Посестри. Часопис №231 / Мисляча тростина

Море горілки. Потім сплав до готелю,

два євро за рушник, тож байдуже.

Завалитися, хоч і навпомацки, на ліжко,

оскільки двоярусне, беру нижнє. Він лежить наді мною і коли

я вже майже вирубаюся, чую, хоч шепоче невиразно:

«Ця зараза його знищила. Я бачив його, в лікарні,

за мить до смерті, і знаєш, Юрку, ніколи в житті

в нього не були такі гарні очі». Я не озвався

до ранку, а разом зі мною не озвався жоден голос

у цій віковічній тиші нескінченних просторів

над чужомовним містом. Не вірю, я справді

написав «віковічній»? Ніхто так не говорить. Він теж

не озвався, одразу заснув наді мною і спав.