Посестри. Часопис №25 / «на безіменних могилах наших життів...»
на безіменних могилах наших життів
війна висаджує квіти з паперу
цей задушливий цвіт застиглого часу
в якому сторінкам розрізають повіки ножичком смерті
кордони світла й темряви стають пласкою тарілкою сміху
над старенькою казкою про перемогу добра над злом
затишний світе небажані діти твої
втратили здатність чути будь-що крім атональної музики
втратили здатність складати з кубиків лего слово «любов»
втратили здатність дивитись в обличчя майбутньому
порожніми мов будинки батьків очима довіри
довгий мов шлях до безпеки епос свободи
заляпаний кров’ю нової абетки історії
в якій кожне слово доводиться вчити зі словником
а наші роти заповнює тіло землі
яка мов величний звір лежить у пастці сміливості
ваготою своєю притискаючи нам знерухомлені язики
до човна німоти десь поміж скелями марних свідоцтв
я вже бачила десь ці занедбані береги справедливості
я вже бачила десь ці ключі у дзьобах перелітних птахів
