Посестри. Часопис №27 / Упир
Струджене серце, груди не зігріті,
Стиснуті губи і погляд померклий;
Вже не для світу, хоч тут ще, на світі!
Що за людина? Померлий.
Глянь, воскресає у нім дух надії,
Промені пам’яті – зіроньки шати,
В них він вертає в літа молодії
Миле обличчя шукати.
Груди зітхнули, хоча й не зігріті,
Очі й уста оживилися грою,
Ні, не для світу він, хоч і на світі.
Чим він явився? Марою.
Той, хто живе біля цвинтаря, знає –
Привид щороку випростує груди,
В день поминальний могилу лишає
Й прагне у світ поміж люди.
Лиш як проб’є на неділю четверта,
Він повертається, втративши силу,
Рана на грудях – мов щойно продерта,
З нею він сходить в могилу.
Ходять чутки про блукальця нічного,
Може ще й досі по ньому хтось плаче,
Кажуть, що смерть прийняла молодого,
Він самогубець неначе.
Люто карається він, з кожним кроком
З нього назовні шугає палання,
Вгледів причетник старий ненароком,
Стогони вчув і зітхання.
Каже, лиш вийшов той привид з могили,
Звів свої очі на вранішні зорі...
Руки заламував, губи тремтіли...
Раптом промовив у горі:
– Духу проклятий, з могильного схову
Пломінь життєвий здіймаєш для чого?
Вогне проклятий, погас ти і знову
Сяйва вділяєш ясного!
Вироку лютий, хоча й справедливий!
Стріти і втратити знову єдину –
Це ж я щороку такий нещасливий...
Знову, як гинув, загину.
Прагну до тебе, відтак мушу всюди
Довго блукати, лишивши темноту,
Байдуже, як зустрічатимуть люди –
Всяку, як жив, знав гіркоту.
Ти задивлялась, а я, мов з провини,
Очі ховав у печалі й жалобі,
Слухав слова твої, слухав щоднини
Мовчки, як дошка на гробі.
Друзів насмішка була невситима –
Звали надмірним дивацтвом скорботу,
Старші ж відійдуть, стенувши плечима,
А чи порадять нудоту.
Кпини й поради я слухав байдуже,
Хоч, може, й сам був од інших не далі,
Сам би обурився запалом дуже
Чи насміявся з печалі.
Дехто угледів для себе образу,
Честь його роду, подумав, змаліє,
Все ж був люб’язний та ґречний щоразу,
Вдавши, що не розуміє.
Гордим і я був, збагнув що до чого,
Хоч і не гірше мовчати умію.
З примусу тільки наплів я пустого,
Вдавши, що не розумію.
Дехто не може мій гріх дарувати,
Ледь на устах він зневагу притрима,
Вимучить усміх, почне удавати
Жалість безмірну очима.
Всім би пробачив, але не такому,
Хоч не сказав би і слова лихого
Й не відчував би погорди оскому,
Мавши всміхнутись до нього.
Знов це спізнаю, як нині марою
Світу чужому явлюся з могили:
Той уперіщить нещадно клятьбою,
Інший сахнеться щосили.
Той же пихатий, а той жалісливий,
Дехто вбереться в облудливі шати...
Йду до одної, чому ж, нещасливий,
Мушу стількох я вражати.
Йтиме все, вірне одвічному кругу:
Сміх жалісливим, насмішникам – жалість.
Тільки, о люба, примарному другу
Вияви ласки хоч малість.
Глянь, мов хоч слово і вибач провину...
Знову я зваживсь побачити гожу.
Давнього привид, лише на часину
Щастя нове потривожу.
Погляд твій, звиклий до світла ясного,
Може, все ж буде до мене прихильний,
Може, ти зволиш терпляче й не строго
Слухати голос могильний.
Думка полине крізь часу покрови,
В образи давні пов’ється, мов зілля,
Що по камінню старої будови
Стеле розлоге пагілля.
