Посестри. Часопис №156 / Cлова повертаються

Не принести із крамниці слів, не позичити в сусіда, не виростити в саду. Вони, як чорні птахи, кружеляють. У них – правда, якої чекаємо, прагнемо, а може, й боїмося? Про правду тяжко говорити, її легко втратити, на неї полює час. І вічні питання: чи ж, як немає слів, немає й людини? Чи людина – вмістилище слів? 

Ми взяли мотто цього випуску з вірша Остапа Сливинського, в очудненому світі його тексту слова перетворюються на птахів – мінливих, як мова:

І раптом якісь слова повертаються,
як повертаються перелітні птахи,
– і не знаходять своїх дерев і дахів,
і довго кружляють над нами,
і не можуть ні сісти, ні відлетіти назад,
звивають свої гнізда в повітрі.
Де ви зимували, слова,
чому так надовго мене покинули?

В Івана Андрусяка, в свою чергу, мова про правду – а яка ж правда без слова? І раптом у його вірші ця правда стає також птахом, білим птахом із чорною ознакою:

чорний лелека ховається від дощу
від страху і самоти від спеки й тіні далеко
від правди яку ніхто не бачив або не чув
а що таке правда скажіть
                              – вона чорна немов лелека

Що таке мовчання, як чинити, коли слів немає? Наче й нема особи, коли вона німує. На цій тонкій межі ми раптом опиняємося, усвідомлюючи, що наша свідомість узалежнена від мовлення. Пьотр Міцнер так говорить про присутність:

мами немає
 
немає з ким говорити?
немає про що говорити?
 
немає чим говорити
 
мами немає сьогодні
бо вона проходить
 
зарослою звуковою доріжкою
 
– граєте в мовчанку?

У відомому романі Рафала Воясінського «Тефіл» раптом увага до деталей стає увагою до всесвіту, у дрібному його персонаж вбачає діяння, що впливає на все навколо. Сила в початку цього діяння, яке проростає несподівано й швидко, як травина крізь асфальт:

Ось так усе й почалося. Кожен чин, який починається, дає почин іншим. Усе виходить із глибочіні почину, яким може бути подих, биття серця, чухання після укусу, моргання і ейфорія від будь-чого, що розбурхує наші емоції, чи то підняття листочка, застібання ременя в штанах або жбурляння лопати під стіну після роботи.

Чого вартують слова, які змінюють себе і змінюють мовців – нас самих? Юзеф Чапський у статті «La peste» у цікавий спосіб трактує екзистенціалістську увагу до значення слова:

У всьому, що пише Камю, є звучання суворої чистоти: його проза нагадує приморський пейзаж, скелі на сонці з гострими чіткими контурами, запах моря. «Чума» написана безпристрасною мовою, ця книга не лише позбавлена відвертих сексуальних сцен, які так часто і з таким талантом змальовує Сартр, – вона не має навіть еротичного мотиву. Вона надзвичайно стримана: слово «любов» замінюється словом «симпатія»; «жертовність» – словом «допомога», але ця книга від початку і до кінця говорить про любов і жертовність, аж до добровільно прийнятої смерті, аж до розриву з найдорожчим.