Посестри. Часопис №24 / Стрийко і ґралі
Живеш-живеш, починаєш щось розказувати – і раптом з’ясовується, що є на світі люди, які плутають стрийка з вуйком, а граблі з ґралями. Хоч ніби як їх можна сплутати, коли й дурний бачить, що граблі – це граблі, а ґралі – це вила. У кожному разі в селі, яке я в ніжному віці сходив малими босими ногами, всі так кажуть: ґралі. З наголосом на «а».
Зокрема – й мій стрийко. Щоправда, у строгому кровному значенні слова він мені взагалі не родич. Зате в значенні юридичному – стрийко. Ну, це довга історія. Родинні стосунки іноді бувають не менш заплутаними, ніж облік колгоспного реманенту. Просто повірте на слово: стрийко. З наголосом на «и».
До того ж улюблений. І страшно начитаний. Читає все, що під руку попаде. Якось, років двадцять тому, прочитав мій аспірантський реферат про трансформацію сократівського морального імперативу у філософії К’єркеґора й Шопенгауера. Після чого за великим різдвяним столом прорік:
– Пиши. Нічо не ясно, але дуже інтересно. – А ти, – звернувся стрийко до мого двоюрідного брата, – навіть не пробуй. У тебе до того голови нема. Роби кар’єру по партійній лінії.
І тут пора згадати, що замолоду стрийко й сам устиг трохи побути членом єдиної на той час партії. А перед тим у його легендарній біографії трапився, дослівно кажучи, кінематографічний епізод. З якого й почалося її перетворення на легендарну. Бо не знаю, як по інших селах, а з нашого у фільмі Єжи Кавалєровіча «Фараон» знімався він один. Середньоазійська пустеля Кизилкум грає там безводні околиці Нілу, а мобілізований до лав совєтської армії стрийко – давньоєгипетського піхотинця. Розпізнати його в масових сценах не дуже легко, але фотографії вдома збереглися. Стоїть такий: в одній руці спис, у другій – щит, на голові якесь гніздо – чи то вовняний шолом, чи шапка з дредів. Сподвижник Рамзеса, одне слово.
Підбадьорений перемогою загримованого Туркестанського військового округу над давніми лівійцями, стрийко там-таки, у війську, вступив до партії. Демобілізувався. Відгуляв. Поїхав до міста. Одружився. Влаштувався працювати на завод. Як то заведено у гегемонів, призвичаївся після зміни заглядати до чарки. Розлучився. Повернувся до рідного села. Мусив піти в колгосп, бо інакше – стаття за «тунєядство». А якраз почалася косовиця. Стрийка кинули на скиртування.
Монтаж. Наступний кадр: дорогою від сільмагу до правління їде на мотоциклі «Урал» колгоспний парторг. Їде і раптом бачить, що мій стрийко, замість виконувати й перевиконувати в єдиному трудовому пориві сіножатний план, розслаблено сидить із пляшкою пива на травичці під чайною «Затишок». Парторг, зрозуміло, весь обурений: як же так, ви ж комуніст, повинні подавати приклад, ади вам ручка й папір, пишіть пояснювальну.
– Най буде, – відповідає стрийко. І пише заяву про вихід із партії.
Тільки на тому не кінець. Не така це була партія, щоб кожен, кому не лінь, міг виходити з неї на власний розсуд. За якийсь тиждень викликали стрийка на засідання бюро райкому чи як воно там називалося. І ось аж тут у сюжеті його життя настав кульмінаційний момент:
– З якої причини? – перепитав стрийко. – З такої, що я вступив у партію, щоб ходити собі чистенький і з портфелем. Але на заводі мені сказали, що для портфеля я ще молодий, і дали станок. Ну добре, подумав я, в селі партійних менше, може, хоч тут пощастить. Ая! Всі портфелі вже розхапали, а мені дали ґралі. То знаєте що? Їбав я таку партію, в якій треба ґральми махати!
