отак пісні Богданові

Стали їм в пригоді!!

Так малий льох в Суботові

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась.

 

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України,

Широка, глибока.

Ото церков Богданова.

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало;

Москалики що заздріли,

То все очухрали.

Могили вже розривають

Та грошей шукають,

Льохи твої розкопують

Та тебе ж і лають.

Що й за труди не находять! 

Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка.

Церков-домовину

Нема кому полагодить!!

На тій Україні,

На тій самій, що з тобою

Ляха задавила!

Байстрюки Єкатерини

Сараною сіли.

 

Отаке-то, Зіновію,

Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям,

А їм і байдуже.

Кажуть, бачиш, що все-то те

Таки й було наше,

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам... Може, й справді!

Нехай і так буде!

Так сміються ж з України

Стороннії люди!

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

* Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати.