Посестри. Часопис №26 / «дай мені часу до осені, дай мені слів...»

дай мені часу до осені, дай мені слів, 
щоб описати усе, чого більше – ніде 
щоб передати, як меду, цій міді лісів 
всю нашу дзвінкість розмови і гул голосів, 
всю нашу ніжність, назбирану в сизій росі, 
наче бруслину, прогірклу від довгих розлук 
дай глибини чи заглибини – пити із рук 
воду живу.  
воду, що не кровоточить, прозору як скло, 
після якої усе забувається, що б не було 
що витікає із ока небесного – в око земне, 
що, наче ягоди в лісі, збирає докупи тебе і мене 
по крапелині рудій, недоспілій, терпкій, 
в часі займистому, мертвому, як сухостій