Посестри. Часопис №233 / погоня

все життя доганяєш себе ніби ловиш склянку
яка падає ніби запізнюєшся на потяг
і в останній вагон застрибуєш на ходу
тільки щойно нарешті змогла дотягнутись до себе
і заледве пучками пальців відчула на дотик
себе справжню як знов біжиш перетворюєшся на плямку
розчиняєшся у повітрі мов безтілесний дух
на очах у самої себе легка мов ватяна
і твій погляд тебе доганяє хоча й заледве
і трюхикає за тобою приблудним псом
так женешся тікаючи невловима нестримна незморена 
блискавична й стрімка як шахова королева
та буває спіткнешся й не встигнувши зреагувати
ти впадаєш у себе як випадають в сон
і вивалюєшся як вливається річка в море