Посестри. Часопис №25 / Велика поезія не замінить зброї, однак якщо її прибрати, то відразу немає чим дихати

Ія Ківа – українська поетка, перекладачка, журналістка, критикиня. Народилася в Донецьку. Авторка книжок «Подальше от рая», «Перша сторінка зими», «Ми прокинемось іншими: розмови з сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі». Членкиня Українського ПЕНу, стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Польщі Gaude Polonia  (2021). Учасниця поетичних заходів, національних та міжнародних фестивалів в Україні, Білорусі, Польщі, Бельгії, Фінляндії, США, Німеччині, Естонії, Латвії та Греції.

Із початком повномасштабного російського вторгнення в Україну поезія Ії Ківи перетворилася на один із найпотужніших голосів, якими тут і зараз промовляється трагедія новітнього воєнного досвіду. Зокрема, її вірші прозвучали в театральній постановці REQUIEM PENTRU BUCEA/Реквієм за Бучею на сцені Національного театру імені Міхая Емінеску в Молдові в травні 2022 року, а також стали частиною проєкту Stuck in Between (2022) нідерландської графічної дизайнерки Juliët Nijland, яка зробила книгу-ліс про відчуття людей під час війни.

Говоримо з пані Ією про важливість української культурної дипломатії в умовах повномасштабної російської агресії, про минулий, сьогоднішній та майбутній образ Донецька, про роль поезії та голос поета на війні.

В.А.: Розкажіть, яким було ваше 24 лютого 2022 року? Чи готувалися до ймовірного вторгнення заздалегідь і якою була ваша перша реакція на страшні новини того дня? 

Підготуватися до війни неможливо. Як показує практика, навіть тривожні валізки люди встигають взяти з собою у бомбосховище не завжди. Що вже казати про психологічні й тілесні реакції. Попри те, що Путін ще в липні 2021 року непрозоро заявив про рішення напасти на Україну, а, починаючи з грудня, всі приготування до повномасштабного вторгнення були очевидні – таке скупчення техніки та військових на кордоні просто неможливо прийняти за щось інше – людський розум, мабуть, так влаштований, що завжди намагається все раціоналізувати. Навіть зло. А про яку раціональність можна говорити, коли йдеться про геноцид? Тому скажу так: жодних ілюзій я не мала, однак не очікувала, що велика війна буде настільки стрімкою, всеохопною, з такою кількістю злочинів проти людяності лише за перші три місяці. Що все відбуватиметься саме так, я, звісно, не уявляла. Тому поїхала на письменницьку резиденцію під Київ у село Витачів. Мені здавалося, що я завжди встигну повернутися в Київ.

Однак вийшло все трохи не так. Десь о десятій вечора 23-го лютого я побачила в телеграм-каналах інформацію, що закривають аеропорти в Харкові та Дніпрі. Просто онлайн на сайті flightradar24 я дивилася, як літак, що прямував із якогось єгипетського курорту в Харків, змінює свій маршрут, щоб приземлитися в Борисполі. Що це означало? Що повітряний простір зачиняють, бо Росія збирається атакувати. Наступні чотири години я відчайдушно скролила всі можливі ЗМІ, щоб знайти підтвердження, але їх не було, і я лягла спати. Потім прокинулася від дивного шелестіння о четвертій ранку – сьогодні я думаю, що це був звук військової авіації. Знов заснула. І вже за пів години разом із усіма прокинулася від вибухів. Я тоді нарахувала їх п’ять. Зателефонувала мамі в Київ, сказавши: «Почалася війна». Ми були дуже спокійні. Як не дивно, напад приніс певне полегшення: чекати більше не було чого.

А далі з’ясувалося, що з Витачева мені не вибратися. Маршрутки ходити припинили, таксі в Київ чи з Києва їхати відмовлялися, а знайомих у селі, щоб попросити по допомогу, в мене не було. Тож я слухала віддалені вибухи, читала новини, дивилася, як над Дніпром літає військова авіація і шукала можливості повернутися в Київ.

Мабуть, найдивнішим цього дня для мене стало усвідомлення, що десь днів із десять мене приходив попередити про війну кіт. Звичайний такий, сірий. Щовечора він лягав навпроти скляних дверей і дивився на мене так, ніби чогось чекав. Однак коли я намагалася його впустити чи погодувати, він тікав, а потім повертався знов. А 24-го ввечері він вже не приходив – виконав свою місію. 

В.А.: Крилатий вираз говорить, що під час війни музи мовчать. Чи погоджуєтеся ви з цим твердження?

Коли російсько-українська війна тільки починалася, в 2014 році часто лунало це запитання. Останні вісім років свідчать, що і музи, і гармати можуть говорити одночасно. І ще не відомо, в кого ця музика війни звучить гучніше. Адже в Україні, звісно, гучніше лунають вибухи, постріли та сирени, однак за її межами їх не чути, проте можна почути голоси тих, хто свідчать про російсько-українську війну й знаходять сили говорити.

Звісно ж, першою реакцією на повномасштабне вторгнення було оніміння чи радше замороження. Ти дивишся на реальність, що весь час вибухає, розпадається, кривавить, розкладається… і не знаєш, що ще тут додати. У добу інтернету війна документується швидше, ніж вдається знайти точні та чесні слова, щоб про неї говорити. Однак говорити треба, часом змушуючи себе це робити, як змушують дітей їсти корисну та несмачну їжу. Щонайменше для того, щоб за нас нашу історію не розповіли інші. Це відчуття суб’єктності й важливості кожного вибору, зокрема й вибору слів, яке зараз актуалізувалося в українців, спонукає дивитися на поезію як на марудну працю, свого роду прокладання шляхів до різних країн, якими пізніше поїдуть потяги з сюжетами нашої нової історії.

В.А.: Що може зробити поет у часи, коли останнє слово промовляють гармати?

Говорити. Чесно, безжально, болісно, немилосердно. Не скочуючись у пафос, драматизування й публіцистику. Як і завжди, зрештою. Адже якщо новини дають нам інформацію, факти, тобто розповідають про те, що відбулося, то література дозволяє знаходити моделі для осмислення подій. А поезія, яка працює передусім з емоціями, дозволяє відчути те, як люди проживають цей час і принципово нові для себе досвіди, знайти слова для цих відчуттів, загалом артикулювати їх. Адже оніміння – той психологічний стан, у якому опинилося зараз багато українців. Усім нам ще знадобляться слова, багато-багато слів, щоб перетравити досвід повномасштабної війни. Інакше кажучи, війна здирає з людей одяг, переважно разом зі шкірою, слова ж дозволяють цю наготу і біль бодай якось прикрити. 

Українська поезія і проза у найближчі кілька десятиліть шукатимуть нову мову, щоб описати повномасштабну російсько-українську війну. Адже слова, з одного боку, стали страшенно важливими – вони допомагають триматися за життя, а з іншого – немовби втратили вагу. Маю на увазі вагу своїх старих значень. Так, наприклад, коли люди у Харкові, Миколаєві та Львові сьогодні кажуть «мені страшно», це щоразу інше «страшно» і навіть інше «мені». Досвідну різницю між цими на позір однаковими словами, власне, і може вхопити поет чи прозаїк, чия чутливість до реальності та мови, як і спостережливість та емпатія, є тими інструментами, свого роду камертонами, за допомогою яких можна знайти тональність нової реальності. Поезія, як і література загалом, може допомогти перебудувати простір суцільного болю, яким є війна, у простір можливості діалогу, тобто допомогти знайти вихід із простору смерті у простір життя.

В.А.: Чи вірите ви у справжність, дієвість поетичного слова в часи екзистенційних викликів для всього суспільства? Якою є першочергова функція поезії в цих умовах?

У перші тижні повномасштабної російсько-української війни всі слова здавались мені дитячими іграшками, смішною паперовою зброєю, яка від чорної повені війни за одну ніч стала непридатною. Будемо чесні, на війні потрібні воїни, медики, волонтери та військові психологи, а не письменники. Велика поезія не замінить зброї, якої потребує сьогодні Україна, щоб вижити, й не спинить кровотечі. Однак культура, зокрема й поезія, є таким специфічним явищем, що якщо її прибрати, то відразу немає чим дихати. Як повітря, яке ми не помічаємо, поки з ним усе добре.

Власне, ініціатива «Поезія вільних», коли люди викладають на сайті Мінкульту тексти у віршованій формі, свідчить про те, що поезія, в найширшому розумінні цього явища, сьогодні виконує роль рятувального кола, інакше люди просто б потонули у тій повені. З іншого боку, цілком зрозуміло, що часто це швидкі емоційні реакції, які мають радше психотерапевтичне значення, ніж естетичне чи поетичне. Але безперечно, що з віршів, які пишуться сьогодні, обов’язково повстануть імена, про які досі особливо не чули. Я вже не кажу про те, що бачу, як у авторів, яких я віддавна шаную, тексти набувають нової ваги та глибини.

Що ж до функції поезії, то я не думаю, що вона залежить від того, війна в нас на порядку денному чи мир. Поезія не пропаганда, щоб підлаштовуватися під реальність. Однак зараз дуже тяжко перебувати у вирі подій і писати про них так, ніби маєш час для осмислення та дистанцію. Тексти, які пишуться сьогодні, тяжко усвідомлювати як творчий акт, тому вони радше сприймаються через інструментарій нон-фікшену – як фіксація та свідоцтво.

В.А.: Нещодавно у складі делегації Українського ПЕН-клубу ви відвідали Сполучені Штати Америки, а також низку європейських країн. Чи спостерігається у зовнішньому світі певна втома від подій в Україні? Про що передусім говорять сьогодні в культурних установах, академічних аудиторіях та й загалом серед читацького загалу, коли мова заходить про нашу країну?

Мені здається, варто трохи позбуватися цієї радянської опозиції «ми і решта світу». Немає ніякого зовнішнього світу з певним набором реакцій на російсько-українську війну. Є окремі країни зі своїми інтересами, в них – окремі спільноти та середовища з різними професійними можливостями й горизонтами мислення, в них – окремі люди зі своїми інтересами, фаховими якостями та уявленнями про людяність. Тут немає ні загалу, ні узагальнень. Тому, говорячи з одними людьми, бачиш, що вони співчувають українцям формально, особливо не переймаючись нашою війною, адже уряд їхніх країн і так надає допомогу Україні. Такі люди не входять у внутрішні етичні зобов’язання щодо українців. І це можна зрозуміти, адже і ми з вами включені не в усі війни, які ведуться у світі просто зараз. Спектр реакцій тут надзвичайно великий: від сорому, що робиться недостатньо, до неймовірного захопленням українцями. Як сказала одна американська юристка: «Ви ризикуєте життям за свободу, про яку ми готові битися лише на словах». 

В.А.: Яка, на вашу думку, роль культурної дипломатії в загальному спротиві російському вторгненню? Чи сприятиме вона пожвавленню інтересу до української мови, літератури, історії?

Завдання культурної дипломатії не в тому, щоб пожвавлювати інтерес до України, війна – не дитяча іграшка, щоб нею розважати і привертати увагу. Завдання культурної дипломатії – встановлювати зв’язки з різними культурними та професійними середовищами та інституціями й перетворювати ці зв’язки на довгий і системний діалог, співпрацю, спільні проєкти, а також шукати наративи й точки дотику, через які українці можуть пояснити свою культуру та історію, а інші країни – свою. Така взаємодія не може бути односторонньою, інакше швидка цікавість, з якої вона виникла, так само швидко мине. Через загальну увагу до України ймовірність успіхів культурної дипломатії сьогодні, звісно, підвищується. Але, з іншого боку, ми бачимо, що українська суб’єктність як право не лише бути побаченим, а й озвучувати своє бачення, часто-густо у світі досі є terra incognita, тому українським митцям, кураторам і культурним менеджерам досі пропонують якісь дивні формати примирення, спільних подій із російськими митцями тощо. А йдеться, все ж таки, не про те, щоб знов поговорити з російськими лібералами і залишиться в тіні Російської імперії з її культурою, йдеться про те, щоб нарешті говорити на повний голос із різними світовими культурами, без посередництва російського дискурсу і повсякчасних порівнянь із російською культурою.

В.А.: Ваш рідний Донецьк перебуває під окупацією вже понад 8 років. Як змінилося ваше ставлення до цього міста, його просторів та краєвидів за цей час? Які думки, асоціації, спогади приходять зараз на тлі новин звідти? Чи очікуєте на швидке ментальне, фізичне повернення до рідного краю?

Я не була вдома вісім років. Як ви гадаєте, це схоже на швидке повернення до рідного краю? Мені здається, що не дуже. До того ж, спостерігаючи за інтенсивністю обстрілів Донецька та Донеччини, у мене немає великого переконання в тому, що мені буде куди повертатися. Бодай за родинними фотографіями, які так і залишилися окупованими, як і тридцять років мого життя. У мене загалом дуже скептичне відчуття, що від Донецька не залишать каменя на камені.

Донецьк для мене – шахта болю, у яку я з кожним роком провалюєшся глибше й глибше. І ставлення до нього не може змінитися: коли Донецьк почав перетворюватися на щось, чого я не знаю і не можу прийняти, я з нього виїхала. У моїй пам’яті це все ще мирне місто – місто, якого після березня 2014 року більше не існує.

В.А.: Чи є шанс на примирення з майбутньою Росією після перемоги України та звільнення всіх окупованих починаючи з 2014 року територій? Чи варто сьогодні взагалі замислюватися про таку перспективу?

Говорити сьогодні про примирення з Росією – все одно що пропонувати жертві зґвалтування подумати про щасливий шлюб із ґвалтівником просто під час насильницького статевого акту. Сама артикуляція формату певного діалогу з Росією та росіянами сьогодні – щонайменше дивна. Про що нам говорити? А головне – навіщо? Мені озвучування цього формату щоразу здається якимись недоречними торгами, щоб, так би мовити, зменшити ціну того, що вже пережили і ще переживуть українці на російсько-українській війні.

А чи буде можливим такий діалог у віддаленому майбутньому – залежить передусім від самих росіян і того, чи здатне буде російське суспільство змінитися. Не режим, а саме суспільство, яке толерує режими на кшталт путінського. Поки ж мене передусім цікавлять гарантії безпеки для України та українців, але щоб почати говорити про це – нам спершу треба перемогти у війні. 

В.А.: Що б ви хотіли зробити у перший день після перемоги України та завершення війни? 

Вийти на вулицю українського міста, в якому я буду на той час, із фотоапаратом – і зазнімкувати якомога більше людей. А згодом об’їхати якомога більше українських міст, містечок і сіл, щоб сфотографувати мир в Україні. Дарувати квіти випадковим перехожим. Повторювати «вітаю», аж доки губи не потріскаються. Вдягнути, нарешті, вишиванку. Ще в 2014 році я пообіцяла собі, що вберуся у вишиванку лише коли Україна переможе в російсько-українській війні. Колись ходила у вишиванці в Донецьку, ловлячи на собі здивовані погляди, щоб показати в такий спосіб, що Донецьк – Україна. Але після 2014 року хочу переозначити її для себе як символ. А загалом – не знаю. Можливо, просто сидітиму мовчки з друзями на березі Дніпра.