Посестри. Часопис №117 / Чи відчиняться двері

Втручатися у порядок речей, руйнувати дотепер обжите й облюблене, але й водночас – тими ж діями – будувати новий світ: чи так ми повинні діяти, ніби сама природа? І чи відчиняться нам двері до свободи, такої бажаної та всеохопної, якщо ми не втратимо своєї людяності?

Войцех Копеч раптово впроваджує свій порядок, виражений короткими і конкретними образами, що наче начерк на склі, за яким – незглибиме:

Айнштайнівська

фізика капітулює. У салатниці
мав бути квашений оселедець, у полумиску

сушені помідори, а не навпаки. 

В Олафа Клеменсена мовчанка стає відповіддю на ці втручання, наповнюючи рядок поетизованим запахом і шумом:

навіть чебрець пахне смертю
під соснами
запитаєш його
чим ти пахнеш
а він сором’язливо промовчить

Пропонуємо читацькій увазі уривок із драми Станіслава Ігнація Віткевича. Персонаж п'єси Вахазар говорить: «Думаю, що нічого, і це зовсім не так трагічно, як здається. Ми повинні вийти за межі особистості – інакше ми нічого не створимо». А в п'єсі Ірини Феофанової, наче голкою, пробиваються слова дівчини Міли: «Наче ми якісь бомби уповільненої дії – не так щось скажеш, і ба-бах. Тому найчастіше дорослі з нами взагалі не говорять. А треба! І слухати теж. І це насправді найважливіше – вміти нас вислухати, а не перебивати, повчати, якісь приклади наводити. Помовчте хоч пару хвилин, це ж ізі!»

Про що ми говоримо? Про вихід і про вільне дихання. Як із задушливого радянського світу промовляє до нас неймовірний український поезотворець Віктор Кордун:

І потім:
хіба зважишся
увійти й постелитися
не знаючи
чи відчиняться двері
іще раз –
щоб вийти

І тепер відверто звіряється сучасна українська письменниця Ірена Карпа в інтерв'ю: «Мої дороговкази – свобода й азарт. Цікаво ж знати, що там, попереду, на вершині. Вважаю, в цьому і є сенс життя. Якщо на схилі літ я скажу собі, що достатньо побачила, відчула, любила – це вже класний висновок життя».