Посестри. Часопис №27 / До пані Йоанни Бобрової

Якби вас на каскади вів я, пані, —

     Тоді слідами друзів щирих всіх

Прийшов туди б, де в світлі порох тане, —

     Під тернський лавр чи гісбахський горіх.

 

І там я квіти у траві збирав би,

     А ви в думках сиділи б край скали,

Мов ангел, — бо каскад вам крила дав би, —

     Ждучи, щоб місяць і пісні зійшли.

 

Коли б я на каскади вас привозив, —

     Лишив би, може, вас там назавжди,

Окам’янив би співом, заморозив.

     Звелів над гробом — райдугам цвісти.

 

Але тебе не поведу я нині.

     Вирує, мов каскадами вода,

Мій дух, вся кров моя, що в цій годині

     На Польщу мріє впасти, — і спада.

 

Якби зайшла ти в джерело народне, —

     Було б тебе до світу не вернуть.

Ти ж нині виїжджаєш з ким завгодно

     Й боїшся брату руку простягнуть.

 

Байдуже польці, чим цей люд паризький

     Живе. Цікавості у тім нема,

Бо в серці знов з перлової колиски,

     Як німфа, Польща устає сама.

 

Сьогодні на каскадах, в екіпажі

     Про давні сльози, про жалі глухі

Сумління пані ні про що не каже

     І очі дивляться... такі сухі!

 

Чи це прокляття, чи благословення —

     Це нині зимне серце, зір ясний?

Чи серце знайде згубу чи прощення —

     Про це почуєш по той бік труни.

 

І я тепер пізнав: не слід нізащо

     Жіноче серце ангельським вважать.

Я відтепер замкнув вуста, бо краще —

     Ніж поділяти згин — тебе не знать.

 

Бо це найгірше: кров затамувати

     І давні рани в серці ізцілить,

Та більше ангелів не зустрічати,

     І серце, і вітчизну загубить.

 

Мав душу б я Версаля, й ти б постала

     Негадано отак моїм очам, —

На тебе кинувсь я б каскадом в шалу

     І впав би із тобою в прірву й сам.

14 травня 1842 р.

Фінансовано Міністерством культури та національної спадщини