Посестри. Часопис №26 / «ми давно вже не копаємо глибоко...»

ми давно вже не копаємо глибоко, 

тільки десь так на два пальці 

не перекидаємо скиб,  

щоб родючий ґрунт не вивітрювався 

все в одному поколінні  

отак заскородимо грабельками,  

похрестимо жменею і сіємо 

сіє моє, відти і доти, таке, як у всіх 

таке як всюди 

ми давно вже не копаємо глибоко 

на цьому непевному полі нашому-вашому 

бо можна викопати різне небажане: 

людські кості, кінські голови, невибухлі міни, 

сокиру війни, кілок, де були межі 

між нашим і вашим 

не ходимо там  

межи очі поза очі про людське око 

не міряємо кроками,  

не знаємо, як це,  

коли земля налипає до підошов 

і не дозволяє зробити більше ні кроку