Посестри. Часопис №31 / Христина вина

У 1990-му Христя вже була біженкою. Вагітна, тікала з Союзу разом із чоловіком. Так їй, двадцятилітній, остогид увесь той радянський устрій, усі ті дефіцити й політінформації, заборони й забобони, з'їзди політбюро по телевізору замість «Тома & Джері». Захотілося жити по-людськи. Причому одразу, без боротьби, без потрясінь і крові. 

– Нехай сидять на граніті дурники, що думають у такий спосіб перемогти систему. Ми підемо іншою дорогою. Кожен обирає свій шлях, – переконував Христю її чоловік.

Поверталася Христина через п'ять років уже в незалежну Україну, без чоловіка, з дочкою. Не могла натішитися, що нарешті житиме в державі, яка впевнено крокує в бік європейських цінностей. Повернувшись, відчула: без рідної землі – вона напівфабрикат, вирване з корінням дерево, піднята черевом догори у перегрітій ставковій воді рибина.

Тепер Христя біженка в квадраті, і її доросла дочка також біженка, і її неповнолітній син — біженець, і навіть мама, дитина війни — біженка. «І усе через те, що тоді, тридцять років тому я і подібні мені, юні та зухвалі, не хотіли виборювати свою справжню незалежність, рубаючи навідмаш совєцьку кострубату лапу. Думали, минеться, розчиниться, зникне», – у глибоких роздумах доходить висновку Христя й закручує спіраль власної вини дедалі тугіше й тугіше.

Вісім років Україна потерпала від війни, а вони жили собі, ніби нічого й не відбувалося. Ходили в кіно, до театрів, на концерти, в ресторани. Вряди-годи бачили по телевізору повідомлення про загиблих на Сході. Швидко, аби не ранити себе, не ятрити біль, що вже загоївся після Майдану, перемикали канал на щось більш життєрадісне.

Двадцять третє лютого. Перед сном щось примушує Христю скласти до свого наплічника документи й гроші. Туди ж – пляшку води, які-не-які ліки, ліхтарик, нижню білизну, додаткові шкарпетки, светр.

П'ята ранку. Христя струшує з себе залишки сну, коли сповіщення про нові повідомлення дзенькають одне за іншим в її телефоні:

Від дочки – «Мама не переживай. Зі мною все ок».

Від коханого – «Вставай, мала, почалося».

Від куми – «Боже, що ж це робиться?»

Від братової дружини – «Який жах!»

Від колеги по роботі – «Суки».

Від учительки сина – «Сьогодні уроків не буде».

Від колишнього – «Йду до військкомату».

Христя скролить новини, лежачи в ліжку. Серце б'ється в різних точках організму. Стукнуло в горлі і, відбившись, як тенісний м'яч, полетіло в шлунок, калатнуло там. Дало про себе знати в скроні. Христя продовжує лежати, бо думає, що так легше зберігати спокій. Вона боїться розбудити сина й маму, які все ще сплять у своїх кімнатах. Не знає, як повідомити їм про страшне. Дзвонить дочка, яка працює в Одесі. Христя намагається говорити з нею тихо, просить, аби вона негайно їхала додому, у Вінницю. У спальню матері забігає переляканий син. Він не розуміє, як реагувати на те, що почув із уривків телефонної розмови. Відтак кидається на ліжко й запорпується Христі під пахву, як курчатко під крило квочки. Вона гладить його по спині й шепоче:

– Усе буде добре. Усе буде добре, – хоча не відає, чи справді буде.

Пів довгих дня Христя переміщується по хаті в якомусь броунівському русі. Не може сконцентруватися на чомусь одному. Вісімдесятилітня Христина мама стогне натхненніше, ніж зазвичай. Христі цей стогін нагадує про власне безсилля, бо чим вона може зарадити маминим хворобам? Хіба подати ліки. 

– Випий оцю, – благально дивиться на бабцю і вже знає, що та їй відповість, бо ж іпохондрія старої нікуди не поділася з початком війни.

– Що ти мені тичеш ці таблетки? Як мені приписано вже померти, то нехай я помру, – на обличчі старенької – вселенська мука й ніби образа на дочку.

Христя ковтає кавалок, який душить посеред яремної ямки, й усміхається, аби хоч так підбадьорити маму. 

Телевізор у кімнаті бабці працює на повну гучність, інформуючи про те, що робиться в Україні:

«Ворог наніс повітряні удари по Броварах: 6 загиблих, 12 поранених».

«Росіяни обстріляли житлові будинки на Харківщині».

«Аеропорт у Гостомелі захопили російські окупанти».

«У напрямку Києва летять 18 російських ІЛ-76».

«Ворог захопив ЧАЕС».

Від цих повідомлень Христі зводить спазмом шлунок. «Треба щось поїсти і погодувати своїх», — вирішує, але не може примусити себе зайти на кухню, куди не долинають звуки телевізора.

По обіді квартиру зненацька струшує ударною хвилею, від чого у Христі, яка стояла біля напіввідчиненого для провітрювання вікна й дивилась, як надворі в звичному режимі ходять люди, підкошуються ноги. Вона часто читала у книжках, що в когось там підкосилися від страху ноги, але не знала, що це зовсім не метафора. Не знала, яке це огидне відчуття.

– Не бійтеся, – кричить вона своїм, і пригнувшись, просувається в кімнату сина. Він, зірвавшись із-за столу, дивиться на Христю округлими очима й дрібно труситься. Бабця на хвилю припиняє стогнати, прислухається. 

– Певно, склади в Калинівці, – розмірковує Христя вголос. – Далеко. Вікна цілі.

– А що нам робити, якщо сюди попаде? – питає син, і жінка не знає, що йому відповісти.

Телевізор із бабчиної кімнати продовжує розповідати про перебіг війни:

«У Сумах повідомляють про російські танки в центрі міста».

«Острів Зміїний атакували з російських кораблів».

«Херсонщина: захоплено Олешки і переправу».

«Каховську ГЕС захопили окупанти: стоять танки».

«Росія обстріляла Маріуполь: пошкоджено будинки».

«Удари по Одещині: потрапляння у військову частину».

Христя вивчає географію країни за цими повідомленнями і з острахом чекає ночі. 

Лягли спати вдягнені. Сон не йшов, прислухалися до тиші надворі. Син, який ще недавно вдавав із себе самостійного, тулиться до матері, як немовля, й реагує на кожен звук. Щось грюкнуло в сусідів зверху, зірвався з ліжка, благає йти до бомбосховища. А де воно, те сховище?

Про це Христя дізналась о третій ночі, коли почула нерозбірливе бубоніння гучномовця знадвору. Вмить підхопили з сином складені рюкзаки, розбудили бабцю і — по сходах донизу.

– Ліфтом не можна користуватися.

Бабця ледь ноги волоче, крехче і зойкає, не вгаваючи сварить Христю, що та щось собі дурне придумала, бо ніхто з сусідів не спускається.

– Я не чула ніякої тривоги, – каже уїдливо.

Аби знайти бодай один відчинений підвал, де можна було би пересидіти, Христі довелося оббігати три двори, сусідні з її будинком. Нарешті знайшовся прихисток. У підвалі людно, галасливо, тхне котячою сечею, лоскоче ніс пилюка, піднята безліччю ніг. Бабця в напівпритомному стані. Христя всаджує її на ящик. 

– Треба потерпіти, – не так сповіщає, як просить, відчуваючи свою провину, що не довідалася напередодні, де знаходиться укриття, сховище чи підвал і не змогла відразу відвести своїх туди, аби вони не мліли від страху серед темних нічних вулиць, чуючи над собою нестерпне завивання сирени. 

Наступного дня приїздить дочка. Тепер – усі разом, що трохи заспокоює. Але ворог продовжує підкидати дровеняк у вогнище — вісім тривог – удень, п'ять – уночі. Люди в сховищі обмінюються новинами:

– Підірвалась якась цистерна на олієжиркомбінаті.

– Ракета?

– Диверсія.

– Боже! Багато людей загинуло?

– Здається, одна.

– Летіли ракети вбік аеропорту.

– Збили.

– Молодці.

– Кажуть, горять склади під Вінницею. 

– Наші збили ворожий гелікоптер, – радісно вичитує син, і Христя з дочкою плескають у долоні.

З цієї нагоди, повернувшись на годинку до дому, випивають на двох пляшку пива, яка стояла в холодильнику ще від Різдва. Бабця свариться.

– Зіп'єшся, – до Христі. – Ще й дитину споїш, – завжди вона незадоволена дочкою.

Син бовкнув щось жартівливе на тему алкоголізму. Усі сміялися, навіть бабця. Христя сміялась і відчувала, як цей сміх коле в сонячному сплетінні. «Як я можу сміятись, якщо люди гинуть?» Але сміх брав своє. Тіло здригалось у веселих конвульсіях, ніби утверджуючи тезу, що життя переможе смерть.

Третій день війни. У бабці – гіпертонічний криз від нервування і вона відмовляється реагувати на сигнали повітряної тривоги. Христя наполягає: треба спускатись і підніматись, спускатись і підніматись, спускатись і підніматись...

– Треба їхати, – врешті вирішує, коли відчуває, як терпнуть у неї кінцівки від напруження та безсилля. А може, від того, що за цих три доби Христя спала від сили пів години. Їй страшенно хочеться виспатися. Проспати одним махом хоча би сім годин. Хоча би п'ять... Хоча б дві…

На вокзалі — юрмище. «А я, дурна, пів ночі чатувала в інтернеті на квитки», — сварить себе Христя. Як виявилося – квитки не потрібні. В західний бік ідуть евакуаційні потяги безкоштовні, набиті під зав'язку людом. Родина  втискується лише у четвертий, пропустивши попередні й витративши на очікування шість годин. Їхали стоячи, хіба бабцю примостили на синів рюкзак. Пасажири в основному мовчали. Несила була щось обговорювати. Німували й прислухалися до неба — чи не прилетить по евакуаційному якась крилата чи балістична, адже повідомляли, що таке вже сталося у Запоріжжі. 

Вівторок. Залізничний вокзал у Львові. Сьома ранку, одинадцять градусів морозу, Христя зі своїми стоїть у довжелезній черзі в підземному переході. Обіцяють невдовзі подати потяг. Подають його о другій дня. Всі втомлені, але задоволені — авжеж, тепер лишень проїхатися дві години і ось вона — Польща.

Перон станції Пшемишль. За вікном темрява, на годиннику – двадцять друга двадцять. Пропускний пункт, зала вокзалу, безліч народу, що сидить та лежить на карематах, які роздають волонтери. Хтось спить, хтось гуглить, хтось їсть, хтось стиха перемовляється. Час від часу оголошують автобуси, які відправляються в інші міста. Христя вирішує дати трохи перепочити найстаршій із родини. 

– Та і вам не завадило би поспати, – каже дітям.

Відчуває відповідальність за те, що вони в дорозі вже так довго, картає себе, що піддає рідних таким випробуванням. Хоче спокутати свою вину — мостить на підлозі кілька карематів, що їх ґречно дали волонтери, вкладає рідних — бабця, дочка, син — рядочком, притиснувшись животами до спин і підібгавши ноги.

– А ти? – питає дочка, підвівши голову.

– Я не хочу, – каже Христя.

Вона дійсно вже не хоче спати. Просто сидить і спостерігає за іншими, за цим нескінченним морем українців, котрі втікають від війни. Жінка та немовля з Охтирки. Заплакані очі. Модно вдягнені юнки з Ірпеня з собачкою і котом. Літня жінка на візку з кліткою.

– Ми з Марусею з Маріуполя, – каже згорбленому дідкові. – В клітці — канарка. Маруся. – А ви звідки? – несподівано питає в Христі.

Христя соромиться називати місто, яке не страждає, як Маріуполь, Охтирка чи Ірпінь. Здається їй, що не по праву займає чиєсь місце.

Натомість прислухається до розмов. 

– У Варшаві забагато людей уже.

– У Німеччині добре.

– Я – до Італії. Там тепло.

– Тримайте! – Христя не відразу розуміє, що звертаються до неї. – Поїжте.

Волонтерка подає пластиковий судок. Христя зовсім не хоче плакати, вона хоче усміхнутися навзаєм цій дівчині. Але сльози самі течуть по щоках. Кладе їжу біля себе. «Прокинуться мої — поїдять», — так вирішує. Волонтерка розуміє хід думок Христі й за хвилю приносить ще три порції.

Христя жує курячу ніжку, вмикає телефон, вносить у пошуковик слова «мапа Польщі» й дивиться на ту мапу, вичитуючи назви міст і містечок, а також шляхи, якими можна дістатися до них із прикордонного Пшемишля.

***

Четвер. Рівно тиждень від початку війни. Втомлене, але задоволене сімейство виходить із вагону інтерсіті на вокзалі міста Бидгощ. Їх зустрічають приємні, усміхнені люди. Везуть до помешкання, яке знайшли, давши оголошення у фейсбуці. Це вже Христина дочка постаралася через друзів. Біля чотириповерхового будинку українську родину зустрічає власниця квартири. Христя подумки розмірковує, на скільки місяців оренди їй вистачить припасених грошей, а ще – скільки може коштувати двокімнатна квартира в цьому районі. Третій поверх. Їм допомагають нести багаж. 

– Оце все? – дивується нова знайома.

Із багажу – лише ті «тривожні валізки», з якими вони спускалися до підвалу. Христя винюхує запах підвалу, який іде від її куртки, і від куртки бабці, і від курток дітей. Він дістався сюди з ними, пробрався непроханим через кордон і тепер хвилею здіймає неприємні спогади.

– Скільки ми вам винні? – несміливо питає Христя у власниці квартири, коли та проводить екскурсію кімнатами і щораз вибачається, що помешкання без євроремонту й зі старими меблями.

– Це ж скільки вони з нас здеруть? – гаряче шепоче на вухо Христі її мама.

Христі соромно за оце слово «здеруть», вона зиркає на поляків, чи, бува, не зрозуміли, що каже її мама.

– Дякуємо, – Христя з дітьми не знає, як висловити свою вдячність. Усі слова видаються кострубатими.

– Не потрібно дякувати, – просить господиня квартири. – Це зайве.

– Скільки ми вам винні? – знову питає Христя, але її ніби не чують.

– Так. Оце все ваше. Не соромтеся. 

Із цими словами жінка відчиняє холодильник, повний продуктів.

Христя розгублена, слова вдячності застрягають у горлі, сковують судомою рот. Полячка просто обіймає всіх по черзі і ці обійми багато про що говорять. У них і теплота, й турбота, і біль, і розуміння.

– Скільки ми вам винні? – утретє питає Христя, взявши полячку за руку й спрямувавши свій погляд їй просто в очі.

– Нічого, – промовляє, трохи ніяковіючи.

– Ні-ні, так не можна, – лякається Христя. – У нас є гроші. Правда, долари. Я відкладала з зарплати, аби мати на чорний день. От він і настав.

«Може, вони думають, що ми тікали з-під бомбардувань. Чи що в нас розтрощило квартиру, чи що ми були в окупації. Ми не перенесли цих жахів. Ми не достойні жити безкоштовно. Є багато тих, хто більш достойний. Тих, хто...», –– у Христиному серці клубочеться почуття вини, якому вона не ладна дати ради.

– Можна. І треба, – відповідає полячка. – Це не так для вас, як для нас.

– У мене є гроші... – ще раз наголошує Христя, думаючи, що її не зрозуміли. – І ми ж із Вінниці. Там не було... там тільки сирени... – судомно пояснює, використовуючи погану англійську, ще гіршу польську і рідну.

– Ви — з України, і цього достатньо.

Уночі Христя зривається з ліжка, почувши за вікном сирену. Уявляє, що кровожерливі росіяни напали на Польщу. Хапається за рюкзак, взувається. Зазирає в кімнату до дітей.

– Ма, це швидка, – крізь сон пояснює дочка.

Будинок неподалік лікарні, відтак сирени швидких допомог — справа звична. За тиждень Христине серце знову стрибнуло в шлунок із переляку. О десятій вечора здалеку почулися безперервні звуки церковних дзвонів. Ніби набат. Христя швидко почала переглядати новинні заголовки на своєму телефоні — ану, як почалась ядерна війна? Проте найстрашнішого не сталося. Просто за місяць – Великдень, і в такий спосіб сповіщають про цю радість.

Бидгощ схожий на рідну Вінницю. Там Буг, тут Брда. І тут і там — старі водонапірні вежі, чисельність населення та розмір території – ідентичні. Під Вінницею – населені пункти Сальник і Ведмеже вушко перегукуються з Сольцем і Лисячим Хвостом під Бидгощем.  

Христя не сидить склавши руки й чекаючи на допомогу від держави. Вона працює. Разом із дочкою. На початку двотисячних Христя рік була гастарбайтеркою в Німеччині. І ось історія повторюється, як і з біженством. У неї є давня мрія — автомобіль. Кілька років тому отримала права, але так і не назбирала достатньо на машину. За три місяці перебування в Польщі, підраховує зароблене й розуміє, що ось вона, мрія, вже майже в руках. 

– Ні, – каже собі й додає подумки: «Нам квартиру – безкоштовно, а я машини купуватиму, як мародерка якась?» — Христя зневажає себе навіть за думки про придбання машини, відганяє їх подалі. Здійснення всіх мрій Христя відкладає на «після перемоги».

Христина мама оклигала. Шпацірує прибудинковою територією, на мигах спілкується з сусідами по будинку, які весь час хочуть щось подарувати старенькій: чайний сервіз, скатерку, ковіньку, щоб легше ходилося; шезлонг, аби зручно сиділося на балконі; спиці й нитки, аби відволікатися від поганих думок, плетучи; шоколадні цукерки, аби смачно чаювалося; туфлі, бо ж бабця приїхала в чоботах; згодом босоніжки, бо вже тепло. 

– Нащо ти мене сюди заволокла? – з викликом питає бабця, і в Христі від того запитання кам'яніє нутро. – Я ж не жебрачка якась. Мені соромно все це брати. Я хочу померти вдома, а не на чужині, – й починає ятрити й собі, і Христі душу, згадуючи, як від раку три роки тому помирав її чоловік, Христин батько.

– Ти не помреш, мамо, – заспокоює Христя, а сама розмірковує, що буде, якщо вона дійсно тут помре.

«Як вона ставиться до кремації? Як я повезу її додому? В труні? Що для цього треба? Документи? Які? А скільки це може коштувати? І чи впустять мене потім назад до Польщі?» Христя сварить себе за ці думки. Її мама не злазить із дочки, щодалі частіше влаштовує показові «умирання», від яких Христя відходить по кілька днів, тамуючи в тілі огидне тремоло, яке час від часу перекидається на щелепу. Христі приписують заспокійливі пігулки. Лише ними рятується від маминих нарікань. А в котрусь із безсонних ночей, коли її мама стогне й плаче, нарікаючи на свою нещасну долю, Христя з острахом впускає в себе думку про те, що було би значно легше, аби її мама таки померла. 

Холодний травень. Христя йде вулицею, думає про коханого, який боронить країну під Ізюмом. Вона його любить, він її – ні. Вже кілька років торочить, що вони лише друзі. І навіть війна не змінює цього ставлення. Проте Христя потай молиться, аби він дожив до перемоги цілий та неушкоджений. Дивиться на вкрите хмарами небо. Його перерізає рухома стріла будівельного крану, яка ніби вказує Христі на круглий блискучий купол місцевої базиліки.

Христя стоїть у костелі. Віряни хором проголошують «Моя вина, моя вина» — фінальну частину молитви. Христя боляче б'є себе кулаком у груди, повторюючи ці слова. Не може спинитися навіть тоді, коли люди в храмі заспівують церковний гімн.

Вона боїться того дня, коли синові виповниться вісімнадцять. Над усе хоче, аби ті її знайомі, що зараз воюють: і її коханий, і її колишній, і її колега по роботі, і чоловік її куми, якнайшвидше впорались. І тут таки винить себе за малодушність. Матері втрачають синів. Щоденно. А вона не здатна навіть уявити, що її син... 

Вона мріє повернутися додому. Упевнена, що повернеться. Можливо, сама, бо мама не доживе, дочка знайде своє кохання в Польщі, а син вступить до тутешнього вишу. Христя тут не лишиться, не плекатиме більше своєї вини, не їстиме себе поїдом, що недостатньо зробила для своєї країни. Поїде. Скоро. Дуже скоро. 

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури