Посестри. Часопис №105 / «досі не можу оговтатись...»

досі не можу оговтатись

забагато думок забагато емоцій в мені всередині

сідаю їх виписати щоб не почати кричати

весь день стримувала себе як господар стримує

норовливого коня

 

стільки всього невиплаканого

здається цілі моря

стільки нових сенсів набуває вода

те що було життєдайним принесло смерть

що тамувало спрагу стало пасткою

надгробною плитою

 

хіба можна сказати: брила води?

відтепер можна

 

шукаю поміж усього цього усміху

шукаю рятунку

півонії вже відцвіли а троянди майже не тішать

падає на плечі туга як важкий плащ із парчі

або як хвиля

 

приходять вістки про друзів:

загинув

зник безвісти

різні вістки приходять та обмаль таких що тішать

 

мої плечі здригаються

тільки вітер шепоче: не плач не плач