Посестри. Часопис №24 / Вірш – це...

Вірш – це реакція на проблему. Проблема може існувати в «реальному світі», випробуванням може бути запис явищ, які ти споглядаєш, або запис запису, якщо берешся за речі, складні для лінійного сприйняття, репрезентовані одночасно, фрагментарні. Ти це робиш радше не для очуднення, а для відтворення сутності таких речей.

*

Мені відома пара секретів, котрими хочу (зуміти) поділитися. Один із найцінніших висновків (я пересвідчилася в цьому на власній шкурі), що мова є більш-менш підхожою для опису дійсності. Звучить мудрувато, але все дуже просто. Кілька років тому я спостерігала, як моя дитина вчилася говорити. Болек уживав слова інтуїтивно, видобуваючи з їхніх сполук сенси, про які я не здогадувалася, і творив конструкції речень, цілком відмінні від, сказати б, узвичаєних. Фразами, що нагадували далекі півнатяки на розгорнуті думки, він послуговувався для точного окреслення вражень, повʼязаних, вочевидь, із синестетичними процесами в його сприйнятті. Так посилювалось та вияскравлювалося моє уявлення про те, як глибоко спосіб, у котрий ми декодуємо світ, залежить від обсягу знань, описових навичок і мовних засобів. Ось тобі три-, чотири, шестирічний хлопчик – потім він стане десятилітнім парубійком, упевненим, що розуміє все на світі. А ти слухаєш його й міркуєш: записати будь-що – це завдання, вправа, проблема для  дослідження.

*

Завдяки Болекові я іноді намагаюся перенестися до митей, коли звук був для мене кольором, а запах відчувався через дотик. Письмо, принаймні в моєму баченні, – це повернення до часів, коли я мала смакові рецептори на щоках (так, у немовлят вони там є). Не те щоб вірю – просто такі речі не геть висмоктані з пальця: науковці стверджують про суміщення в синапсах у дітей. Хтось десь намагався зʼясувати, як відбуваються процеси дитячого мислення, і доходив саме цих висновків. Я прориваюся до тієї «магми» окільними шляхами, силкуюся штучно пробудити частину таких вражень. Пробую реконструювати це в собі.

*

Жодна з обставин, про котрі йшлося, не дає прямої відповіді на питання, чому виник «Воєнний рапорт» (Raportwojenny)Поетична збірка Аґати Яблонської, видана 2017 року (примітка перекладача).[1]. Може, тому, що у віршах про страх я згадую про щось, що намагалась переопрацювати поетка з Кракова, якої немає вже десять років, але яка й нині живе в мені. Це не значить, що я не ототожнюю себе із тими текстами, однак мені не вдається до кінця відтворити процес, що зумовив їх появу. Збудником міг стати мій досвід читачки і глядачки фільмів, сформований десь поміж репортажами, документалістикою та науковою літературою. Вірші зі сторінок, змішуючись у голові, показують: так теж можна – але не «ведуть за руку». Аналогічно – репортаж, який зазвичай заштовхує у відчинені двері спалених будинків, вогкі підвали, вулиці під обстрілом і прикордонні ліси. Проте під їхнім упливом кортить дещо розповісти комусь.

*

Лишаючись собою, я відчуваю, яким корисним раптово виявляється код, уже пристосований до чогось цілковито іншого: передачі потаємної інформації, епатування крутизною, витівок із часопростором. І саме тоді цей актив покриває борги, у котрі влізаю, граючись словами.