08.09.2022

Посестри. Часопис №24 / Баренчик у французькій сорочці

Є картоплини великі й малі, а є як серце. Я картоплі не люблю. Але деруни зі сметаною обожнюю. Бабуся каже, що вродить бараболя, огірок і капуста – зима буде не голодна. Тож левова частка городу – то синьо-білі квіти цього овоча. І я не знаю жодного клаптика української землі біля дому, де б її не було. 

 

У  бараболі багато любові й сили. Якось їй вдається збирати нас усіх щовесни на посадку. Ми лишаємо усі свої міські справи й їдемо в село.

 

Цієї весни росіяни посадили на нашому городі танк. Ми змушені були поїхати до Польщі. А бабуся сказала, що хати немає, то хай хоч картопля з гарбузами будуть – і повернулися з дідом садити. Ми обіцяли допомогти їсти, як вродить.

 

Я з мамою за кордоном за старшого. Допомагаю. У свої одинадцять умію відварити вермішель, сосиски, зробити чай і бутерброди. 

 

Мене так вразили тутешні клумби біля будинків, прикрашені гладенькими камінцями й корою на спеціальній тканині на землі, щоб бур’ян не проріс, що я не втримався:

 

– Алло, ба, уявляєш у них картоплі немає біля хат! Тільки в магазині. Підозрюю, що колорадського жука теж немає.

– Ви такої не їжте,  не довго думала вона. – Питайте, де є базари, може люди нормальне продають – без хімії. – А в нас дивися яка гарна,  показує мені на відео в телефоні. – А діда видно? Оно він у твоє відро для піску, яким ти колись грався, жуків збирає. У нас екологічне.

 

– Ба, а як називається той картопляний пиріг, що ми з тобою до війни пекли

– Зараз згадаю, підожди. Назва на барана схожа. Баренчик. Тільки як ви його там зробите? Може, прислати своєї картоплі поштою?

 

Бараболя на бабусиному городі так піднялася, що й танка не видно. Тільки дуло стирчить, а на ньому відра з огірками висять. Її картопля йтиме до Польщі місяць, а ми за домом скучилиЧекати немає сил – готуватимемо сьогодні.

 

Картопля для українця, то другий хліб – каже мама і йде шукати рецепт в інтернеті.

 

Основний секрет баренчика  екокартопля з низьким умістом крохмалю. Якщо його мало – розвариться швидко, середньо – ідеально для пюре, багато – не розпадеться, коли запекти цілою й смажити.

 

Ми йдемо на базар із надією, що продавець зможе відповісти на всі наші запитання про його картоплю. Її тут багато: біла, червона, велика, середня і єдиний напис польською «жемняки». То яка ж наша?

 

– Попросимо розрізати й подивитися, скільки пустить бульба соку. Якщо дуже, то й крохмалю теж так. А якщо ні, то те, що нам потрібно,  підказує мама.

– А як визначимо чи солодка? Лизнути можна?

– Я люблю жовту всередині. Спробуємо так,  я погоджуюся з мамою, але й від своєї ідеї не відмовляюся.

 

Сім картоплин і  мій язик німіє від куштування. Вона скрізь ніяка на смак. Крохмаль неприємно засихає навколо рота. Не  можу  розібрати, яка з картоплин солодка, хоч і гриз трохи. 

 

За дві години я, майже наїдений і втомлений, кажу:

– Мам, а давай цукру до неї додамо?

– У рецепті написано батат.  Цукру немає. Не будемо нічого змінювати,  не погоджується зі мною вона.

– А він тут є?

Ми дружно знизуємо плечима ійдемо шукати:

 

– У вас є батат? А де є батат? А коли буде?

– Мамо, давай купимо лохину. Її тут багато і вона корисна. І малину.

– Малина є.

– Де? 

– У бабусі на городі за танком. Уціліла й щедро цього року вродила.

– Мам, ти серйозно зараз? Ми ж у Польщі, а не вдома.

 

Купуємо все: моркву, буряк, три види капусти, заради цікавости, лохину, малину і бараболю. Схоже на те, що в нас сьогодні буде борщ. 

 

Цікаво в неї виходить – думав я про картоплю. Щороку молода, а бабуся старша. Якось вона постійно виграє. Як і колоради – скільки не збирай, вони налупляться й понадгризають картопляне бадилля. Але збирати жука треба, бо інакше екоовоча не вийде. І їсти картоплю. Ну, якщо інакшого способу її побороти немає, то треба їсти.

 

Їдемо до супермаркетів по батат.  Я налаштований рішуче.  Мені хочеться  місити картопляне тісто й одягати баренчик у «французьку сорочку» з кукурудзяної крупи.

 

Мама тре картоплю й батат як на деруни. Я дзвоню бабусі. Вона не відповідає. Терка нищить овочі гучніше за гудки в слухавці. Дістаю кукурудзу, петрушку, кріп, чебрець, трохи цибулі порей. Зелень ріжу, як умію. Додаю яйця, вершки, масло, борошно. Телефон лежить  не рухається.

 

– У нас ще соус,  чистить часник мама.

Я мию лимон, беру цукор, томатну пасту, воду, сіль, перець. Ставлю ложку в тісто, витираю руки  і набираю діда.

 

– Алло, Артеме, давай пізніше, у нас кіно приїхало.

– Яке кіно, діду, де бабуся?

– Обикновенне кіно з камерами. А баба на городі біля танка інтерв’ю дає.

 

Так наш город потрапив до телевізора. Бабуся з дідом себе в ньому не побачать, бо телевізора немає і хати теж. Але є баренчик у хрумкій «французькій сорочці». Я і мама вже спакували валізи: їдемо в турне Європою. Готуватимемо  українського баренчика в усіх європейських країнах.  Повернемося додому й поставимо нову хату без російських танків у нашому дворі.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Янцелевич О. Баренчик у французькій сорочці // Посестри. Часопис. 2022. № 24

Примітки

    Loading...